Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 34)

— Радію, що та­кий у ме­не вже до­рос­лий і ро­зум­ний син.

— Хм, ко­ли б ти ще де­сять років десь га­лалай­кав по світах, то у тво­го б си­на і ву­са ви­рос­ли…

Те­пер зніяковів бать­ко. Юр­кові навіть зда­лося, що на й­ого зас­маглих ви­лицях за­рожевів рум'янець.

— Ну, навіщо ти так, Юра­сю? Що бу­ло — те ми­нуло… Те­пер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сь­огодні под­ру­жили, як най­кращі друзі!

Юр­ко зрадів, об­личчя й­ого за­ясніло.

Бать­ко швид­ко одяг­нувся, дмух­нув на свічку — і во­ни вий­шли на па­лубу.

Над Дніпром сто­яла ти­ша. Щер­ба­тий місяць по­волі плив по не­озо­рому небі, спокій­но ог­ля­да­ючи при­ниш­клу зем­лю.

Юр­ко гля­нув на свій на­мет, де спа­ли Сергій і Мар­та, і по­думав, що без­соння теж іноді при­носить ко­ристь. Ад­же ко­ли б він був зас­нув, то прос­пав би цю нес­покій­ну ніч, на­пов­не­ну та­кими нес­подіван­ка­ми.


 

ТЕ­ЛЕФОН­НА РОЗ­МО­ВА 


 

Бу­ла дру­га го­дина ночі, ко­ли во­ни доб­ра­лися до пош­ти і за­мови­ли роз­мо­ву.

Че­кати до­вело­ся не­дов­го. Не­заба­ром їх зап­ро­сили до кабіни. Труб­ку взяв Юр­ко. В ній за­гуло, затріща­ло, і по­чув­ся да­лекий го­лос:

— Я слу­хаю.

Юр­ко впер­ше го­ворив по те­лефо­ну, і й­ому бу­ло тро­хи мо­торош­но.

— Це капітан Фе­дор­ченко? Пет­ро Іва­нович?

— Так точ­но.

— З ва­ми го­ворить Юр­ко Ро­маню­та… Пам'ятаєте?

— А­як­же! Зви­чай­но, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що тра­пило­ся?

— З пор­ту Но­вого. Стась Дзво­нар тут!

— Що-о? Де ти й­ого ба­чив?

— На Дніпрі. Має мо­тор­ний чо­вен…

— Чим же він зай­маєть­ся?

— Шу­кає гроші, до­кумен­ти і ак­ва­ланг…

— Ак­ва­ланг? Це ціка­во!.. Ну й що — знай­шов?

— Гро­шей дістав тро­хи. До­кументів — ні. А ак­ва­ланг й­ому по­обіця­ли на після­зав­тра, тоб­то — вже на зав­тра…

— Хто по­обіцяв?

Юр­ко не знав, що відповісти, і за­мовк. Ска­зати — бать­ко? Ні, ць­ого він не мо­же ска­зати.

— Ну, чо­го ж ти мов­чиш? Чи не знаєш? — спи­тав капітан Фе­дор­ченко.

— Та ні, знаю…

— Хто ж це?

— Це… Ва­силь Пет­ро­вич Ро­маню­та… На цей раз дов­гень­ко мов­чав капітан

Фе­дор­ченко, вид­но, обмірко­ву­ючи по­чуте.

— Твій ро­дич? — на­решті, спи­тав він.

— Так…

— Де ж він?

— Ось тут, біля ме­не.

— Ага, це доб­ре. От­же, ви­ходить, на нь­ого мож­на цілком пок­ласти­ся?

— Я ру­ча­юся за нь­ого, — твер­до відповів Юр­ко і гля­нув на бать­ка: й­ому зда­лося, що бать­ко все чує.

— А як ти пот­ра­пив у порт Но­вий?

— Ми з Мар­тою і Сергієм зро­били по­дорож на човні.

— Де ж твої то­вариші?

— Во­ни спокій­но сплять у на­меті на бе­резі Дніпра.

— Гм, га­разд. Все це ду­же ціка­во!..

— Що ж нам ро­бити, Пет­ре Іва­нови­чу?

— Вам — нічо­го. Пливіть до­дому.

— Як — нічо­го? — зди­вував­ся Юр­ко. Він був вра­жений. — А Дзво­нар?..

— Слу­хай, Юр­ко, — за повідом­лення — спа­сибі. Але ні тобі, ні твоїм то­вари­шам не слід по­казу­ватись на очі Дзво­нареві. Щоб не спо­лоха­ти й­ого! Зро­зумів?

— Зро­зумів.

— От­же, по­вер­тай­тесь до­дому! І не хви­люй­тесь — Дзво­нар ніде не дінеть­ся. Й­ому не по­щас­тить зник­ну­ти з на­шого по­ля зо­ру.

— Зро­зуміло. А як же скарб? Капітан засміяв­ся.

— Ось що те­бе тур­бує! І скарб знай­де­мо. Але при одній умові — як­що не спо­лохаємо Дзво­наря! Бо інак­ше — не ба­чити нам скар­бу, як своїх вух. Зро­зумів?

— Так.

— От­же, ба­жаю успіху! А те­пер дай труб­ку Ва­силю Пет­ро­вичу. До по­бачен­ня!

— До по­бачен­ня, — ти­хо відповів Юр­ко і підвів очі на бать­ка. — Капітан про­сить те­бе.

Той узяв труб­ку — дмух­нув у неї.

— Ва­силь Пет­ро­вич Ро­маню­та слу­хає.

— Доб­ро­го здо­ров'я, Ва­силю Пет­ро­вичу. Ви Юрків бать­ко?

— Так. А звідки ви дізна­лися? — Ва­силь Пет­ро­вич не при­ховав по­диву.

— Не важ­ко здо­гада­тися. Та ще ко­ли знаєш, що Юр­ка по-бать­кові — Ва­силь­ович… Та не в цім спра­ва. Звідки ви знаєте Дзво­наря?

— До вес­ни ць­ого ро­ку я сидів ра­зом з ним. Звідти і знаю…

— Он що! От­же, він про­сив у вас гроші, пас­порт і ак­ва­ланг?

— Так.

— Ви згодні нам до­помог­ти, Ва­силю Пет­ро­вичу?

— Без­пе­реч­но.

— Тоді все, що він про­сить, дістань­те для нь­ого!

Стар­ший Ро­маню­та мов­чки ди­вив­ся на Юр­ка, зна­ючи, що той усе чує.

— Про­бач­те, але не все, що він про­сить, я маю мож­ливість діста­ти. Гро­шей я й­ому тро­хи дав — на тиж­день вис­та­чить, як­що не пи­ячи­тиме. Сь­огодні по­шукаю ак­ва­ланг.

— У нас є! Ми да­мо! — за­гукав Юр­ко.

— Ну от, Юр­ко ка­же, що ак­ва­ланг знай­деть­ся. Що­до пас­порта…

— В ць­ому ми до­помо­жемо. Сь­огодні, о де­сятій го­дині, зайдіть у місь­кий відділ міліції. Звер­не­тесь до май­ора Кузь­мен­ка. Я з ним по­гово­рю. Мо­же, навіть і пас­порт до­ведеть­ся да­ти. З на­шими до­кумен­та­ми він зав­жди бу­де у нас на прик­меті…

— От­же, де­тальні вказівки одер­жи­те у май­ора Кузь­мен­ка, — я з ним про все до­мов­люсь. А дітей відправ­те до­дому! І чим швид­ше — тим кра­ще! Щоб не ста­лося ли­ха! До по­бачен­ня!

— Дя­кую. До по­бачен­ня!

Ва­силь Пет­ро­вич ще дов­го дер­жав у руці труб­ку, потім пок­лав, гля­нув на си­на і серй­оз­но, як до­рос­ло­му, ска­зав:

— Юр­ко, ти чув усе, що ка­зав капітан Фе­дор­ченко? Прав­да? Бо і я чув, ко­ли ти го­ворив.

— Чув.

— Ну от, — про до­кумен­ти для Дзво­наря ніко­му ні сло­ва! Навіть дру­зям! І сь­огодні ж — піднімай­те па­рус і гай­да до­дому!

— Але ж… — хотів за­пере­чити Юр­ко. Та бать­ко су­воро відрізав:

— Ніяких «але»! Щоб сь­огодні ви зня­лися з яко­ря і вий­шли в мо­ре! І три­май­те­ся бе­рега — а то бан­дит на мо­тор­но­му човні! Наз­до­жене, впізнає — і кінець!

Во­ни вий­шли на пус­тинну ву­лицю.

Місто спа­ло, по­тонув­ши в свіжу нічну про­холо­ду. Ти­хень­ко ше­лестіли дрібним лис­тям то­полі, важ­ко за­дума­лися кле­ни. Місяць сто­яв у зеніті і щед­ро по­ливав зем­лю своїм го­лубу­вато-срібним промінням.

Де­який час ішли мов­чки, і десь у дво­рах, за бу­дин­ка­ми, дзвінко відлу­нюва­лися їхні кро­ки. За­гово­рив бать­ко.

— Юра­сю, ти сь­огодні ви­рушиш у до­рогу, але не ду­май, що ми з то­бою біль­ше не зустріне­мося. Як ма­ма собі хо­че, а я вирішив, що бу­ду поб­ли­зу від вас. По­дам за­яву про звіль­нен­ня з ро­боти і пе­реїду у ва­ше місто. Ти не за­пере­чуєш?

— Ні, зви­чай­но.

— От і доб­ре… Ми ще з то­бою поп­ла­ваємо по мо­рю, по­риба­лимо! — і він об­няв си­на за плечі.


 

КАПІТАН ФЕ­ДОР­ЧЕНКО 


 

На дру­гий день по приїзді до­дому Юр­ко встав пізно. Ма­ма уже пішла на ро­боту, за­лишив­ши в кухні на підвіконні сніда­нок.

Настрій був чу­довий. Після стом­ли­вої по­дорожі доб­ре вис­пався. Відчу­вав та­ку легкість у всь­ому тілі, що, зда­вало­ся, вий­ди на го­ру, підстриб­ни — і по­летиш, по­летиш.

Зро­бив­ши за­ряд­ку і вмив­шись, узяв­ся за сніда­нок. Снідав сто­ячи, бо сісти бу­ло ні на чо­му. Їв, а дум­ка­ми був на бе­резі Дніпра, де стоїть ха­та Мар­ти, у­яв­ляв, що за­раз ро­бить дівчи­на.

Й­ого дум­ки пе­рер­вав дзво­ник.

Хто б це міг бу­ти?

Він клац­нув зам­ком — двері відчи­нили­ся. На пло­щадці сто­яв капітан Фе­дор­ченко.

— Ви? — зди­вував­ся і од­но­час­но зрадів Юр­ко.

— Я. Доб­рий день. Доз­во­лиш зай­ти, Юр­ко?

— Будь лас­ка. За­ходь­те. Тіль­ки у нас — ба­чите? — і сісти ще ніде…

— Не тур­буй­ся. Я, влас­не, за то­бою. Час маєш?

маю. Каніку­ли ж.

— Ось і доб­ре. Тоді зби­рай­ся — поїха­ли.

— Ку­ди?

— Спо­чат­ку до твоїх друзів, — во­ни мені теж потрібні. А потім — у міліцію. По­ради­мося.

— А що мені зби­рати­ся? Я го­товий, — ска­зав Юр­ко.

— Тоді ходімо.

Капітан був не­висо­кий, але струн­кий. Об­личчя мав по-діво­чому кра­сиве, ніжність і білиз­на яко­го ще біль­ше відтіня­лася чор­ним, як во­роно­ве кри­ло, во­лос­сям. Та найбільш примітни­ми в зовнішності капіта­на бу­ли очі — сині, лагідні, опу­шені гус­ти­ми чор­ни­ми віями.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: