Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 7)

Й­ому хотіло­ся ска­зати, що че­рез неї Хвос­тенко затіяв бій­ку. Та, по­бачив­ши, як враз по­серй­озніша­ло об­личчя дівчин­ки, він при­кусив язи­ка.

Од­нак Мар­та не відста­ла від нь­ого.

— Що — то ж?

Юр­ко по­чер­вонів. Бре­хати не хотілось. А ска­зати прав­ду — що во­на мо­же по­дума­ти? Не міг же він пе­река­зати їй всю роз­мо­ву з Хвос­тенком.

Не міг ска­зати, що Хвос­тенко сте­жив за ни­ми, ко­ли він до­пома­гав їй нес­ти сітку, а потім пе­рестрів і на­магав­ся відлуп­цю­вати й­ого.

Та Мар­та че­кала відповіді, за­пит­ли­во див­ля­чись на роз­губле­не Юр­ко­ве об­личчя. Юр­ко роз­сердив­ся.

— Ну, чо­го ти при­чепи­лася до ме­не з своїм Хвос­тенком? Що та що? Хвос­тенко та Хвос­тенко! Я зна­ти й­ого не хо­чу!

Мар­та зни­зала пле­чима, ди­ву­ючись, чо­го це він так враз спа­лах­нув.

— Ну й чуд­ний ти, Юр­ку. Я до те­бе щи­ро, а ти кос­тру­бичиш­ся. Не хо­чеш — не ка­жи. Про ва­шу бій­ку вся шко­ла го­ворить…

— Нев­же?

— От тобі й нев­же. Один ти хо­диш і нічо­го не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвос­тенка ніхто у нас не лю­бить.

— І ти теж? — ви­хопи­лось у Юр­ка.

— Вла­дик пи­хатий, го­норо­витий, мов справді якесь ца­бе! За­над­то ви­сокої дум­ки про се­бе.

В кінці алеї по­казав­ся гурт хлопців. Мар­та обірва­ла мо­ву, кру­то по­вер­ну­лась і пішла до шко­ли.

Юр­ко радісно за­мор­гав очи­ма. От так шту­ка! Нев­же Хвос­тенко да­рем­но затівав бій­ку? Ви­яв­ляєть­ся, так! От тобі й раз!

До нь­ого підій­шов Сергій з то­вари­шами. Юр­ко зра­зу відчув, що хлопці хо­чуть щось ска­зати.

По­чав Сергій:

— Юр­ку, здо­рово ти втер но­са Хвос­тенкові. Збив пи­ху!

— Так й­ому й тре­ба, Хвос­ту! — ска­зав ма­лень­кий Слав­ко Си­ниця і по­чер­вонів так, що й­ого дрібнень­ке вес­нянку­вате об­личчя ста­ло ніби мідне.

Всі зна­ли, що найбіль­ше від Хвос­тенка на­терпівся Слав­ко. Не бу­ло то­го дня, щоб над ним не поз­ну­щав­ся Хвос­тенко. То дасть щиг­ля в ло­ба, то наз­ве ря­бим, то зла­має пе­ро в ручці. Бідний хло­пець спо­чат­ку скар­жився учи­телям, але після то­го, як Хвос­тенко по­бив й­ого і приг­ро­зив одірва­ти го­лову, при­нишк і без­мовно терпів усі насмішки й зну­щан­ня.

— Те­пер хай тіль­ки зай­ме ко­го! — ска­зав Сергій. — Зра­зу одер­жить од­ко­ша!

Юр­ко зро­зумів, що від сь­огодні сим­патії но­вих то­варишів на й­ого боці. Од­но­го не міг узя­ти втям­ки, звідки в школі дізна­лися про бій­ку. Нев­же сам Хвос­тенко роз­повів? Чи, мо­же, Онуфрій Іва­нович за­ходив до ди­рек­то­ра?

— А звідки про це всі зна­ють? — спи­тав Сергія.

Сергій зніяковів. Приг­ла­див ру­кою не­покірно­го чу­ба і відповів нед­ба­ло:

— Кинь ду­мати про це! Хіба тобі не од­на­ково, хто роз­повів? Важ­ли­во те, що Хвос­тенко опус­тив хвос­та! Он глянь­те, хлопці, на нь­ого — хо­дить, мов ску­паний!

Він нав­мисне ска­зав це го­лос­но, щоб по­чув Хвос­тенко, який са­ме про­ходив ми­мо. І той справді по­чув, бо рап­том зу­пинив­ся, ніби хтось штов­хнув й­ого в гру­ди, зблід, а потім хут­ко по­вер­нув убік і зник у на­товпі.

Хлопці засміялись.

Юр­кові ж ста­ло ніяко­во. Що по­думав Хвос­тенко? На­пев­не, га­дає, що це він, Юр­ко, хи­зу­ючись пе­ред то­вари­шами пе­ремо­гою, роз­теліпав про вчо­раш­ню су­тич­ку. Як це не­доб­ре ста­лось. Врешті, до Хвос­тенка він не відчу­вав якоїсь особ­ли­вої неп­ри­язні…

Про­лунав дзво­ник.

Хвос­тенко вже був у класі і нас­то­роже­ним пог­ля­дом зустрічав кож­но­го, хто з'яв­лявся у две­рях. По­бачив­ши Юр­ка, втяг­нув го­лову в плечі і опус­тив очі, але Юр­ко встиг про­чита­ти в них та­ку не­нависть, що й­ому ста­ло мо­торош­но. Не мож­на ска­зати, що він зля­кав­ся й­ого. Ні, й­ому бу­ло неп­риємно, що то­вариш, з яким, мо­же, ще до­ведеть­ся сидіти в од­но­му класі не один рік, став твоїм во­рогом.

У клас увій­шов Сте­пан Бе­недик­то­вич, оки­нув очи­ма при­ниш­клих учнів. Дов­ше зу­пинив­ся пог­ля­дом на Юр­кові.

Учи­тель був се­реднь­ого зрос­ту, міцний, су­хор­ля­вий. Рум'янець на смаг­ля­вому об­личчі свідчив про доб­ре здо­ров'я, а гус­то посрібле­не во­лос­ся — про те, що й­ому вже за п'ят­де­сят. Кра­сиві чорні ву­сики зав­жди аку­рат­но підстри­жені. Як це не див­но, во­ни мо­лоди­ли вчи­теля, хоч дех­то по­дей­ку­вав, що там не об­хо­дить­ся без чор­ної фар­би. Та учні од­ностай­но про­щали Сте­панові Бе­недик­то­вичу цю слабість, бо лю­били й­ого.

— Хто це те­бе так роз­ма­лював? — звер­нувся вчи­тель до Юр­ка.

Хло­пець підвівся. Всі гля­нули на нь­ого. Один Хвос­тенко наг­нувся над пар­тою, ніби че­кав уда­ру.

«Нев­же й Сте­пан Бе­недик­то­вич уже знає? — по­думав Юр­ко. — Ні, ма­буть, не знає, бо ди­вить­ся серй­оз­но, співчут­ли­во… Ко­ли б знав про бій­ку, то пог­ляд у нь­ого був би інший — насмішку­ватий. Це без­пе­реч­но.

А Хвос­тенко на­лякав­ся. Вид­но, боїть­ся, що всі сміяти­муть­ся з нь­ого…» То­му вго­лос відповів:

— Ру­бав дро­ва — поліно вда­рило.

Кот­рась із дівчат пир­хну­ла. Сергій, що сидів по­пере­ду, усміхнув­ся і хотів щось ска­зати. Але Юр­ко не­помітно штур­хо­нув й­ого ку­лаком між ло­пат­ки, і той, по­давив­шись, зой­кнув.

— Ум-гу, — во­рух­нув ву­сиком Сте­пан Бе­недик­то­вич і пе­ревів пог­ляд на Сергія. — Лісо­вий, здаєть­ся, сь­огодні хо­че відповіда­ти. Що ж, про­шу. На­дамо й­ому та­ку мож­ливість.

— Та я… Чо­го ж са­ме ме­не? — по­чав бу­ло Сергій.

Але учи­тель був нев­мо­лимий.

— Про­шу, про­шу!

Сергій не­охо­че підвівся, з до­кором гля­нув на Юр­ка і, мов на тор­ту­ри, по­волі по­дибав до дош­ки.

За­писав­ши умо­ву за­дачі, він дов­го ди­вив­ся на неї, чер­вонів, сопів, кіль­ка разів ог­ля­нув­ся на то­варишів, сподіва­ючись до­помо­ги, без­по­рад­но гля­нув на Юр­ка, яко­му бу­ло бо­ляче ди­витись на пе­режи­ван­ня сво­го дру­га, а потім, ба­чачи, що нічо­го в нь­ого не вий­де, відчай­душ­но мах­нув ру­кою і ска­зав:

— Сте­пане Бе­недик­то­вичу, став­те, ма­буть, двій­ку!

— Ех, со­ловію, со­ловію, — докірли­во по­хитав го­ловою учи­тель, — ти ме­не ріжеш без но­жа! На ми­нуло­му тижні я ж тобі цілу го­дину по­яс­ню­вав цей ма­теріал, а сь­огодні ти ніби впер­ше сти­каєшся з ним. І що мені з то­бою ро­бити?

Сергій розвів ру­ками: він теж не знав, що з ним має ро­бити вчи­тель. На й­ого роз­губле­ному спітніло­му об­личчі бу­ло на­писа­не най­щиріше ба­жан­ня — яко­мога швид­ше сісти на своє місце, щоб не стов­би­чити пе­ред усім кла­сом.

Сте­пан Бе­недик­то­вич зітхнув, ніби це він собі ста­вив двій­ку, і ска­зав:

— Сідай, Лісо­вий. За­дачу розв'яже Ро­маню­та.

Юр­ко швид­ко розв'язав за­дачу і прик­лад.

— Ви­яв­ляєть­ся, ти не тіль­ки вмієш доб­ре дро­ва ру­бати, Ро­маню­то? Ал­гебра теж для те­бе не тер­ра інкогніта! Це приємно! — пох­ва­лив й­ого вчи­тель. — Ти жи­веш, здаєть­ся, у Лісо­вого?

— Так.

— Ти б до­поміг й­ому тро­хи.

— Чо­го ж. Мож­на.

— А ти як, Сергію, не пе­речиш, щоб Юрій взяв над то­бою шефс­тво?

— Ні, — не ду­же ве­село відповів той. Сте­пан Бе­недик­то­вич пос­та­вив у що­ден­ник Юр­кові п'ятірку, і хло­пець сів на місце.

Але на ос­таннь­ому уроці ста­лася подія, яка на­дов­го поть­ма­рила й­ого радість. Бу­ла ге­ог­рафія.

Оле­на Калістратівна вик­ли­кала до дош­ки Хвос­тенка. Не встиг той вий­ти з-за пар­ти, як Сергій за­пус­тив у нь­ого з на­мота­ної на вказівний і се­редній пальці гу­мової ро­гат­ки «ква­ча». «Квач» про­летів ви­ще і влу­чив учи­тельці у ви­соку зачіску. Оле­на Калістратівна гид­ли­во здриг­ну­лась і зме­ла на­жова­ну з па­перу куль­ку жур­на­лом до­долу. Хвос­тенко зу­пинив­ся на півдо­розі до дош­ки. Клас при­нишк.

— Хто?

Всі мов­ча­ли.

— Хто, пи­таю? — підви­щила го­лос Оле­на Калістратівна.

Ти­ша. Блідо-жов­те об­личчя вчи­тель­ки взя­лося чер­во­ними пля­мами. Ру­ка нер­во­во м'яла цуп­ку про­мокач­ку в клас­но­му жур­налі.

— Ро­маню­та!

Юр­ко встав.

— Ти?

Юр­ко зди­вував­ся і ти­хо відповів:

— Ні.

— А хто?

— А чо­му ви ме­не пи­таєте? — в свою чер­гу спи­тав хло­пець.

— То­му, що ти си­диш по­заду і му­сив ба­чити!

На якусь мить Юр­ко роз­гу­бив­ся. Справді, він ба­чив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мов­чав. Чи прис­та­ло ж й­ому, Юр­кові, ви­казу­вати то­вари­ша? До то­го ж й­ому рап­то­во спа­ло на дум­ку, що Оле­на Калістратівна за­пита­ла й­ого не тіль­ки то­му, що він си­дить на ос­танній парті. Ад­же ос­танніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чо­му ж не інших, а са­ме й­ого во­на за­пита­ла? Мо­же, то­му, що він но­вачок і не посміє ска­зати неп­равду?

Цей здо­гад неп­риємно вра­зив хлоп­ця. Він нічо­го не мав про­ти Оле­ни Калістратівни, хоч від Сергія знав, що ос­таннім ча­сом во­на чо­мусь ду­же зміни­лася, ста­ла різкою, швид­ко сер­ди­лася і най­мен­ше по­рушен­ня ви­води­ло її з рівно­ваги. Та ко­ли він зро­зумів, що вик­ли­кала во­на й­ого як но­вач­ка нав­мисне, то відповів різко:

— Я ба­чив, хто стріляв, але не ска­жу.

Хтось ой­кнув. По кла­су про­летів схвиль­ова­ний ше­лест. Оле­на Калістратівна відки­нулась на спин­ку стіль­ця. Во­на бу­ла вра­жена Юр­ко­вою відповіддю і в пер­шу мить не знай­шла, що ска­зати.

За­те Юр­ко зра­зу зро­зумів, що ляп­нув дур­ни­цю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: