Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 38)

— А де бу­ло й­ого щи­ре сер­це тоді? Ко­ли по­кинув нас з то­бою са­мих?.. Най­тяжчі ро­ки ми з то­бою вже пе­режи­ли, си­ну… А далі нам бу­де лег­ше… — го­лос її тремтів, пе­рери­вав­ся. — Те­пер він нам не потрібен!

З її очей бриз­ну­ли сль­ози. Юр­ко ро­зумів, які ті сль­ози пе­кучі й важкі. Бо не раз і не два за ті ро­ки, відко­ли се­бе пам'ятає, ба­чив її в тузі й за­журі… Але хіба бать­ко й­ому не потрібен?

— А мені бать­ко потрібний! — ска­зав уго­лос, хо­ча знав, що зав­дасть цим ма­тері бо­лю.

— Юр­чи­ку!

— Так, мені потрібний! Чо­мусь ти ду­маєш тіль­ки про се­бе, про свої болі й жалі, а що ду­маю я, — те­бе не ціка­вить і не хви­лює!

— Як не хви­лює? Я для те­бе жи­ву!

— Я знаю. Ти жи­веш для ме­не, все мені віддаєш най­кра­ще. Я ціню це. Але ти по­вин­на і ме­не зро­зуміти… Я не знаю, що ста­лося між бать­ком і то­бою, але мені хо­четь­ся, щоб у ме­не, як у всіх, був бать­ко! Щоб я міг й­ого ба­чити, го­вори­ти з ним! Чо­му ти мені за­боро­няєш це?

Ма­ти сиділа, опус­тивши плечі, а на її за­журе­них очах бриніли сль­ози. Во­на бу­ла вра­жена Юр­ко­вими сло­вами і, оче­вид­но, не зна­ла, що відповісти…

Юр­ко сха­менув­ся і за­мовк.

Во­ни сиділи, не див­ля­чись од­не од­но­му в очі. В квар­тирі сто­яла нап­ру­жена ти­ша.

На­решті, ма­ти зітхну­ла і хус­тинкою ви­тер­ла сль­ози.

— Га­разд, Юр­чи­ку, зро­бимо так: свій по­дару­нок за­лиш. Ти вже, ба­чу, зовсім до­рос­лий… То й ро­би, як знаєш… А мій — по­вер­ни! Мені нічо­го не тре­ба! Так і ска­жи! Не тре­ба!

Во­на підве­лася, вик­лю­чила світло, і Юр­ко зро­зумів, що роз­мо­ву закінче­но.

Сон як ру­кою зня­ло. На серці бу­ло тяж­ко. Знав, що й мамі не лег­ше. Од­нак не міг вип­равда­ти її, не міг зро­зуміти до кінця ті при­чини, які спо­нука­ли її до та­кої упер­тості.

Дов­го ле­жав з роз­плю­щени­ми очи­ма не­поруш­но, бо­ячись пот­ри­вожи­ти матір, хо­ча знав, що і во­на не спить. І тіль­ки геть-геть з півночі відчув, як тіло й­ого ста­ло лег­ким, мов пір'їна, — і він роз­ста­вив ру­ки, змах­нув ни­ми, ніби криль­ми, і, підняв­шись ви­соко над зем­лею, по­летів, по­летів…


 

ОЗЕР­ЦЕ БІЛЯ ДАМ­БИ 


 

Бать­ко не зди­вував­ся, ко­ли Юр­ко, сівши в кабіну, пок­лав й­ому на сидіння згор­ток. Тіль­ки спи­тав:

— Ду­же гніва­лася?

— Ду­же.

Бать­ко вклю­чив швидкість — і ма­шина ру­шила.

— Я знаю — ма­ма гор­да. Але ми зав­тра при­везе­мо та­кий по­дару­нок, що во­на не змо­же й­ого ні відда­ти, ні ви­кину­ти. Я вже до­мовив­ся…

— Що ж це? — спи­тав Юр­ко.

— Це таємни­ця. Навіть для те­бе. Зав­тра, рівно о два­над­цятій, будь до­ма. Я приїду в обідню пе­рер­ву.

— А як­що я не змо­жу?

— Тоді за­лиш ключ сусідам і ска­жи, що я прий­ду за ним.

— Мо­же, не тре­ба? Ма­ма зно­ву розгніваєть­ся…

— Хай гніваєть­ся. Ти по­винен зна­ти, що ці по­дарун­ки я роб­лю на гроші, що на­лежать тобі! Я ви­силав їх на ощад­книж­ку. Ма­ма не за­хотіла ско­рис­та­тися з них. От я й вирішив яки­мось чи­ном по­вер­ну­ти їх вам. А там — що бу­де! За­хоче ма­ма, щоб я був з ва­ми, — доб­ре. Не за­хоче — нічо­го не вдію. Жи­тиму сам. А ти при­ходи­тимеш до ме­не… Зго­да?

— Зго­да.

— От і доб­ре. Нав­чу те­бе ма­шину во­дити, — ста­неш ко­лись шо­фером. Не­пога­на про­фесія.

— Я теж уже ду­мав про це.

— Ну, от ба­чиш! По­ки у те­бе каніку­ли, ви­ходь під час обідньої пе­рер­ви — я жда­тиму те­бе… До­мови­лись?

— До­мови­лися.

Юр­ко хотів ска­зати бать­кові, щоб зу­пинив­ся, але ні Мар­ти, ні Сергія на місці, де во­ни зав­жди жда­ли на нь­ого, не бу­ло. От­же, він запізнив­ся.

— Ти ку­ди їдеш? — спи­тав бать­ко.

— На той бік, по пісок.

— От і доб­ре. Ви­садиш ме­не на дамбі.

— Га­разд.

Далі їха­ли мов­чки. Ко­жен ду­мав про се­бе. За вікон­ця­ми кабіни швид­ко про­мель­кну­ли квар­та­ли но­вого міста, по­чала­ся ав­то­доро­га, що не­заба­ром ви­вела до елек­трос­танції, а потім — на міст.

Зліва ши­роко роз­ли­лося Дніпровсь­ке мо­ре. Ще зда­леку Юр­ко впізнав Мар­ту і Сергія. Во­ни чим­чи­кува­ли по обо­чині. У Сергія на плечі вуд­ки, у Мар­ти — ко­шик у ру­ках.

Нез­ва­жа­ючи на ранній час, на морі вже сну­вало ба­гато вітриль­ників і мо­тор­них човнів. По­над бе­регом по­деку­ди видніли­ся темні пос­таті ри­балок. У небі гув вер­толіт.

Порівняв­шись з Мар­тою і Сергієм, Юр­ко поп­ро­сив бать­ка зу­пини­тись. Лег­ко зістриб­нув з підніжки ма­шини і по­вер­нув до друзів.

— Са­лют!

— Привіт!

— Чо­му не жда­ли?

— А чо­му запізнив­ся? — відповів Сергій і штов­хнув Юр­ка під бік.

Жар­ту­ючи, по­волі й­шли дам­бою і уваж­но спос­теріга­ли за чов­на­ми, що сну­вали по мо­рю. Десь, мо­же, се­ред них і чо­вен Дзво­наря?

Ти­хий скрик Мар­ти обірвав їхню роз­мо­ву.

— Що та­ке?

Мар­та мов­чки, са­мим пог­ля­дом по­каза­ла на про­тилеж­ний бік. Юр­ко і Сергій зу­пини­лись.

За дам­бою прос­ти­рав­ся зе­лений, по­рос­лий по­деку­ди ку­щами вер­бо­лозу луг, за ним, на віддалі півкіло­мет­ра, бли­щала срібна стрічка ста­рика. А вни­зу привіль­но роз­ки­нуло­ся не­велич­ке озер­це.

Че­рез луг, до озер­ця, то зни­ка­ючи між ку­щами, то зно­ву з'яв­ля­ючись, поспішав чо­лов'яга. Він був без со­роч­ки, прос­то­воло­сий, — і зда­леку бу­ло вид­но гус­ту куч­му во­лос­ся на го­лові. В одній руці ніс ву­доч­ку і відер­це, а в другій — чи­малу тор­бу.

Як­раз ця тор­ба і при­муси­ла Мар­ту скрик­ну­ти. Чер­во­на, з біли­ми по­переч­ни­ми сму­гами, во­на відра­зу впа­дала у вічі. В такій самій торбі був у них ак­ва­ланг…

— Спокій­но, друзі, — про­шепотів Юр­ко. — Ходімо по­волі! Сергію, дай бінокль! Ви по­чекай­те тут, а я — на той бік.

Він швид­ко при­гинці пе­ребіг че­рез ас­фаль­тне по­лот­но і опи­нив­ся біля кіло­мет­ро­вого стов­па. Обе­реж­но ви­зир­нув. Чо­ловік прос­ту­вав собі до озе­ра. З-за кущів час від ча­су з'яв­ля­лася й­ого куд­ла­та го­лова. Та ось він вий­шов на га­ляви­ну.

Юр­ко підніс до очей бінокль: ніяко­го сумніву не бу­ло, то Дзво­нар! І ру­да куч­ма спа­дає на ло­ба, на гру­дях та­туїров­ка… І, без­пе­реч­но, їхня тор­ба з ак­ва­лан­гом…

По шо­се пробіга­ли ав­то­маши­ни, мо­тоцик­ли, ав­то­буси, але Юр­ко не звер­тав на них ува­ги.

При­кипів пог­ля­дом до Дзво­наря, бо­ячись про­пус­ти­ти жо­ден й­ого рух.

Ку­ди він пря­мує? Справді до озе­ра? Чи пе­рей­де че­рез до­рогу і шу­кати­ме скарб у морі?

Та ось Дзво­нар обігнув озер­це і схо­вав­ся в ку­щах. Дов­гень­ко не по­казу­вав­ся, і Юр­ко зро­зумів, що він лад­нає ак­ва­ланг. Те­пер — ди­вись, Юр­ку, не про­мор­гай!

По­заду по­чуло­ся чиєсь сопіння. За­шарудів гравій: до нь­ого по-плас­тунсь­ки ліз Сергій:

— Хіба я мо­жу бай­ди­ки би­ти по той бік дам­би, ко­ли тут хтоз­на-що ро­бить­ся, — бур­мотів він, ля­га­ючи по­ряд з Юр­ком.

— Це він! — про­шепотів Юр­ко, хо­ча Дзво­нар не міг по­чути й­ого, бо був не мен­ше як за двісті кроків.

— Я не ба­чу. Дай бінокль!

— Ти не ту­ди ди­виш­ся. Ось тут, по цей бік озер­ця, в ку­щах. Глянь — ви­ходить!

З кущів по­казав­ся Дзво­нар. Він був у пов­но­му спо­ряд­женні ак­ва­лангіста: на об­личчі — мас­ка, за спи­ною — два ба­лон­чи­ки з повітрям, на но­гах — лас­ти. Швид­ко пе­рей­шов­ши піща­ну ко­су, шу­бов­снув у во­ду.

— Ну, те­пер — не гай­мо­ся! — скрик­нув Юр­ко. — Ти біжи до буд­ки вар­то­вого на мос­ту — дзво­ни в міліцію капіта­ну Фе­дор­ченку. А я ча­тува­тиму на міліцей­ську ма­шину і сте­жити­му за Дзво­нарем…

Хлопці підхо­пили­ся і пом­ча­ли в про­тилежні бо­ки.

— Юр­ку, Сергій­ку! Ви ж ку­ди? — до­линув до них го­лос Мар­ти.

Сергій не зу­пинив­ся. До мос­ту бу­ло да­лечень­ко — і він що­духу пог­нав до нь­ого. А Юр­ко мах­нув дівчині ру­кою:

— Дзво­нар тут!

Мар­та ки­нула свій ко­шик і побігла за ним. При­ляг­ли на дамбі, на краю на­сипу, сте­жачи за озе­ром.

Дзво­нар не по­яв­лявся. Тіль­ки буль­баш­ки на гла­денькій по­верхні во­ди свідчи­ли про те, що він на дні озе­ра.

Ще зда­леку Юр­ко впізнав міліцей­ський У­АЗ і, схо­пив­шись на но­ги, підняв ру­ку.

Ма­шина зу­пини­лася, з неї вис­ко­чив капітан Фе­дор­ченко і мо­лодень­кий міліціонер.

— Він тут? — спи­тав капітан.

— Тут. Вам Сергій под­зво­нив?

— Сергій? — пе­репи­тав зак­ло­пота­но капітан і, враз здо­гадав­шись, про ко­го пи­тає Юр­ко, до­дав: — Ах, так!.. Сергій побіг дзво­нити! Мо­лодці!

Він так і не ска­зав, звідки дізнав­ся про Дзво­наря, а вдру­ге пе­репи­тува­ти Юр­ко не посмів.

Капітан тим ча­сом пиль­но ог­ля­нув озе­ро.

— Він і досі під во­дою?

— Під во­дою, — відповів Юр­ко.

— Га­разд… Ви, — звер­нувся капітан до дітей, — за­лишай­те­ся тут! Без мо­го доз­во­лу — ніку­ди не відлу­чай­тесь! Зро­зуміли?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: