Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 35)

«Ніяк не схо­жий на міліціоне­ра, — по­думав Юр­ко. — Й­ому б піонер­во­жатим бу­ти або вчи­телем».

Вни­зу їх жда­ла ма­шина.

— По­казуй до­рогу, — ска­зав капітан, зап­ро­шу­ючи хлоп­ця на пе­реднє сидіння. — Хто ближ­че жи­ве — Сергій чи Мар­та?

Че­рез півго­дини всі чет­ве­ро — Юр­ко, Мар­та, Сергій і капітан Фе­дор­ченко — зай­шли в приміщен­ня міліції.

Кабінет у капіта­на був не­вели­кий: стіл, ша­фа, сейф, ди­ван і кіль­ка стільців. Та ще на стіні — ве­лика кар­та міста.

— Сідай­те отут, на ди­вані, щоб вид­но бу­ло кар­ту, — ска­зав капітан. — Роз­мо­ва бу­де серй­оз­на…

Сам він сів не на своє ро­боче місце, за сто­лом, а тут же, біля ди­вана, на стільці. По­мов­чавши якусь мить, капітан Фе­дор­ченко ска­зав:

— Дя­кую вам за ту до­помо­гу, яку ви по­дали нам у роз­шу­ках не­без­печно­го зло­чин­ця і скар­бу, вик­ра­дено­го ним.

— То скарб уже знай­шли? — ви­хопив­ся Сергій.

— Чо­го поспішаєш? По­мовч! — Юр­ко стис­нув ру­кою й­ого коліно.

— Скарб іще не знай­шли, — усміхнув­ся капітан. — Але я не сумніва­юся, що знай­де­мо. Ми тут з то­вари­шами роз­ро­били один план, з яким я вас хо­чу за­раз поз­най­оми­ти, оскіль­ки на вас пок­ла­даєть­ся до­сить відповідаль­не зав­дання.

Друзі пе­рег­ля­нулись. У Юр­ка від за­хоп­лення заб­ли­щали очі, а Сергій став куй­ов­ди­ти п'ятірнею свою чор­ну гус­ту чуп­ри­ну.

— Ска­жу вам по сек­ре­ту: Дзво­наря ми мог­ли б і за­раз узя­ти, але тоді мо­же ста­тися так, що за­гине скарб, а пра­вильніше ска­зати — за­гинуть ду­же важ­ливі для на­уки ар­хе­ологічні знахідки. Ми про них де­що знаємо з по­казань відо­мого вам Онуфрія Гле­чика. Ви­яв­ляєть­ся, то ду­же кра­сиві зо­лоті та брон­зові речі — ста­ту­ет­ки, куб­ки, блю­да, ва­зи, жіночі й чо­ловічі прик­ра­си, зброя. За­галь­на ва­га скар­бу, на дум­ку Гле­чика, близь­ко двох пудів! Дзво­нар, тіка­ючи на таксі з міста і помітив­ши, що й­ого пе­ресліду­ють, уто­пив скарб у Дніпрі…

— О! — не втри­мав­ся Сергій.

— Так, уто­пив. Десь на мить зу­пинив­ся, ки­нув клу­нок у во­ду і поїхав далі, аж по­ки не за­поров ма­шину і не зник у плав­нях. Те­пер він, ма­ючи ак­ва­ланг і мо­тор­ний чо­вен, сподіваєть­ся й­ого ви­добу­ти з-під во­ди і за­хова­ти в іншо­му, більш надій­но­му місці.

— Як­що ви це знаєте, то чо­му не за­ареш­туєте Дзво­наря і не при­муси­те й­ого роз­повісти, де скарб? — спи­тав Юр­ко.

— А як­що він не ска­же?.. Він прив­ласнив скарб, що на­лежить дер­жаві. По за­кону всі скар­би, ар­хе­ологічні знахідки і цінності, знай­дені будь-ким, ма­ють бу­ти пе­редані дер­жаві. Дзво­нар тікає із тюр­ми! Тікає, зна­ючи, що за вте­чу, як пра­вило, под­во­юють строк… Це тяж­ка, су­вора ка­ра. Але, як ба­чимо, він свідо­мо пішов на це. Ви­никає за­питан­ня: нев­же він роз­ра­хову­вав на те, що й­ого не спій­ма­ють? Нав­ряд. Не та­кий він наївний. От­же, за­лишаєть­ся од­не по­яс­нення: він утік за­ради скар­бу! — Капітан зу­пинив­ся біля сто­лу, за­дум­ли­во гля­нув у вікно. Після па­узи вів далі: — Й­ому не по­щас­ти­ло до кінця ви­кона­ти свій за­дум. Ви ста­ли на пе­реш­коді. Заб­равши у Гле­чика клу­нок зі скар­бом, він їде на таксі. Але, ма­буть, у той час, ко­ли міліцей­ська ма­шина підніма­лася Підгірною до бу­дин­ку Гле­чика, він помітив її і зро­зумів, що й­ого пе­ресліду­ють і що у нь­ого ду­же ма­ло шансів на вте­чу. Тоді він ог­лу­шив важ­ким уда­ром у го­лову шо­фера і сам сів за кер­мо «Вол­ги». Гнав чим­дуж. Бу­ти спій­ма­ним — не бо­яв­ся, бо ж ішов на це. Й­ому страш­но бу­ло втра­тити скарб. Шко­да бу­ло роз­ста­тися із мрією про си­те і без­турбот­не жит­тя, яке на­малю­вав собі в у­яві. І тоді він на­думав за­хова­ти клу­нок так, щоб місце схо­ван­ки не знав ніхто. Й­ому не потрібен був спіль­ник та ще та­кий не­пев­ний і зрад­ли­вий, як Гле­чик. Навіть ко­ли б міліція й­ого за­ареш­ту­вала, скарб на­лежав би тіль­ки й­ому, бо він ніза­що не приз­нався б, де за­ховав й­ого. Ми­нуло б кіль­ка років, він вий­шов би з тюр­ми — і дістав й­ого!..

— Але чо­му ж він до ць­ого ча­су сам не прий­шов у міліцію і не здав­ся? — за­сумнівав­ся Сергій. — Ад­же знає, що все од­но й­ого спій­ма­ють. А так ка­ра бу­ла б, ма­буть, мен­ша.

Капітан Фе­дор­ченко усміхнув­ся:

— Сергій міркує пра­виль­но. Але тут, вид­но, на вчин­ки Дзво­наря впли­нули інші при­чини. По-пер­ше, у втіка­ча зав­жди жевріє надія на те, що й­ого не спій­ма­ють, а по-дру­ге, і це го­лов­не, місце схо­ван­ки, ма­буть, не та­ке без­печне, щоб Дзво­нар міг по­чува­ти се­бе спокій­но. Як­що він справді ки­нув скарб у во­ду, як ми ду­маємо, то це не надій­на схо­ван­ка. Дніпро­ва течія прим­хли­ва: за­несе піском, за­мулить — і шу­кай вітра в полі! І це Дзво­нар прек­расно ро­зуміє. Ми дов­го ла­мали го­лови над тим, де міг зло­чинець подіти та­ку кількість до­рогоціннос­тей. З со­бою не поніс би два пу­ди ван­та­жу. За­ховав? Де? Ми об­сте­жили весь луг, ог­ля­нули ко­жен ку­щик, кож­ну ям­ку поб­ли­зу то­го місця, де він ки­нув ма­шину, — нічо­го підозріло­го. Слід й­ого вів до Дніпра — і зник у воді. Доб­рий пла­вець, Дзво­нар, ма­буть, поп­лив за течією, а потім десь ук­рав чо­вен…

— Он як! — ви­гук­нув Сергій. — Ви ніби все ба­чили!

— Ні, Сергію, це тіль­ки версія, і склас­ти її до­помог­ли ви!

— Чим?

— Юрків те­лефон­ний дзвінок — особ­ли­во звістка про те, що Дзво­нар шу­кає ак­ва­ланг. Справді, навіщо Дзво­нареві в й­ого ста­новищі ак­ва­ланг? Раків ло­вити? Чи зай­ма­тися підвод­ним спор­том?

— Яс­но, — ска­зав тро­хи збен­те­жений Сергій.

— Ну, ко­ли все яс­но, то пос­лу­хай­те далі, друзі мої, — ска­зав капітан. — Це, так би мо­вити, пе­редісторія. Я привіз вас сю­ди зовсім не для то­го, щоб її роз­повісти. Ні!

— А для чо­го ж? — Сергій аж шию ви­тяг­нув.

— Потрібна ва­ша до­помо­га…

Юні друзі на­шоро­шили ву­ха. А капітан вів далі:

— Ба­чите, не сь­огодні, так зав­тра або ж най­ближ­чи­ми дня­ми Дзво­нар з'явить­ся в на­ших кра­ях і на­пев­не роз­почне роз­шу­ки скар­бу. Ось тут ми і по­винні не проґави­ти цей мо­мент. Тре­ба й­ого взя­ти або тоді, ко­ли він уже ви­тяг­не скарб з во­ди, — і це бу­ло б най­кра­ще, — або ж під час по­шуків. Тоді б ми зна­ли місце і самі, зви­чай­но, при до­помозі во­долазів, знай­шли. Те­пер вам зро­зуміло, для чо­го ми пок­ли­кали вас?

— Зро­зуміло, — ти­хо про­мовив Юр­ко.

— А­як­же! — ви­гук­нув Сергій. — Щоб ми спій­ма­ли Дзво­наря на га­рячо­му!

Капітан по­тер до­лонею чис­то ви­голе­не підборіддя і не­задо­воле­но про­мовив:

— Ні, Сергію, не для то­го. Ло­вити Дзво­наря є ко­му. Цим зай­меть­ся міліція! Зро­зуміло?

— Зро­зуміло, — роз­ча­рова­но зітхнув Сергій.

— А ва­ше діло бу­де більш відповідаль­не. Ми по­ради­лися і виріши­ли поп­ро­сити вас свій віль­ний час про­води­ти у точ­но виз­на­чених на­ми місцях, звідки ви мог­ли б по­бачи­ти Дзво­наря. Ви бу­дете ло­вити ри­бу чи ку­пати­ся, — Дзво­нар не звер­не ува­ги на дітей.

— Що ж ми по­винні ро­бити, ко­ли по­бачи­мо й­ого? — спи­тав Юр­ко.

— По­дати на­шим лю­дям знак, — во­ни бу­дуть весь час поб­ли­зу. Але ж во­ни не зна­ють Дзво­наря, а ви знаєте, і в ць­ому ва­ша пе­рева­га!

— Ми зро­бимо це, — твер­до ска­зав Юр­ко.

— Я не сумнівав­ся в ць­ому. А за­раз глянь­те на кар­ту, — капітан узяв до рук указ­ку. — Ось мар­шрут «Вол­ги», на якій тікав бан­дит. Він по­чинаєть­ся на Підгірній. Ніде на ць­ому шля­ху аж до са­мого Дніпра Дзво­нар не міг за­хова­ти клу­нок. До лісу ма­шину вів шо­фер, — от­же, цей відрізок вик­лю­чаєть­ся аб­со­лют­но. Від лісу до греблі прос­то ніде за­хова­ти. Та ми й об­шу­кали там усе. За­лиша­ють­ся елек­трос­танція, греб­ля, а та­кож плавні. Біля елек­трос­танції Дзво­нар не міг зу­пиня­тися: тут охо­рона та й вза­галі непідхо­дяще місце. Про плавні я вже ка­зав, — нав­ряд чи віз би він ту­ди скарб, ро­зуміючи, що й­ого ось-ось нак­ри­ють… За­лишаєть­ся греб­ля, — капітан по­казав указ­кою на си­ню лінію. — Тут є такі місця, де, навіть не ви­ходя­чи з ма­шини, мож­на ви­кину­ти клу­нок у во­ду. До­сить тіль­ки за­пам'ята­ти якусь примітну поз­начку — кіло­мет­ро­вий стовп, де­рев­це, камінь… Як­раз ось цей відрізок і до­ручаємо вам. Згодні?

— Без­пе­реч­но! — ви­гук­ну­ли друзі в один го­лос.

Сергій до­дав:

— Я і вночі мо­жу чер­гу­вати!

— Нав­ряд чи вночі Дзво­нар насмілить­ся лізти під во­ду… А як­що потрібні бу­дуть нічні пос­ти, знай­де­мо ко­гось із до­рос­лих. Здаєть­ся, все яс­но?

— Яс­но!

— Тоді поїде­мо на на­туру. По­бачи­те ті місця, де бу­демо жда­ти гос­тя. Але пе­ред тим хо­чу зас­те­рег­ти: про на­шу роз­мо­ву ніхто не по­винен зна­ти!..


 

ОЛЕ­НА КАЛІСТРАТІВНА УСМІХАЄТЬ­СЯ 


 

Ми­нуло два дні, але Дзво­нар не по­яв­лявся. На третій день вранці тро­хи роз­ча­ровані троє друзів — Юр­ко, Сергій і Мар­та — й­шли на дам­бу.

Мар­та нес­ла ко­шик з їжею, а Юр­ко і Сергій — ву­доч­ки.

На розі Залізнич­ної Сергій рап­том зу­пинив­ся.

— Ти чо­го? — спи­тав Юр­ко.

— А знаєте — ми свині. По­вер­ну­лися з по­дорожі — і ні ра­зу не зай­шли до Га­лин­ки. А во­на ж так про­сила! Мо­же, за­вер­не­мо на хви­лин­ку?

Юр­ко пе­рег­ля­нув­ся з Мар­тою. Дівчи­на на знак зго­ди кив­ну­ла го­ловою.

— Але яс так, з по­рожніми ру­ками, за­ходи­ти не го­дить­ся, — ска­зала во­на. — У ме­не ось є п'ят­де­сят копій­ок. Зай­де­мо до ма­гази­ну — ку­пимо цу­керок чи шо­колад­ку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: