Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 6)

Во­ни прой­шли стеж­кою до бе­рега. На воді по­гой­ду­вавсь не­вели­кий, з гос­трим цяць­ко­ваним но­сом чо­вен. На стрункій щоглі біліло підв'яза­не вітри­ло.

Чо­вен справді був чу­довий. По­фар­бо­ваний у біле, з го­лубою сму­гою над бор­том, з наг­лу­хо за­шитою кор­мою і но­сом.

Юр­ко аж за­ах­кав, по­бачив­ши й­ого.

— Тобі так хо­четь­ся поп­ла­вати? — за­пита­ла Мар­та.

— Ми хо­чемо з Сергієм на Зам­ко­вий острів. Там якась ек­спе­диція…

— От що!.. Тоді й я з ва­ми! Я поп­ро­шу бать­ка — він доз­во­лить взя­ти наш чо­вен. Це ж не­дале­ко…

— Я ска­жу Сергієві! При­готуємо уро­ки — і прий­де­мо. Че­кай на нас!

Юр­ко швид­ко пішов до пе­рево­зу.

Він не ро­зумів сам се­бе. І чо­го він так зне­навидів Мар­ту спо­чат­ку? Прос­то див­но. По­думаєш — посміяла­ся з нь­ого!.. І що ж? А мо­же, во­на ма­ла рацію, що посміялась? Мо­же, він і справді був смішний?

Пе­ред очи­ма зно­ву зри­нула пос­тать дівчин­ки, її ку­черя­ве чор­не во­лос­ся і пус­тотливі очі. І й­ому за­хотіло­ся, щоб Мар­та ду­мала про нь­ого тіль­ки хо­роше.

Він мов­чки зій­шов на по­ром, пе­реп­ра­вив­ся на той бік і підняв­ся на гор­бок.

Утоп­та­на до блис­ку стеж­ка зви­валась між зе­лени­ми ку­щами гло­ду і ліщи­ни. Юр­ко за­кинув на пле­че пор­тфель і підско­ком при­пус­тив до висілка.

На по­вороті до­рогу й­ому рап­том пе­рет­нув Вла­дис­лав Хвос­тенко. Він вис­ко­чив з при­дорожніх кущів і став на стежці, за­сунув­ши ру­ки в ки­шені. Юр­ко хотів мов­чки об­ми­нути й­ого, але той сту­пив крок на­зустріч і ки­нув пог­розли­во:

— Стій! Не поспішай! Юр­ко зу­пинив­ся.

— Слу­хай, ти, як те­бе! Підій­ди ближ­че! По­бачу, чи й тут ти та­кий ге­рой, як там… у школі.

Юр­ко сту­пив крок на­зустріч Хвос­тенкові. Він по­чинав зли­тися.

— Ну, що ти хо­чеш від ме­не? — спи­тав ти­хо, стри­мано.

— Хо­чу, щоб ти зро­зумів, з ким маєш спра­ву!

— Я знаю, що ти — Хвос­тенко.

— Ще не знаєш, але ско­ро дізнаєшся!

— Це що — пог­ро­за?

Хвос­тенко ки­нув пор­тфель на тра­ву, по­чав за­качу­вати ру­кави.

— За­раз по­бачиш!

— Нев­же те­бе так заїли оті м'ячі? Хвос­тенко стис­нув ку­лаки. Хи­жо блис­ну­ли й­ого зе­лен­ку­ваті очі.

— От що! — ска­зав ти­хо, але з при­тис­ком. — За­будь до­рогу до пор­ту! Тобі яс­но?

«Ось во­но що, — здо­гадав­ся Юр­ко. — Він слідку­вав за мною й Мар­тою!.. Ну й ду­рень же! Ад­же ко­жен на моєму місці до­поміг би дівчині…»

Але вго­лос ска­зав:

— Ні, не яс­но! Я хо­див і хо­дити­му ку­ди за­хочу! І ти мені не указ! І мо­жеш не пог­ро­жува­ти! Не на та­кого на­пав!

— Ось ти як за­гово­рив! — ви­гук­нув Хвос­тенко. — На­чувай­ся ж! Я об­ску­бу твої руді пат­ли!

Він хотів бу­ло ки­нутись на Юр­ка, але в цю мить з-за кущів від по­рома ви­рину­ла ва­тага стар­шоклас­ників. Хвос­тенко ог­ля­нув­ся, схо­пив пор­тфель і ска­зав поспіхом:

— Жаль — пе­реби­ли. Зустріне­мося в іншо­му місці! Хо­ча б на Зам­ко­вому ос­трові… Я візь­му чо­вен — там нам ніхто не пе­реш­ко­дить. Чи, мо­же, зля­кав­ся? Ну? Ка­жи зра­зу!..

Юр­ко спа­лах­нув.

— Доб­ре, зустріне­мось на ос­трові, як­що ти ба­жаєш…

— По­жалієш, ру­дий! — про­шипів Хвос­тенко і зник у ку­щах.


 

ПОЄДИ­НОК 


 

Ні в по­неділок, ні у вівто­рок во­ни не змог­ли поп­ливти до Зам­ко­вого ос­тро­ва. У по­неділок Юр­ко з матір'ю пе­рево­зили реш­ту ре­чей, а у вівто­рок, після чет­верто­го уро­ку, до нь­ого підій­шов Хвос­тенко і ти­хо, по-змов­ниць­ки ска­зав:

— Я че­кати­му те­бе сь­огодні о чет­вертій з чов­ном край на­шої ле­вади. Знаєш, де це?

— Знай­ду, — ко­рот­ко відповів Юр­ко.

О пів на чет­верту Юр­ко не­помітно, щоб не зустріти­ся з Сергієм, вис­лизнув з до­му і ле­вада­ми, про­дира­ючись крізь за­рості ка­лини, вий­шов до вузь­кої дов­гої за­токи, яка вга­нялась у бе­рег гос­трим язи­ком.

Бу­ло теп­ло і ти­хо. Во­да сон­но плес­ка­лась у роз­ми­тому ко­рені де­рева, ми­готіла під яс­кра­вим вес­ня­ним сон­цем блис­ку­чими зай­чи­ками. З то­полі летів жов­та­вий пу­шок цвіту, па­дав на во­ду і гой­дав­ся на хви­лях.

Ми­нуло по­над півго­дини, а Хвос­тенка все не бу­ло.

На­решті, він вибіг з кущів, спітнілий і скон­фу­жений. Поспішно підій­шов до Юр­ка.

— Не по­щас­ти­ло, — ска­зав він. — Наш чо­вен заб­рав один знай­омий. А іншо­го я ніде не міг діста­ти. Що ж нам ро­бити?

Юр­кові ста­ло смішно. Хо­ча Хвос­тенко був ви­щий за нь­ого, од­нак він й­ого чо­мусь не бо­явсь.

— Чи, мо­же, пе­реду­мав? — за­питав Хвос­тенко, не до­чекав­шись відповіді.

— Ні, не пе­реду­мав, — відповів Юр­ко. — Ад­же я те­бе не чіпав! Ти сам нав'язав­ся до ме­не!

— Не пе­реходь мені до­рогу! Не плу­тай­ся під но­гами!

— Не пог­ро­жуй! Не бо­юсь!

— По­бачи­мо! — скрик­нув Хвос­тенко і, рап­то­во, без по­перед­ження, ки­нув­шись упе­ред, уда­рив Юр­ка ку­лаком в об­личчя.

Юр­ко не че­кав на­паду і за­точив­ся. Кров спа­лах­ну­ла в нь­ому. Він схо­пив суп­ро­тив­ни­ка за ру­ки, на­мага­ючись ви­корис­та­ти один з прий­омів сам­бо, вив­че­них у спор­тивній школі. Але Хвос­тенко сприт­но ви­вер­нувся.

Во­ни ста­ли один про­ти од­но­го, як мо­лоді півни­ки, важ­ко ди­ха­ючи і не поміча­ючи, що з-по­за при­береж­них кущів по­волі вип­лив на пле­со чо­вен.

Хвос­тенко зно­ву ки­нув­ся в на­пад. І зно­ву ку­лаком цілив­ся в об­личчя. Але ць­ого ра­зу Юр­ко уваж­но слідку­вав за ним і встиг приг­ну­тися. Не зустрівши ніякої опо­ри, Хвос­тенко з роз­го­ну на­летів на нь­ого. В ту ж мить Юр­ко схо­пив й­ого за ру­ки і, па­да­ючи на спи­ну, пе­реки­нув че­рез го­лову.

Ой­кнув­ши, Хвос­тенко нез­граб­но шу­бов­снув у во­ду.

Юр­ко схо­пив­ся на но­ги і рап­том по­бачив Онуфрія Іва­нови­ча, який, сто­ячи у човні, вес­лу­вав до бе­рега. Онуфрій Іва­нович пізнав хлоп­ця теж і був, вид­но, не­мало зди­вова­ний цією зустріччю.

— Юр­ко? Ти як був роз­би­шакою, так і за­лишив­ся!.. Ко­го це ти так?

Юр­ко не встиг відповісти. З во­ди ви­ринув Хвос­тенко, пир­хнув, як морж, і вхо­пив­ся за чор­не коріння то­полі.

— Хлоп­че, ти зро­бив чу­дове саль­то-мор­та­ле! — за­рего­тав Онуфрій Іва­нович. Та на­раз за­мовк, уваж­но гля­нув на Юр­ка і прискіпав­ся до нь­ого. — За віщо ви по­били­ся? Ти ж міг уто­пити й­ого! — Не по­чув­ши відповіді, звер­нувся зно­ву до Хвос­тенка. — Ти вмієш пла­вати?

Хвос­тенко мов­чки виліз на бе­рег, по­махав Юр­кові ку­лаком, зав­зя­то по­дер­ся на гор­бок.

Онуфрій Іва­нович тим ча­сом при­чалив до бе­рега, на­кинув лан­цюг на гак, вби­тий у то­полю, взяв на пле­че ву­доч­ки і став пе­ред Юр­ком.

«Хм, ди­вина, — по­думав хло­пець, — дядь­ко Онуфрій став ри­бал­кою. І що це й­ому за­баг­ну­лося? Раніш у дворі, здаєть­ся, і ву­доч­ки не бу­ло…»

— За віщо ви по­били­ся? — зно­ву прис­тав до хлоп­ця Онуфрій Іва­нович.

— Ні за віщо!

— Як ти стар­шо­му відповідаєш?

— Це не ва­ша спра­ва!

— Он як! Га­разд! Я роз­повім твоїй ма­тері і ди­рек­то­рові шко­ли, який ти…

— Я теж роз­повім…

Юр­ко рап­том осікся, по­бачив­ши, як враз зміни­лося об­личчя Онуфрія Іва­нови­ча. Ста­рий ніби зля­кав­ся чо­гось. Тов­ста ру­ка схо­пила хлоп­ця за пле­че.

— Що ж ти роз­повіси, жов­то­ротий? Ну?

— Нічо­го, — Юр­ко вир­вався з цуп­ких рук і побіг на го­ру.

Він не ог­ля­дав­ся і не ба­чив, як Онуфрій Іва­нович прим­ру­жив ма­ленькі ко­рич­неві очиці і дов­го ди­вив­ся й­ому вслід про­низ­ли­вим пог­ля­дом.


 

І ЗНО­ВУ УРОК ГЕ­ОГ­РАФІЇ 


 

Дру­гого дня, на ве­ликій пе­рерві, всі в класі дізна­лися про бій­ку Юр­ка з Вла­диком Хвос­тенком і про й­ого пе­ремо­гу.

Юр­ко не підоз­рю­вав про це. Сергія десь не бу­ло, і він три­мав­ся ос­то­ронь то­варишів, з яки­ми ще не встиг ближ­че поз­най­оми­тися.

На без­людній буз­ковій алеї, що ве­ла від го­лов­но­го шкіль­но­го кор­пу­су до май­сте­рень, й­ого пе­рестріла Мар­та і якось по-особ­ли­вому ог­ля­нула з ніг до го­лови.

— Вітаю!

— З чим?

— З пе­ремо­гою над Хвос­тенком!

Юр­ко витріщив очі. Чо­го-чо­го, а ць­ого він не сподівав­ся. Ви­ходить, їхня з Хвос­тенком таємни­ця роз­кри­та?

— А ти звідки знаєш?

Мар­та хит­ру­вато всміхну­лась і відповіла ухиль­но:

— Та вид­но ж! Он під очи­ма які ліхтарі ви­сять… Хоч би був при­пуд­рив!

У го­лосі Мар­ти Юр­кові вчу­лися глу­зи. Він спа­лах­нув і гру­бува­то відповів:

— Ну й що ж, хай ви­сять. Не твоя тур­бо­та! Чи, мо­же, тобі шко­да Вла­дика?

Мар­та вра­жено гля­нула на нь­ого. З об­личчя враз злетів усміх, мов й­ого зду­ло кри­жаним вітром.

— Чо­му мені по­вин­но бу­ти жаль й­ого?

— А­як­же! То ж…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: