Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 5)

По­ки й­шов до ос­танньої пар­ти, трид­цять пар очей невідрив­но сте­жили за ним. І хоч ніхто, крім Мар­ти, ма­буть, не здо­гаду­вав­ся про й­ого пе­режи­ван­ня, й­ому зда­вало­ся, що всі вже зна­ють про їхню вчо­раш­ню зустріч на по­ромі й насміха­ють­ся з нь­ого.

Сте­пан Бе­недик­то­вич вий­шов.

Юр­ко сів на краю пар­ти. На Мар­ту не ди­вив­ся. За­те відчу­вав на собі її пог­ляд. Від ць­ого кров ще дуж­че прип­ли­вала до Щік, і це й­ого зли­ло. «Ну, й не­хай ди­вить­ся! А ти не звер­тай ува­ги! — пе­реко­нував сам се­бе. — Во­на має бань­ки і віль­на ди­вити­ся на ко­го хо­че — хто їй за­боро­нить? А для те­бе во­на — нуль без па­лич­ки».

Зго­дом він краєм ока по­бачив, що дівчи­на відвер­ну­лась од нь­ого і слу­хає вчи­тель­ку.

Юр­ко­ва ру­ка ма­шиналь­но ви­тяг­ла з ки­шені олівець, роз­горну­ла зо­шит — і на палітурці на­кида­ла дівча­че об­личчя.

Ма­люнок був, без­пе­реч­но, вда­лий, Юр­ко роз­ве­селив­ся і вирішив до­малю­вати ще ви­солоп­ле­ного язи­ка.

Але рап­том от­ри­мав під бік міцно­го сту­сана. З нес­подіван­ки здриг­нувся і підвів очі.

Мар­та зо­серед­же­но ди­вилась на кар­ту, що висіла на дошці. В класі па­нува­ла ти­ша.

Вчи­тель­ка не­задо­воле­но по­диви­лася на Юр­ка.

— Ро­маню­то, ти, здаєть­ся, ме­не не слу­хаєш?

Юр­ко підвівся зніяковілий.

— Про­бач­те, будь лас­ка, я справді не чув ва­ших ос­танніх слів, — щи­ро приз­нався він. — Але цю те­му я знаю. Ми в чет­вертій школі на урок чи на два й­шли по­пере­ду.

— Це нічо­го не зна­чить. Ти все од­но по­винен слу­хати!

По кла­су про­летів ле­гень­кий шум. Усі пог­ля­нули на нез­ви­чай­но­го ди­вака, який на пер­шо­му в новій школі уроці дістав за­ува­жен­ня й од­ра­зу ж, без су­пере­чок, виз­нав свою про­вину і поп­ро­хав про­бачен­ня. Та­кого ще не бу­вало!

Юр­ко не міг зро­зуміти — підтри­му­ють й­ого то­вариші чи осуд­жу­ють.

Вчи­тель­ка гля­нула на клас і мах­ну­ла Юр­кові ру­кою, Щоб сідав. Юр­ко сів.

Ще як сто­яв, то помітив, що Мар­та по­бачи­ла ма­люнок і, при­сунув­ши зо­шит до се­бе, по­чала з цікавістю роз­гля­дати й­ого.

Юр­ко прос­тягнув ру­ку, щоб заб­ра­ти зо­шит, але дівчи­на прит­ри­мала, взя­ла олівець і щось на­писа­ла під ма­люн­ком. Потім са­ма пок­ла­ла зо­шит під пар­ту.

Після дзвінка, ко­ли клас спов­нився ту­потом і ре­готом, а Мар­та вибігла з-за пар­ти.

Юр­ко роз­горнув зо­шит і про­читав: «Про­бач».

Юр­ко збен­те­жено усміхнув­ся. Мо­же, во­на, ця Мар­та, не та­ка вже й по­гана, як він ду­мав? Та од­ра­зу ж зга­дало­ся вчо­рашнє. Ні, ні, він ніко­ли не про­бачить їй то­го! Хай собі те­пер ла­щить­ся і хо­дить навіть на задніх лап­ках — він не за­буде сво­го при­нижен­ня!

Ми­нуло ще два уро­ки.

На ве­ликій пе­рерві Юр­ко сто­яв з Сергієм біля бас­кетболь­но­го май­дан­чи­ка. Й­ому ду­же хотіло­ся і собі по­ганя­тися за м'ячем, але гра вже роз­по­чала­ся, і ніко­го біль­ше не бра­ли.

Рап­том над го­ловою про­шумів м'яч і вда­рив­ся об то­полю. Він був ще ви­соко, але Юр­ко в чу­дово­му стриб­ку пе­рехо­пив й­ого, доб­ре зав­че­ним прий­омом уда­рив об зем­лю і ки­нув.

М'яч лег­ко пішов у кор­зи­ну. Га­лас на май­дан­чи­ку зав­мер. Хтось свис­нув.

— Оце так! — ви­гук­нув Сергій, за­хоп­ле­но див­ля­чись на то­вари­ша. — Б'юсь об зак­лад, що Вла­дик Хвос­тенко з та­кої відстані навіть з де­сяти раз не влу­чить у кор­зи­ну!

— Зат­кнись, Лісо­вий! — оз­вався з май­дан­чи­ка врод­ли­вий хло­пець з блис­ку­чим чор­ним чуб­чи­ком.

Хвос­тенко пре­зир­ли­во гля­нув на Сергія і, по­ки по­дава­ли м'яч, прой­шов­ся ми­мо гур­ту дівчат, се­ред яких сто­яла і Мар­та Крав­ченко.

Юр­ко відій­шов на­зад, не ба­жа­ючи всту­пати в су­переч­ку. Але й­ого хтось міцно взяв за лікоть. То був мо­лодий учи­тель фізви­хован­ня.

— Е, дру­же, не хо­вай­ся! — ска­зав він. — Ти, ма­буть, но­вачок у нашій школі? Ав­жеж? За­те вид­но, що не­аби­який бас­кетболіст! Ад­же грав у бас­кетбол?

— Грав.

— А не міг би ти ще раз ки­нути? Юр­ко здвиг­нув пле­чима.

— Хай спро­бує! Хай ще раз ки­не! — про­луна­ли го­лоси.

Хтось по­дав Юр­кові м'яч. Усі роз­сту­пили­ся. На май­дан­чи­ку за­лишив­ся один Хвос­тенко. За­кусив­ши гу­бу, він пиль­но ди­вив­ся на но­вач­ка. «Заз­дрить, — по­думав Юр­ко. — Ну, й хай заз­дрить, як­що ду­рень!»

Дівчат­ка пе­рес­та­ли ще­бета­ти. Юр­ко помітив, що Мар­та уваж­но слідкує за ним. В її очах при­чаїла­ся три­вога. Нев­же во­на пе­режи­ває за нь­ого?!

Він прицілив­ся. Ки­нув і — зно­ву влу­чив.

Нав­ко­ло за­луна­ли схвальні ви­гуки й оп­лески. Тут з гур­ту ви­рину­ла куд­ла­та го­лова Сергія.

— Хай те­пер Хвос­тенко спро­бує! — звер­нувся він до вчи­теля. — На­пев­но, і ра­зу не влу­чить!

— Ну, це зай­ве, — ска­зав учи­тель. Але хлопці за­гала­сува­ли.

— Хвос­тенко, на по­ле!

— Ут­ри но­вач­ку но­са!

— По­кажи клас!

— Ку­ди й­ому клас по­казу­вати! Він уже без бою здаєть­ся! — глу­зував Сергій.

Хвос­тенко зблід і вис­ту­пив на­перед.

— Дай­те мені м'яч!

Й­ому по­дали м'яч. За­пала ти­ша.

Хвос­тенко виб­рав зруч­не місце. Ніздрі й­ого кра­сиво­го тон­ко­го но­са роз­ду­вали­ся від хви­люван­ня. Він дов­го приміряв­ся і на­решті ки­нув.

М'яч опи­сав кри­ву, уда­рив­ся об щит і впав на зем­лю.

Хтось свис­нув. З дівча­чого гур­ту по­чув­ся дзвінкий сміх.

Хвос­тенко при­кусив гу­бу. Чорні тонкі бро­ви рвуч­ко зій­шли­ся над пе­реніссям. Він стис­нув ку­лаки.

— По­дай сю­ди м'яч! — гук­нув, ні до ко­го зок­ре­ма не звер­та­ючись.

Сергій пом­чав за м'ячем. Він поспішав. Й­ому ду­же хотіло­ся при­низи­ти Хвос­тенка, для яко­го по­рятун­ком від по­даль­шої гань­би був би дзво­ник. Але Сергій на­дарем­но поспішав, — дзвінка не бу­ло, і то­му до­води­лось ки­дати вдру­ге.

Ще дов­ше ць­ого ра­зу приміряв­ся Хвос­тенко. Ви­важу­вав у руці м'яч, ви­бирав зручніше місце… Але ки­нув — і зно­ву нев­да­ча.

— Ще по­дати? — ве­село за­питав Сергій.

— Не тре­ба! Да­рем­но ста­раєшся, куд­ла­тий! — процідив крізь зу­би розгніва­ний нев­да­ха і швид­ко пішов з май­дан­чи­ка, роз­штов­ху­ючи ма­люків.

Він ішов, пох­ню­пив­ши го­лову, ніби че­кав, що по­заду про­луна­ють зне­важ­ливі ви­гуки і при­низ­ли­вий свист то­варишів. Та ніхто не кри­чав і не свистів. Ли­ше з гур­ту гравців по­чули­ся го­лоси:

— Вла­дику, че­кай! Ку­ди ж ти? Ми ж не закінчи­ли партії!

Хвос­тенко не відповів, не зу­пинив­ся і зник за ро­гом шко­ли.

Юр­кові ста­ло ніяко­во. Спо­чат­ку він навіть пи­шав­ся своєю пе­ремо­гою. Але те­пер кар­тав се­бе, що ми­моволі зав­дав го­ря то­вари­шеві, який, ма­буть, був справді кра­щий гра­вець у школі.


 

ПОГ­РО­ЗА 


 

Після уроків Юр­ко зай­шов у бібліоте­ку — за­писа­тися і взя­ти кни­гу — і тро­хи зат­ри­мав­ся. Ко­ли вий­шов, шкіль­не подвір'я вже спо­рожніло і зда­вало­ся нез­вично ши­роким, прос­то­рим. Сергія ніде не бу­ло: ма­буть, пішов по­пере­ду з то­вари­шами.

По­вер­та­ючи на ву­лицю Ра­дянсь­ку, Юр­ко на розі зустрівся з Мар­тою. Во­на ви­ходи­ла з гас­тро­ному. В одній руці у неї — пор­тфель, в другій — важ­ка сітка з хлібом, осе­лед­ця­ми, па­перо­вими па­кун­ка­ми.

Во­ни ра­зом по­вер­ну­ли до по­рома.

— Да­вай до­помо­жу, — ска­зав Юр­ко, сам ди­ву­ючись своїй сміли­вості.

Мар­та прос­тягну­ла сітку. Во­ни й­шли мов­чки, не див­ля­чись од­не на од­но­го.

Біля по­рома дівчи­на гук­ну­ла по­ром­ни­кові:

— Та­ту, не ба­рись! Че­рез півго­дини — обід!

Юр­ко вже знав, що по­ром­ник — Мар­тин бать­ко.

— Га­разд! Я ско­ро бу­ду! — обізвав­ся той.

Мар­та прос­тягну­ла ру­ку, щоб узя­ти сітку, але Юр­ко ска­зав:

— Я не поспішаю. Підне­су ще…

Вузь­кою стеж­кою во­ни зій­шли на горб, і звідти їм відкри­лась ши­рока па­нора­ма за­токи і морсь­ко­го уз­бе­реж­жя, що то­нуло в си­нюватій імлі. Пра­воруч, по­над во­дою, жовтіли свіжо­теса­ним де­ревом при­чали. Біля них гой­да­лись на хви­лях чорні нас­мо­лені ри­баль­ські чов­ни.

Ви­ще, по бе­резі, прос­тягли­ся в два ря­ди но­венькі бу­дин­ки під сіри­ми ши­фер­ни­ми покрівля­ми. Тут жи­ли пор­тові робітни­ки і служ­бовці.

Біля од­но­го бу­диноч­ка Мар­та зу­пини­лась.

— Ну, от я й до­ма. Спа­сибі тобі, Юр­ку!

— Не­ма за що, — бур­кнув хло­пець і віддав сітку. — Ти са­ма гос­по­дарюєш? А де ж ма­ма?

— На кур­сах у Хар­кові. А ми з бать­ком уд­вох. Я уже нав­чи­лася ва­рити. Кар­топлю в мун­ди­рах, ма­каро­ни, чай, — Мар­та засміялась. — А от борщ — ніяк! То ду­же кис­лий, то ду­же со­лод­кий. За­те ри­бу сма­жити я мас­так. Бать­ко час­тень­ко при­возить з мо­ря…

— У вас є чо­вен?

— Є. Дво­весель­ний. Ходімо — по­кажу! Тут, край го­роду, він і стоїть біля при­чалу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: