Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 36)

— У ме­не теж є гроші! — ви­гук­нув Сергій, зрадівши, що й­ого ідея знай­шла підтрим­ку в то­варишів. — Цілий кар­бо­ванець!

У Юр­ка наш­кря­бав­ся в ки­шені теж який­сь дріб'язок.

Га­лина жи­ла не­дале­ко, і че­рез кіль­ка хви­лин друзі вже про­чини­ли хвіртку на її подвір'я. За­гав­кав со­бака.

На гавкіт з ха­ти вий­шла Оле­на Калістратівна.

Юр­ко, що й­шов по­пере­ду, зу­пинив­ся. Гля­нув — і не впізнав учи­тель­ки. Замість. су­воро­го пог­ля­ду, яким во­на їх наділя­ла в школі, — щас­ли­вий усміх на не­моло­дому, але яко­мусь нес­подіва­но розквітло­му об­личчі. Він не повірив сам собі і ог­ля­нув­ся на Мар­ту й Сергія. Ті теж бу­ли зди­вовані і вра­жені.

На­решті, Юр­ко відчув, що па­уза за­тягуєть­ся.

— Доб­рий день, Оле­но Калістратівно! — про­голо­сив він поспішно.

— Доб­рий день.

— Ми до Га­лини…

— Ба­чу, ба­чу. За­ходь­те, до­рогі гості. У нас ве­лика радість!

— Яка? — про­хопив­ся по­пере­ду Сергій.

— Га­лин­ка по­чала хо­дити без ми­лиць! Са­ма мо­же пе­рей­ти че­рез кімна­ту. Лікар сподіваєть­ся, що до шко­ли піде пер­шо­го ве­рес­ня.

— Прек­расно! — зраділи Мар­та і Юр­ко.

— Ура! — ви­гук­нув Сергій і по­чер­вонів. Оле­на Калістратівна щас­ли­во засміяла­ся.

— За­ходь­те, будь лас­ка. У неї вже є гість.

Во­на пішла по­пере­ду і відчи­нила вері до Га­лин­чи­ної кімна­ти. Звідти до­линув го­лос Хвос­тенка.

— Гм, Хвос­тенко! — аж на­че про­шипів Сергій. — Зно­ву! І що й­ому тут тре­ба?

По­бачив­ши друзів, а се­ред них Сергія, Га­лин­ка спа­лах­ну­ла і по­волі підве­лася з стіль­ця. Сто­яла во­на твер­до, три­ма­ючись лівою ру­кою за биль­це ліжка. В її го­лубих очах світи­лася радість.

— Ход­жу. Ось дивіть­ся! — і сту­пила кіль­ка кроків по кімнаті.

— Обе­реж­но, до­неч­ко! — зас­те­рег­ла Оле­на Калістратівна.

— Не бій­ся, ма­мо, все бу­де га­разд! Ко­ли Оле­на Калістратівна за­чини­ла двері, Га­лина зап­ро­сила всіх сісти.

Друзі сіли, але по­чува­ли се­бе ніяко­во в при­сут­ності Хвос­тенка, який не ви­мовив жод­но­го сло­ва.

Кмітли­ва Га­лин­ка пер­ша по­чала роз­мо­ву.

— Вла­дик приніс мені «Гра­фа Мон­те-Крісто». Чи­тали?

— Я чи­тав.

— Я теж.

Сергій мов­чав, опус­тивши го­лову. Га­лин­ка гля­нула на нь­ого своїми ве­лики­ми яс­но-бла­кит­ни­ми очи­ма.

— А ти, Сергій­ку? Сергій за­сопів.

— Не чи­тав… Не трап­ля­лась мені.

— Так візь­меш, ко­ли я про­читаю. Вла­дику, мож­на, прав­да? — во­на по­вер­ну­лась до Хвос­тенка.

Сергій сидів мов­чки, відчу­ва­ючи, як по­чина­ють па­леніти й­ого що­ки.

Тим ча­сом Хвос­тенко спокій­но відповів:

— А чо­му ж, зви­чай­но, мож­на. Та­ку книж­ку — прос­то гріх не про­чита­ти!

— Ну, от і до­мови­лися! — ве­село за­щебе­тала Га­лин­ка.

Вра­жений Сергій та­кої відповіді від Хвос­тенка не ждав після то­го, що тра­пило­ся на морі. То­му дов­гень­ко не міг отя­мити­ся і знай­ти, що ска­зати. На­решті, ко­ли мов­чанка підозріло по­чала за­тягу­вати­ся, про­мим­рив:

— Дя­кую… Про­читаю. Але нам уже час іти, бо ми забігли тіль­ки на хви­лин­ку.

— Чо­му так швид­ко? По­сидь­те! Пог­раємо в ша­хи або в доміно. Ну? — бла­галь­но по­диви­лася на Сергія Га­лин­ка.

— Ні, Га­лин­ко, ми поспішаємо, — підтри­мав дру­га Юр­ко. — Іншим ра­зом пог­раємо.

Хвос­тенко теж підвівся.

— А ти, Вла­дику? — спи­тала Га­лин­ка.

— Я теж піду…

Всі по­чали про­щати­ся.

— Частіше при­ходь­те! Бу­ду жда­ти!

У дворі во­ни зно­ву зустріли­ся з Оле­ною Калістратівною, яка нес­ла від ко­лон­ки відро во­ди.

— Ви вже й­де­те? Так швид­ко?

— Ми ще зай­де­мо, — ска­зала Мар­та.

— Обов'яз­ко­во! — до­дав Юр­ко і по­чер­вонів, помітив­ши на собі до­пит­ли­вий пог­ляд учи­тель­ки.

А Сергій, нес­подіва­но для всіх і, ма­буть, ще більш нес­подіва­но для са­мого се­бе, ви­палив:

— Оле­но Калістратівно, ви вже нам з Юр­ком про­бач­те, будь лас­ка, ту на­шу, ну, пам'ятаєте… не­так­товність. Ду­же про­симо… Так вий­шло не­гар­но! Аж за­раз со­ром­но…

Він зніяковіло опус­тив очі. Що­ки й­ого па­леніли. Чуб розвіяв­ся і на­гаду­вав со­роча­че гніздо.

Сергієві сло­ва за­хопи­ли всіх зне­наць­ка. Хвос­тенко аж ро­та роз­зя­вив з по­диву. Не мен­ше бу­ли зди­вовані Юр­ко і Мар­та.

Учи­тель­ка пос­та­вила на зем­лю відро. Однією ру­кою об­ня­ла Сергія за плечі й при­тяг­ла до се­бе, а дру­гою — скуй­ов­ди­ла й­ого і без то­го роз­патла­ний чуб. В її очах світи­лася ма­теринсь­ка доб­ро­та.

— З те­бе ще, вид­но, бу­дуть лю­ди, як­що ти й досі пам'ятаєш ту свою ста­ру про­вину і про­сиш за неї про­бачен­ня! Я про­бачаю, і не бу­демо біль­ше зга­дува­ти ста­ре!..

— Спа­сибі! До по­бачен­ня! — ви­гук­нув щас­ли­вий Сергій, і, вип­ру­чав­шись з її рук, шпар­ко при­пус­тив з дво­ру.

Всі ру­шили за ним.

— До по­бачен­ня, Оле­но Калістратівно! До по­бачен­ня!

— Ходіть здо­рові!

Усміхне­на вчи­тель­ка ще дов­го сто­яла біля хвіртки і ди­вила­ся їм услід, аж по­ки во­ни не зай­шли за ріг сусіднь­ого бу­дин­ку.


 

НЕС­ПОДІВА­НИЙ ГІСТЬ 


 

Дні ми­нали за дня­ми, а Дзво­нар не з'яв­лявся. Юр­ко вже звик вста­вати ра­но, ла­годи­ти ву­доч­ку і й­ти на Дніпро, до греблі. Тіль­ки з ос­тра­хом зга­дував, пог­ля­да­ючи на ка­лен­дар, що ось-ось не­помітно підкра­деть­ся пер­ше ве­рес­ня — і до­ведеть­ся сіда­ти за пар­ту. Хто ж тоді бу­де ча­тува­ти на Дзво­наря? Хто до­помо­же капіта­нові Фе­дор­ченку?

Ви­ходив з до­му о дев'ятій ран­ку, на го­дину пізніше від ма­тері. І хо­ча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Мар­та — го­дин­ників не ма­ли, не бу­ло та­кого ви­пад­ку, щоб хто-не­будь спізнив­ся прий­ти на умов­ле­не місце.

Сь­огодні ра­нок ви­дав­ся со­няч­ний, жар­кий. Припіка­ло че­рез вікно так, що хоч зра­зу біжи до Дніпра і ки­дай­ся у во­ду. Про це як­раз і ду­мав Юр­ко, кінча­ючи сніда­ти.

Аж рап­том про­лунав дзвінок.

Підбіг до две­рей, відтяг­нув за­сув і зас­тиг від нес­подіван­ки: на пло­щадці сто­яв бать­ко.

Юр­ко сто­ропів.

— Здо­ров, Юр­чи­ку, — привітав­ся бать­ко. — До ха­ти впус­тиш?

— Будь лас­ка, за­ходь, — ска­зав ти­хо, про­ков­тнув­ши не­дожо­вану їжу. — Здрас­туй!

Бать­ко зай­шов, і Юр­ко поспішно за­чинив двері, лов­ля­чи се­бе на думці, що й­ому не хо­четь­ся, щоб хтось дізнав­ся про нес­подіва­ний батьків прихід.

У по­рожній квар­тирі гуч­но лу­нали їхні кро­ки.

Ва­силь Пет­ро­вич, вид­но, помітив збен­те­жен­ня си­на і, лагідно усміха­ючись, ска­зав:

— Ти боїшся, що ма­ма по­вер­неть­ся і по­бачить ме­не тут?.. Не бій­ся, я не­надов­го. Влаш­ту­вав­ся пра­цюва­ти у ва­шому місті шо­фером. Глянь на ву­лицю: ба­чиш, яка кра­суня стоїть на тім боці! Но­вень­ка! Моя!

— То ти на­зав­жди до нас?

— Мо­же, й на­зав­жди. Ти не про­ти?

— Я — ні…

— А ма­ма?

— Ма­ма — не знаю…

— Ти роз­повідав їй про ме­не?

— Роз­повідав…

— Ну?

— Не хо­че й слу­хати!

Ва­силь Пет­ро­вич скруш­но по­хитав го­ловою.

— Шко­да. Хо­ча я сам ви­нен. Сам… — Він за­мовк і дов­го ди­вив­ся у вікно. Потім хит­нув го­ловою, ніби ски­да­ючи з се­бе важ­ку за­думу, обвів пог­ля­дом по­рож­ню кімна­ту і по­чав роз­горта­ти па­кунок, що приніс з со­бою. — Ось, Юро, вам з ма­мою по­дарун­ки. Тобі — кос­тюм, а мамі — відріз на плат­тя та ду­хи.

— Доб­ре. Дя­кую…

Юр­ко за­шарівся. Кос­тюм був, без сумніву, гар­ний. Але він ди­вив­ся не на кос­тюм, а на сувій ма­терії бор­до­вого коль­ору. Відріз на плат­тя! Ма­ма лю­бить бор­до­вий колір… «Він мені до ли­ця», — не раз ка­зала. І Юр­ко по­думав, що ма­ма бу­де за­дово­лена та­ким по­дарун­ком.

— Ану, приміряй. Чи вга­дав? — ска­зав бать­ко, по­да­ючи Юр­кові кос­тюм. — Як­що за­малий чи за­вели­кий — обміняємо. Я до­мовив­ся.

Юр­ко одяг­нувся.

Хотів по­диви­тися на се­бе в дзер­ка­ло, але дзер­ка­ла не бу­ло.

Бать­ко ог­ля­нув й­ого зі всіх боків.

— Гар­но! Твій розмір! Ну, но­си на здо­ров'я…

По­ки Юр­ко роз­дя­гав­ся і скла­дав кос­тюм у кут­ку на га­зету, Ва­силь Пет­ро­вич обій­шов кімна­ту, заг­ля­нув на кух­ню, у ван­ну.

— Юр­ко, — по­чув­ся з ко­ридо­ра й­ого го­лос, — чи ти пам'ятаєш, що не­заба­ром ма­мин день на­род­ження?

Юр­ко по­чер­вонів. Прав­ду ска­зати, він зовсім за­був про це. Але приз­на­тися бать­кові не за­хотів. То­му ска­зав твер­до:

— Пам'ятаю!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: