Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 37)

— А що ж ти їй по­даруєш?

— Ще не ду­мав, — тро­хи знітив­ся Юр­ко, бо й справді не ду­мав про по­дару­нок.

— Ти знаєш — у ме­не є ідея…

— Яка?

— Зро­бимо їй спіль­ний по­дару­нок! У ме­не є тро­хи гро­шей, і ми з то­бою щось при­думаємо. Але не за­раз, бо я і так уже зат­ри­мав­ся. Тож заїду зав­тра чи після­зав­тра. Зго­да?

— Заїжджай.

— От і доб­ре. Мо­же, підвез­ти те­бе?

— Ні, не тре­ба. Я піду з то­вари­шами до Дніпра.

— Тоді — бу­вай, — і бать­ко, по­тис­нувши Юр­кові ру­ку, пішов.

Юр­ко де­який час сто­яв не­поруш­ний, схвиль­ова­ний бать­ко­вими відвіди­нами. Влас­не, чо­го й­ому хви­люва­тися, — по­думав. — Ад­же сам хотів зустріти­ся з бать­ком. І зустрівся! І бать­ко спо­добав­ся. Прос­тий, щи­рий, привітний…

Звідки ж три­вога, що якось не­помітно, як про­холод­ний ту­ман, зак­ра­лася в сер­це?


 

НА ДАМБІ 


 

Чер­во­ний поп­ла­вець зас­три­бав, за­тан­цю­вав і рап­том зник під во­дою. Юр­ко різким ру­хом підсік і по­волі по­чав на­тягу­вати во­лосінь. Щось доб­ря­че пій­ма­лося на га­чок!

Сергій сидів да­лечень­ко і нічо­го, зви­чай­но, не ба­чив.

Тим ча­сом вуд­ли­ще заб­риніло ще дуж­че. Во­лосінь во­дило ту­ди й сю­ди.

А во­да за­буру­вала, не­мов на гли­бині зап­ра­цював мо­тор.

— Не тяг­ни! — по­чув­ся зго­ри знай­омий го­лос. — Три­май ви­соко — не­хай сто­мить­ся!

На дамбі сто­яв з ве­лоси­педом у ру­ках Вла­дик Хвос­тенко.

— Сам знаю! — ска­зав Юр­ко, міцно три­ма­ючи вуд­ли­ще. — Як­що во­лосінь не пор­веть­ся…

— По­волі підтя­гуй до бе­рега! — зно­ву гук­нув Хвос­тенко, а потім, ки­нув­ши ве­лоси­педа, хут­ко збіг униз, став по­ряд. — Я до­помо­жу! Та не поспішай!

Юр­ко сер­дився. «І чо­го він прив'язав­ся? Що й­ому тут тре­ба? При­чепив­ся до нас, мов реп'ях! Тіль­ки ми на греб­лю, — уже й Хвос­тенко тут! Нев­же щось підоз­рює?..»

Во­лосінь вит­ри­мала. Юр­ко по­волі, по­тихень­ку підтяг­нув ри­бину до бе­рега, на мілке. Во­на, вид­но, сто­мила­ся, бо вже не рва­лася і не би­ла хвос­том, а тіль­ки в'яло опи­рала­ся, ка­ламу­тячи під бе­регом во­ду.

— Підтя­гуй ще ближ­че! — про­шепотів Хвос­тенко, по­хап­цем ски­да­ючи з се­бе шта­ни і со­роч­ку. — Під са­мий бе­рег!

Він плиг­нув у во­ду і пе­рего­родив ри­бині шлях у мо­ре. Те­пер, ко­ли б во­на й зірва­лася, то не втек­ла б.

Юр­ко сміливіше по­тяг­нув, з во­ди по­каза­лася сіра го­лова щу­ки.

— Тяг­ни! Вже не вте­че! — що­сили зак­ри­чав Хвос­тенко.

Ще зу­сил­ля — і щу­ка на бе­резі. Але що то за щу­ка! Та­кої Юр­ко ніко­ли не ба­чив — що­най­мен­ше п'ять кілог­рамів! Во­на зви­вала­ся, би­ла хвос­том і роз­зявля­ла сво­го ве­личез­но­го ро­та.

Юр­ко схо­пив її за жаб­ри, підняв. Во­на ся­гала й­ому до са­мого по­яса, та й то хвіст іще тріпав­ся в піску.

Хвос­тенко виліз з во­ди і мов­чки по­чав одя­гати­ся.

В цей час до­линув глу­хий рокіт мо­тора. З бо­ку мо­ря до них наб­ли­жав­ся чо­вен.

Хвос­тенко зав­мер, прис­лу­ха­ючись. Потім ки­нув на пісок со­роч­ку, яку ніяк не міг на­тяг­ти на мок­ре тіло і рап­том зак­ри­чав:

— Гей, на човні, сю­ди! — і за­махав ру­ками.

— Що та­ке? Чо­го ти кри­чиш? — зля­кав­ся Юр­ко.

— То мій чо­вен! — радісно ви­гук­нув Хвос­тенко. — Ро­зумієш, хтось пли­ве на моєму човні! Я чую свій мо­тор!

Юр­ко мит­тю збаг­нув усе. На Вла­дико­вому човні міг плив­ти тіль­ки Дзво­нар. Ки­нув­ши щу­ку яко­мога далі від во­ди, він підбіг до Хвос­тенка.

— Чуєш, не кри­чи!

— Чо­му б то?

— Я потім тобі по­яс­ню. Не кри­чи!

— Не за­важай! Я хо­чу по­бачи­ти то­го, хто пли­ве на моєму човні! — і зно­ву зак­ри­чав: — Гей, сю­ди!

Чо­вен був ще да­леко. Хтоз­на, чи по­чув Дзво­нар той крик, чи ні, але, без­пе­реч­но, міг по­чути.

Юр­ко ки­нув­ся до Хвос­тенка і за­тулив й­ому ро­та ру­кою.

— Не кри­чи, як­що хо­чеш ма­ти свій чо­вен! Чуєш?

Хвос­тенко за­бор­сався, на­мага­ючись вир­ва­тись із міцних обіймів.

— Ти що — здурів? Чи хо­чеш, щоб я пи­ку на­бив? — про­шипів він із злістю.

До них біг що­духу Сергій.

— Хлопці, що ста­лося?

— А-а, ви вдвох на од­но­го! — зак­ри­чав Хвос­тенко.

— Дур­ню, ніхто не хо­че те­бе би­ти! Очу­май­ся і за­мов­ки! Я все по­яс­ню! — ви­гук­нув Юр­ко, відчу­ва­ючи, що не втри­має Хвос­тенка.

— Що ти по­яс­ниш?

Юр­ко розвів ру­ки — Хвос­тенко за­точив­ся і впав на пісок. Але зра­зу ж схо­пив­ся і став на­суп­ро­ти хлопців, мов забіяку­ватий цап.

— На твоєму човні — Дзво­нар! — ти­хо, але з при­тис­ком ска­зав Юр­ко, по­казу­ючи на мо­ре. — Дзво­нар! Ти ро­зумієш? Твій крик мо­же спо­лоха­ти й­ого — і тоді чов­на по­минай як зва­ли!

— Н-не мо­же бу­ти! — не повірив Хвос­тенко. — Звідки ти знаєш?

— Я ба­чив й­ого в пор­ту Но­вому. То він ук­рав твій чо­вен на ос­трові після то­го, як ми спо­лоха­ли й­ого в ку­рені.

Хвос­тенко мов­чав. Здаєть­ся, він по­чинав ро­зуміти, яку важ­ли­ву но­вину по­чув щой­но.

— Що ж ро­бити?

— Перш за все — не на­поло­хати Дзво­наря, — ска­зав Юр­ко. — А по-дру­ге, ко­ли по­бачиш де й­ого, сповістиш нас або капіта­на Фе­дор­ченка. Ти й­ого знаєш…

Тим ча­сом Сергій, не звер­та­ючи ува­ги на їхню роз­мо­ву, в бінокль сте­жив за чов­ном, що відда­ляв­ся. Дзво­нар пиль­но при­див­лявся до греблі, тіль­ки вря­ди-го­ди ки­дав бис­трий пог­ляд впе­ред, щоб не нас­ко­чити на зустрічне суд­но.

— Так, це він! — ска­зав Сергій. — Тре­ба не­гай­но сповісти­ти капіта­на Фе­дор­ченка!


 

РОЗ­МО­ВА ОПІВНОЧІ 


 

До­дому Юр­ко прий­шов о де­сятій го­дині ве­чора. Ро­зумів, що ма­ма дав­но виг­ля­дає й­ого і хви­люєть­ся. Але що він міг зро­бити? У другій по­ловині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він ду­же заціка­вив­ся тим, що Хвос­тенко на слух міг упізна­ти ро­боту мо­тора на своєму човні.

— Ну, от, — по­мов­чавши, ска­зав він, — нас­тає вирішаль­ний час. Бан­дит по­явив­ся і, без сумніву, поч­не діяти. Поскіль­ки ми знаємо, що він не зу­пиняєть­ся ні пе­ред чим і без ва­ган­ня мо­же піти на вбивс­тво, я за­боро­няю вам ви­яв­ля­ти се­бе, всту­пати з ним у кон­такт, роз­мовля­ти. Ва­ше діло — ло­вити ри­бу і спос­теріга­ти. Кожні де­сять хви­лин ми­мо вас проїзди­тиме на­ша ма­шина, в якій сидіти­ме в цивіль­но­му або Дуб­ко або Со­колов. Все, що поміти­те підозріло­го, ска­жете їм… А Вла­дику до­ведеть­ся з на­шими людь­ми по­чер­гу­вати і вночі. Зго­да? З матір'ю я до­мов­лю­ся.

— Зго­да, — ти­хо ска­зав Хвос­тенко.

— От і га­разд. А сь­огодні вже й до­дому по­ра.

Потім… Со­лод­кий спо­гад при­мусив бен­тежно за­бити­ся сер­це. Поп­ро­щав­шись із Сергієм, він провів до­дому Мар­ту. Не й­шов, а летів, мов на кри­лах, бо по­руч бу­ла Мар­та. І хай він у тем­ряві не ба­чив її ли­ця, за­те чув го­лос.

Ось чо­му Юр­ко запізнив­ся до­дому. Але ма­тері про це не ска­зав. Та, влас­не, во­на і не пи­тала. Мов­чки по­хита­ла го­ловою, по­бачив­ши й­ого об­сма­лене об­личчя і ви­горілий чуб, і ска­зала:

— Іди ве­черяй, бро­дяго!

А ко­ли Юр­ко вий­няв із відра щу­ку і підняв пе­ред со­бою, сплес­ну­ла ру­ками.

— Ли­шень­ко! Що ж нам ро­бити без хо­лодиль­ни­ка! Ми й за тиж­день з нею не впо­раємо­ся!

По­ки Юр­ко вми­вав­ся і ве­черяв, ма­ти по­рала­ся біля ри­бини, а ко­ли він по­мив ру­ки і, позіха­ючи, поп­ря­мував до своєї кімна­ти, во­на за­пита­ла, по­казу­ючи на підвікон­ня, де ле­жали бать­кові по­дарун­ки.

— Звідки це у нас?

По го­лосу Юр­ко зро­зумів, що ма­ма ду­же схвиль­ова­на.

— Це по­дарун­ки від бать­ка, — відповів ти­хо. — Ад­же ти вже са­ма здо­гада­лася!

— Він був тут?

— Був.

— Чо­го він при­ходив?

— Приніс по­дарун­ки, — відповів Юр­ко.

— Я не про те, — роз­дра­това­но ки­нула ма­ти. — Чо­го він опи­нив­ся в на­шому місті?

— Він приїхав сю­ди на­зав­жди…

— Ць­ого ще не вис­та­чало!

— Влаш­ту­вав­ся тут на ро­боту в ав­то­гос­по­дарстві. Пра­цює на ван­тажній ма­шині…

Ма­ти дов­го мов­чки ди­вила­ся на си­на.

— Юр­чи­ку, — про­мови­ла ти­хо, але твер­до, — зав­тра відне­си ті по­дарун­ки на­зад! Відне­си і віддай! Ска­жи, що ми від нь­ого по­дачок не хо­чемо!

— Ма­мо! Але ж він від щи­рого сер­ця! Як ти не ро­зумієш?!

Ма­ти підве­ла го­лову. Очі її гнівно блис­ну­ли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: