Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 39)

— Зро­зуміли, — ти­хо відповіли Юр­ко і Мар­та.

— Со­колов, іди на той бік озе­ра! Відріж й­ому відступ до чов­на! Го­лов­не — взя­ти бан­ди­та жи­вим і за­хопи­ти скарб. Ви­конуй! — на­казав капітан і по­вер­нувся до міліціоне­ра, що сидів У ма­шині. — Пе­редай­те по рації всім пос­там, що об'єкт роз­шу­кано. Хай по­вер­та­ють­ся на ба­зу. А Дуб­кові — ви­ходи­ти до озе­ра, що побіля дам­би. Ми бу­демо тут. Усе!

Ска­зав­ши це, капітан збіг униз і став сте­жити за дрібнень­ки­ми буль­баш­ка­ми, що здій­ма­лися на воді.

Тим ча­сом буль­баш­ки по­волі ста­ли відда­ляти­ся від бе­рега, поп­ря­мува­ли навкіс до про­тилеж­но­го. Капітан швид­ко поп­росту­вав круг озе­ра. На­зустріч й­ому й­шов міліціонер.

Дзво­нар ви­ринув з во­ди, як морж з опо­лон­ки, — рап­то­во. Не ски­да­ючи мас­ки, ог­ля­нув­ся і по­волі побрів на мілке. Ішов зігнув­шись, бо обо­ма ру­ками три­мав не­вели­кий, але важ­кий клу­нок.

Біля са­мого бе­рега, сто­ячи по коліна в воді, ски­нув мас­ку і ще раз ог­ля­нув­ся. Пе­реко­нав­шись, що поб­ли­зу ніко­го не­має, швид­ко пішов до кущів.

І рап­том — зу­пинив­ся.

Клу­нок ви­пав у нь­ого з рук.

Він по­бачив капіта­на міліції і міліціоне­ра, котрі вий­шли з-за кущів.

— Гро­мадя­нине Дзво­нар, ви за­ареш­то­вані! — го­лос­но ска­зав капітан Фе­дор­ченко, три­ма­ючи в руці пісто­лет. — Ви знаєте за що: за вте­чу з тюр­ми, за крадіжку до­рогоціннос­тей і за за­мах на жит­тя ва­шого спіль­ни­ка по крадіжці Онуфрія Гле­чика…

Дзво­нар якось по­ник, згор­бився.

Тіль­ки те­пер капітан кив­нув Юр­кові, Марті й Сергію, що по­вер­нувся від мос­ту, і діти мит­тю збігли на луг.

Із-за кущів ви­ринув міліціонер Дуб­ко.

— Все в по­ряд­ку, то­вари­шу капітан! — відра­пор­ту­вав він. — Зроб­ле­но так, як ви на­каза­ли!

— Доб­ре, відведіть за­ареш­то­вано­го до ма­шини!

Дзво­нар підняв го­лову. З нь­ого стіка­ла во­да.

— Але ж я роз­дягне­ний… І потім — цей ак­ва­ланг… — Опус­тивши го­лову, побрів у суп­ро­воді міліціоне­ра до дам­би.

— Ну, друзі мої, — звер­нувся капітан до дітей, — а те­пер по­диви­мося, що в ць­ому клун­ку. Чи те, що ми шу­кали?

Клу­нок був ви­маза­ний у глеї. До нь­ого поп­риста­вали во­дорості і че­репаш­ки. Та ко­ли капітан підняв й­ого, по­чув­ся ме­тале­вий пе­редзвін. Він пе­рерізав ту­гу, наб­ряклу в воді зав'яз­ку. З лан­ту­ха сяй­ну­ло зо­лотим блис­ком. Капітан обе­реж­но по­чав вий­ма­ти од­ну річ за дру­гою і клас­ти на білий пісок.

Всі зав­мерли. Це бу­ли ке­лихи, персні, ва­зи, фібу­ли, се­реж­ки, діаде­ми, блю­да, злег­ка ви­пук­лий зо­лотий круг, схо­жий на щит. По краю кру­га виднівся на­пис нез­най­оми­ми літе­рами.

— Дуб­ко, за­раз поїде­мо в місто. Тре­ба не­гай­но вик­ли­кати з Києва уче­них, — на­казав капітан. — Мені ду­маєть­ся, що для них є тут ба­гато чо­го ціка­вого…

По­ки міліціонер ви­поліску­вав лан­тух, капітан уваж­но роз­гля­дав на­пис на щиті. На­решті, про­мовив, ніби сам до се­бе:

— По­бий ме­не грім, як­що це не грець­кий на­пис… Страш­но по­дума­ти, що все це ба­гатс­тво мог­ло б піти на пе­реп­лавку у са­мороб­но­му тиглі бан­ди­та і не­ука Дзво­наря!

Дуб­ко приніс лан­тух. Капітан обе­реж­но склав у нь­ого скарб, і всі гур­том ру­шили до ма­шини.


 

ТРОЄ 


 

Нас­тупно­го дня Юр­ко зран­ку пішов до міліції і про­сидів там до ве­чора. Жда­ли вче­них із Києва, і й­ому ду­же хотіло­ся дізна­тися, що во­ни ска­жуть про скарб. Чий він? Скіль­ки й­ому років? Як­що він справді грець­кий, то як пот­ра­пив на Подніпров'я? Що на­писа­но на щиті?

Але вчені не приїха­ли. По­теле­фону­вали, що бу­дуть за день, тоб­то трид­цять пер­шо­го сер­пня. Роз­ча­рова­ний Юр­ко втішав се­бе тим, що жда­ти не­дов­го, що зав­трашній день про­май­не швид­ко і він діста­не відповіді на всі за­питан­ня. І доб­ре, що це не пер­шо­го ве­рес­ня, ко­ли до­ведеть­ся сидіти на уро­ках!.. До­ма й­ого жда­ла ве­лика нес­подіван­ка.


 

 


 

Відімкнув­ши двері, не зра­зу вто­ропав, що в квар­тирі щось зміни­лося. Во­на бу­ла об­став­ле­на но­вими меб­ля­ми.

По­серед кімна­ти, за сто­лом, сиділа ма­ти.

Пос­тать її бу­ла якась зніче­на, а бай­ду­жий пог­ляд стом­ле­но ков­зав по підлозі.

— Ма­моч­ко! Ти хво­ра?

— Що це все оз­на­чає? — замість відповіді, за­пита­ла ма­ти.

Юр­ко роз­губле­но ог­ля­нув­ся дов­ко­ла.

— Н-не знаю…

— Як не знаєш?

— Це у мою відсутність бать­ко привіз… — зовсім ти­хо про­казав Юр­ко.

— Як же він посмів? Після всь­ого, що ста­лося! — ма­ти рвуч­ко підве­лася. — Ти віддав й­ому й­ого по­дару­нок?

Юр­ко підій­шов і об­няв її.

— Ма­моч­ко, рідна моя, зас­по­кой­ся. Це тобі на день на­род­ження. І не бать­ко, а я, тоб­то… це за мої гроші… — плу­тано по­яс­ню­вав він, сам все біль­ше хви­лю­ючись.

— Які твої гроші? Де во­ни взя­лися?

— Це ті гроші, що бать­ко при­силав на ме­не і яких ти че­рез свою гордість не хотіла бра­ти. Тож вва­жай, що це мій по­дару­нок. Ти не мо­жеш відмо­витись від нь­ого…

— Ось як ти го­вориш!

— А що ж — я вже до­рос­лий! — з вик­ли­ком ска­зав Юр­ко, бо в ма­тери­них сло­вах й­ому вчу­лася при­хова­на іронія.

Ма­ти рап­том зас­му­чено усміхну­лась, від чо­го її об­личчя ста­ло враз доб­рим і кра­сивим, і об­ня­ла й­ого.

— Лю­бий мій си­ну! До­рос­лий мій! А я все ду­маю, що ти ма­лень­кий у ме­не…

— Ду­маєш!.. — бур­кнув Юр­ко, але вже лагідніше. — І ні в чо­му не зва­жаєш на ме­не. Ніби я й справді ма­лень­кий. А мені вже чо­тир­надцять років!

Ма­ти зно­ву усміхну­лась і поцілу­вала й­ого в лоб.

— Ну, га­разд, га­разд! Я вже так не ду­маю. Од­нак ти рос­теш у ме­не впер­тий, як твій бать­ко…

— І зовсім бать­ко не упер­тий, він доб­рий. Ми з ним зра­зу под­ру­жили. Він ме­не учи­тиме їзди­ти на ав­то­мобілі…

— Он як!

— Ма­мо! — ви­гук­нув Юр­ко. — Ну, чо­му ти ду­маєш тіль­ки про се­бе! Чо­му га­даєш, що тіль­ки тобі важ­ко? А мені що? Лег­ко?.. А бать­кові?..

На й­ого очах по­каза­лися сль­ози. Ма­ти вра­жено ди­вила­ся на зблідло­го си­на, ніби не віри­ла, що від нь­ого чує такі сло­ва. І їй упер­ше прий­шла дум­ка, що син і справді вже не ди­тина. І во­на інши­ми очи­ма по­диви­лася на нь­ого.

Уже те­пер се­реднь­ого зрос­ту, він, без­пе­реч­но ще підрос­те і бу­де ви­сокий. Плечі міцні, го­лова по­сад­же­на пря­мо, а на ній — каш­та­новий чуб з мідним відблис­ком. Точ­но як у бать­ка. Так схо­жий…

Во­на зітхну­ла і підій­шла до вікна, що ви­ходи­ло на ву­лицю. Роз­чи­нила й­ого. І рап­том зав­мерла — на про­тилеж­но­му боці ву­лиці, на тро­ту­арі, сто­яв Ва­силь Ро­маню­та…

Їх розділя­ла прірва дов­жи­ною у дев'ять не­лег­ких років, і, зда­вало­ся їй, не бу­ло на світі та­кої си­ли, яка б зму­сила її зро­бити пер­ший крок до при­мирен­ня.

— Ва­силю, Ва­силю, що ж ти на­робив! — ше­потіли її вус­та, а очі за­тума­нюва­лися слізь­ми.

А він сто­яв, схи­лив­ши го­лову і див­ля­чись вздовж ву­лиці, і не ба­чив її. Здаєть­ся, та­кий же, як і раніш, кре­мез­ний, чу­батий. Тіль­ки плечі ніби тро­хи зсу­тули­лися та скроні вкри­лися раннь­ою си­виз­ною. Ма­буть, і й­ому не­лег­ко да­лися ці дев'ять років.

Во­на здриг­ну­лася: підій­шов Юр­ко і став по­ряд з нею.

— Бать­ко?! — вир­ва­лося у нь­ого, і в то­му ви­гукові вчу­вали­ся і радість, і зди­вуван­ня.

Ва­силь Пет­ро­вич швид­ко підвів го­лову і знай­шов їхнє вікно на дру­гому по­версі. По то­му, як він без­по­мил­ко­во відшу­кав й­ого, мож­на бу­ло здо­гада­тися, що, ма­буть, не раз підхо­див сю­ди і по­дов­гу ди­вив­ся на нь­ого.

Юр­кові зда­лося, що в й­ого очах зблис­ну­ла сль­оза.

Ва­силь Пет­ро­вич якось роз­губле­но усміхнув­ся і по­махав віталь­но ру­кою.

Юр­ко теж по­махав.

Тіль­ки ма­ма не во­рух­ну­лась. Сто­яла бліда, мов­чазна, міцно сту­лив­ши гу­би. І по її що­ках тек­ли сль­ози.

— Ма­моч­ко, я піду до нь­ого, — про­шепотів Юр­ко, по­тис­ку­ючи на підвіконні ма­тери­ну ру­ку. — Ну?

Во­на по­вер­ну­лась, дов­го ди­вилась, мов не ро­зуміла й­ого слів, потім ска­зала:

— Іди.

Юр­ко радісно крут­нувся на одній нозі, грюк­нув две­рима і пом­чав униз по сірих це­мен­тних схо­дах…


 

ПЕР­ШЕ ВЕ­РЕС­НЯ 


 

В но­вому кос­тюмі, підстри­жений, з чер­во­ними гвоз­ди­ками в руці, Юр­ко ра­но вий­шов з до­му і швид­ко пішов ву­лицею Кос­мо­навтів.

Він поспішав. І не то­му, що запізню­вав­ся, а то­му, що ро­бив чи­малий гак. На те у нь­ого свої при­чини.

На розі Лу­гової і Пер­шотрав­не­вої, біля кіос­ка, він зу­пинив­ся і гля­нув уз­довж Лу­гової.

Нев­же прой­шла?

Сер­це й­ого би­лося прис­ко­рено. Навіть ру­ки спітніли від хви­люван­ня.

Ву­лиця­ми, по­одинці й груп­ка­ми, й­шли учні. Ко­ли Юр­ко впізна­вав знай­омих, то мит­тю хо­вав­ся за кіоск і ждав там, по­ки во­ни прой­дуть.

Так він, не­тер­пля­че ви­зира­ючи з-за кіос­ка, прос­то­яв хви­лин п'ят­надцять, аж по­ки не по­бачив вда­лині знай­ому пос­тать.

То бу­ла Мар­та.

Й­шла во­на, як зав­жди, швид­ко, і да­леко чув­ся стукіт її ту­фель­ок. В руці — но­вень­кий пор­тфе­лик.

Ко­ли дівчи­на порівня­лася з кіос­ком, Юр­ко вис­ту­пив на­зустріч.

— Ой! — скрик­ну­ла во­на від нес­подіван­ки. — Юр­ко? Здрас­туй!

— Здрас­туй! — і до­дав тихіше. — Ждав те­бе…

— Не міг у школі жда­ти?

— Мар­то, візь­ми ось, — і Юр­ко прос­тягнув бу­кетик гвоз­дик.

— Але ж у ме­не є, — Мар­та по­каза­ла на свій бу­кет.

— То ж учи­телям. А це тобі… Ро­зумієш?

Юр­ко по­чер­вонів: упер­ше в житті да­рував квіти дівчині.

Мар­та теж за­шаріла­ся. Але щоб при­хова­ти зніяковілість, засміялась.

— Дя­кую, — ска­зала ти­хо і до­дала: — Ходімо! А то запізни­мося!

— Нам запізню­вати­ся сь­огодні не мож­на, — ска­зав Юр­ко.

— Чо­му?

— Хай це бу­де сек­ре­том…

— Не хо­чу ніяких сек­ретів! — тро­хи кап­ризно ска­зала дівчи­на. — Заїкнув­ся — ка­жи за­раз!

Юр­ко за­вагав­ся. Але по­бачив­ши непідроб­ле­ну зацікав­леність в Мар­ти­них очах, ска­зав:

— Ви ж учо­ра з Сергієм не бу­ли в міліції…

— Я го­тува­лася до шко­ли, — а Сергій, ма­буть, теж…

— А я був. З Києва приїха­ли учені, роз­гля­дали скарб. Ка­жуть, скарб не­оцінен­ної вар­тості. А особ­ли­во при­вер­нув їхню ува­гу щит. Вірніше, не сам щит, а на­пис на нь­ому… Ска­зали, що пе­ред тим, як вез­ти скарб до Києва, вис­тавлять й­ого для ог­ля­ду в на­шому місті. І знаєш де?

— Де?

— У нашій школі!

— У нашій школі? Чо­му?

— То­му що ми вря­тува­ли й­ого від за­гибелі! Се­ред уче­них — той про­фесор, що вів роз­копки. Він та­кий ра­дий!..

На подвір'я шко­ли зай­шли ра­зом. І ту ж мить Юр­ко по­жалів, бо де­сят­ки ціка­вих очей звер­ну­лися до них, а з гур­ту вось­мик­ласників по­чув­ся насмішку­ватий Хвос­тен-ків го­лос:

— О, па­роч­ка — Са­ва та Ода­роч­ка!

Юр­ка пе­рес­микну­ло. Він стис ку­лаки і ла­ден був ки­нутись до насмішни­ка, але Мар­та ти­хо ска­зала:

— Спокій­но, Юр­чи­ку! Язик без кісток — хай ме­ле! — і по­вер­ну­ла до гур­ту дівчат.

До Юр­ка швид­ко наб­ли­жав­ся Сергій.

— Де ти про­падаєш? Те­бе ждуть! Ходімо!

— Хто жде?

— Капітан Фе­дор­ченко і вчені!

Сергій по­тяг­нув й­ого крізь юр­бу до го­лов­но­го вхо­ду в шко­лу, де сто­яли на май­дан­чи­ку вчи­телі, а тро­хи ос­то­ронь — дві міліцей­ські ма­шини. Біля ма­шин Юр­ко по­бачив капіта­на Фе­дор­ченка, міліціонерів Дуб­ка і Со­коло­ва, а та­кож трь­ох уче­них — си­вого­лово­го су­хор­ля­вого про­фесо­ра і двох й­ого мо­лодих ко­лег.

— А ось і наші робінзо­ни! — ви­гук­нув капітан Фе­дор­ченко. — Здо­рові бу­ли, хлопці! Ходіть-но сю­ди!

Хлопці підій­шли, привіта­лися.

— А де ж Мар­та і Хвос­тенко?

Хлопці пе­рег­ля­нулись, зди­вовані тим, що капіта­нові потрібен та­кож Хвос­тенко.

— А він для чо­го? — бур­кнув Сергій.

— Потім дізнаєшся! Роз­шу­кай обох — і при­веди сю­ди!

Сергій побіг ви­кону­вати на­каз і не­заба­ром по­вер­нувся з Мар­тою і Вла­диком.

Про­лунав дзвінок на ліній­ку.

Учні ви­шику­вали­ся ве­ликим чо­тири­кут­ни­ком. Ди­рек­тор шко­ли привітав усіх з по­чат­ком нав­чаль­но­го ро­ку, а потім до­дав:

— За­раз на­даю сло­во пред­став­ни­кові міліції капіта­нові Фе­дор­ченку.

Капітан вий­шов на­перед.

— До­рогі учні, вчи­телі, бать­ки! — по­чав він. — Вітаю вас з по­чат­ком но­вого нав­чаль­но­го ро­ку! Ба­жаю міцно­го здо­ров'я та успіхів у нав­чанні!..

Про­луна­ли оп­лески. І капітан повів далі:

— Мені хотіло­ся б повідо­мити вас про те, як ваші то­вариші, учні 7-Б кла­су, те­пер уже 8-Б, Юр­ко Ро­маню­та, Мар­та Крав­ченко, Сергій Лісо­вий та Вла­дис­лав Хвос­тенко, до­помог­ли знеш­ко­дити не­без­печно­го зло­чин­ця і вря­тува­ти для дер­жа­ви і на­шої істо­рич­ної на­уки ду­же цінний скарб. — Він ко­рот­ко роз­повів про при­годи Юр­ка і й­ого то­варишів, а на закінчен­ня ска­зав: — За­раз ви по­бачи­те цей скарб, і київсь­кий про­фесор Іва­нен­ко дасть по­яс­нення… Будь лас­ка!

В центр чо­тири­кут­ни­ка міліціоне­ри Дуб­ко і Со­колов ви­нес­ли стіл, нак­ри­тий кар­та­тою ска­тер­ти­ною. До сто­лу підій­шов про­фесор зі своїми ко­лега­ми.

— Юні друзі! — про­фесор відки­нув на­зад срібляс­ту чуп­ри­ну і поп­ра­вив оку­ляри. — Я зра­зу прис­туплю до діла… Ось пе­ред ва­ми скарб, істо­рич­ну і ес­те­тич­ну вартість яко­го важ­ко пе­ре­оціни­ти!

Він обе­реж­но зняв зі сто­лу ска­тер­ти­ну, і пе­ред за­чудо­вани­ми пог­ля­дами со­тень дітей, батьків та вчи­телів під промінням вранішнь­ого сон­ця за­ряхтіло зо­лотом справжнє ди­во: вит­во­ри бу­ли та­кої тон­кої ювелірної ро­боти, аж не віри­лося, що їх зро­била ру­ка мит­ця, який жив не де­сят­ки, а сотні чи, мо­же, ти­сячі років то­му.

Про­фесор виж­дав який­сь час, по­ки улігся гомін, вик­ли­каний нес­подіва­но чу­довим ви­дови­щем:

— За­раз важ­ко щось точ­но ска­зати про цей скарб: чий він, ко­му на­лежав, ко­ли за­хова­ний у зем­лю? Але де­що вже ста­ло відо­ме із на­пису на ць­ому щиті, — про­фесор підняв пе­ред со­бою зо­лотий круг розміром з ре­шето і, три­ма­ючи пе­ред со­бою, по­казав усім. — Ось тут, біля обідка, є на­пис по-грець­ки… «Хай цей щит во­лею богів за­хис­тить кня­зя Ар­да­гас­та». Ми цей на­пис ро­зуміємо. А ниж­че, у дру­гому крузі, є ще один на­пис… Ба­чите? Я й­ого не мо­жу про­чита­ти. Я підоз­рюю, що поскіль­ки цей щит на­лежав давнь­ос­лов'янсь­ко­му кня­зеві Ар­да­гас­тові, який жив у шос­то­му сторіччі на­шої ери і во­ював з Візантією, дру­гий на­пис зроб­ле­но давніми слов'янсь­ки­ми пись­ме­нами, так зва­ними різа­ми. От­же, це — білінгва, тоб­то дво­мов­ний на­пис. До сь­огоднішнь­ого дня ніхто не зміг про­чита­ти жод­ної різи. А те­пер, як­що моє при­пущен­ня пра­виль­не, ми знай­шли ключ, за до­помо­гою яко­го про­читаємо і цей на­пис, і, мож­ли­во, інші. Зва­жа­ючи на цінність знахідки, Інсти­тут ар­хе­ології на­город­жує чо­тирь­ох ва­ших учнів, які до­помог­ли вря­тува­ти цей скарб для на­уки, а са­ме: Юрія Ро­маню­ту, Мар­ту Крав­ченко, Сергія Лісо­вого та Вла­дис­ла­ва Хвос­тенка — імен­ни­ми го­дин­ни­ками. Про­шу їх вий­ти сю­ди!

Це бу­ла нес­подіван­ка.

Ге­рої цієї уро­чис­тої хви­лини зніяковіли, пе­рег­ля­да­ючись, — хто ж вий­де пер­ший? Але пер­шим ви­ходи­ти ніхто не посмів.

До­поміг Сте­пан Бе­недик­то­вич.

— Ну, друзі, ви­ходь­те! Чо­го ж ви? Не осо­ром­те 8-Б! — він підмор­гнув і підштов­хнув Юр­ка. — Юрію, ну ж!

Во­ни вий­шли і ста­ли вряд.

Юр­ко тор­кався ліктем теп­лої Мар­ти­ної ру­ки і від то­го по­чував се­бе ще більш щас­ли­вим. Він не зміг при­хова­ти усміху, ко­ли помітив, як Сергій, що сто­яв біля Хвос­тенка, зро­бив кис­лу міну на об­личчі. І рап­том га­ряча хви­ля уда­рила Юр­ку в сер­це: він по­бачив на алеї, під каш­та­нами, бать­ка й матір. Во­ни про щось го­вори­ли. За­був­ши, що на нь­ого звер­нуті пог­ля­ди со­тень очей, Юр­ко звівся нав­шпинь­ки і по­махав їм ру­кою.

У відповідь й­ого од­но­час­но привіта­ли дві ру­ки…




 

 

 

Сторінка 39 з 39 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: