Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 8)

Влас­не, він ска­зав те, що знав і вва­жав спра­вед­ли­вим. Він ба­чив, як стріляв Сергій, і ска­зати, що не ба­чив, не міг. Це бу­ла б брех­ня. Зізна­тися ж, ска­зати прав­ду — нез­ручно пе­ред то­вари­шами, які це розціню­вали б як до­нос. Тоді ніхто в класі не по­дав би й­ому ру­ки і пе­редусім сам Сергій. Та все ж так відповіда­ти учи­тельці не тре­ба бу­ло! Він ба­чив, що вивів її з рівно­ваги. Нер­ви в неї за­раз — як пе­ретяг­нуті стру­ни: от-от обірвуть­ся.

Та й Сергій доб­рий! Чо­му ж мов­чить? А Оле­на Калістратівна тим ча­сом ска­зала:

— Вий­ди сю­ди, Ро­маню­то! Юр­ко вий­шов.

— Ти за­раз же ска­жеш мені, хто стріляв! Раз ба­чив, то по­винен ска­зати — хто! Ро­зумієш?

Хлоп­цеві ста­ло жаль Оле­ну Калістратівну. Її очі збуд­же­но бли­щали, ру­ки тремтіли. Він нап­ру­жено ду­мав, що відповісти, щоб зас­по­коїти її і вод­но­час не при­низи­ти свою гідність.

— Це я стріляв, Оле­но Калістратівно, — ска­зав він ти­хо, опус­тивши очі, і ще раз до­дав: — Я стріляв…

Це бу­ло вже за­над­то. Ба­гато хто ба­чив, Що стріляв Сергій, і в класі зно­ву зчи­нив­ся шум.

— За­мовкніть! — скрик­ну­ла Оле­на Калістратівна і схо­пила­ся з місця.

З гур­ко­том по­летів до­долу стілець. Ніхто не ки­нув­ся підій­ма­ти й­ого. Юр­ко теж за­лишив­ся сто­яти, схвиль­ова­ний і роз­губле­ний.

Що ро­бити?

Тут він по­бачив, як з-за пар­ти підвівся Сергій. Зав­жди смаг­ля­вий, те­пер він посірів. Гу­би міцно стис­нуті. Чор­ний чуб ще біль­ше відтіняв блідість й­ого ви­лицю­вато­го ши­роко­го об­личчя. Юр­ко з три­вогою пог­ля­нув на то­вари­ша. Нев­же він хо­че зізна­тися?

— Оле­но Калістратівно, — про­мовив глу­хо Сергій, — це я стріляв! Ро­маню­та тут ні при чо­му. Він да­рем­но взяв на се­бе мою про­вину.

Учи­тель­ка рвуч­ко зій­шла з ка­фед­ри.

— Ти? Лісо­вий?

— Я, Оле­но Калістратівно, — про­мим­рив Сергій.

Учи­тель­ка дов­го мов­ча­ла, ве­личез­ним зу­сил­лям волі стри­му­ючи гнів, що ось-ось мав ви­бух­ну­ти, а потім ти­хо, але твер­до ска­зала:

— Ну, знаєте, це ні на що не схо­же! Ви прос­то виріши­ли поз­ну­щати­ся з ме­не! Я не мо­жу за­лиши­ти вас у класі!.. Йдіть до ди­рек­то­ра — і роз­кажіть й­ому, за віщо я поз­ба­вила вас пра­ва слу­хати далі мій урок! Ідіть!

Хлопці вий­шли, але, опи­нив­шись у ко­ридорі, відра­зу ж зу­пини­лись і мов­чки гля­нули один на од­но­го.

— Ну? — ска­зав Сергій пох­му­ро і опус­тив очі до­долу: й­ому бу­ло со­ром­но.

— От тобі й ну! Ось ви­турять нас обох зі шко­ли че­рез те­бе, дур­ня, — тоді по­нукаєш! Зро­бив ка­пость, то хоч май же сміливість чес­но зізна­тися. А то…

Сергій хотів щось відповісти, але з кла­су ви­зир­ну­ла Оле­на Калістратівна, — вид­но, по­чула їхню роз­мо­ву під две­рима.

— Ви ще тут!.. Я ж вам ска­зала — йдіть до ди­рек­то­ра! Чи, мо­же, за­були, де й­ого кабінет?

— Ні, не за­були, — бур­кнув Сергій. — Тіль­ки навіщо ж отак відра­зу — до ди­рек­то­ра? Хіба ми такі зло­чинці?

— Ось там усе і по­яс­ниш! Ходімо!

В учи­тель­ській сиділо кіль­ка вчи­телів. По­бачив­ши своїх ви­хованців, Сте­пан Бе­недик­то­вич гля­нув по­верх оку­лярів і, як зав­жди, тро­хи іронічно спи­тав:

— А це що за де­путація?

Оле­на Калістратівна, вид­но, віднес­ла ці сло­ва на свій ра­хунок.

— Не де­путація, а ваші ви­хованці, ша­нов­ний Сте­пане Бе­недик­то­вичу! Один з них тро­хи не ви­бив мені ока, а дру­гий став на й­ого за­хист, — з при­тис­ком ска­зала во­на і шар­пну­ла двері ди­рек­торсь­ко­го кабіне­ту. Двері не відчи­нили­ся. — Де ж ди­рек­тор?

— Й­ого вик­ли­кали в місь­кра­ду, — по­яс­нив хтось. — Обіцяв ско­ро бу­ти.

— Мо­же, ми роз­бе­ремо­ся самі, без ди­рек­то­ра? — спи­тав Сте­пан Бе­недик­то­вич. — А тим ча­сом і він надій­де…

Оле­на Калістратівна усміхну­лась.

— Знаємо ми, як ви роз­мовляєте зі своїми ма­зун­чи­ками! Пог­ла­дите по голівках — і край!

Сте­пан Бе­недик­то­вич во­рух­нув чор­ни­ми ву­сика­ми.

— А мо­же, все-та­ки спро­буємо?

— Га­разд. Го­воріть, — а в ме­не урок! — і во­на вий­шла.

Юр­ко і Сергій сто­яли обабіч две­рей і по­чува­ли се­бе ду­же зле. Обид­ва спідло­ба гли­пали на клас­но­го керівни­ка, який ти­хо по­хиту­вав го­ловою. Інші учи­телі теж мов­ча­ли, але осуд­ли­во ди­вили­ся на хлопців.

— Роз­повідай­те, — на­решті ска­зав Сте­пан Бе­недик­то­вич. — Ну, хо­ча б ти, Ро­маню­то!

Юр­ко роз­повів усе, як бу­ло, і нап­рикінці до­дав:

— Ми з Лісо­вим винні. Він у то­му, що стріляв… і не приз­нався. А я — що не ви­казав то­вари­ша…

— Он як! І тіль­ки?

— Іншої ви­ни за со­бою не по­чуваю, — вже нев­певне­но ска­зав Юр­ко, але з вик­ли­ком за­питав: — А хіба ви на моєму місці інак­ше вчи­нили б, Сте­пане Бе­недик­то­вичу?

Клас­ний керівник відки­нув­ся на спин­ку ди­вана.

— Гм-гм… Ти ціка­вий хло­пець, Ро­маню­то. І за­питан­ня твоє ціка­ве. Ба­чиш, ко­ли й­деть­ся про те, щоб не ви­каза­ти то­вари­ша во­рогові, то я цілком підтри­мую те­бе. Ось по­дивись на мої пальці.

Він прос­тягнув упе­ред ру­ки. Хлопці по­бачи­ли вуз­лу­ваті, ніби по­пере­бивані пальці.

На кіль­кох бу­ли зірвані нігті. Але, нез­ва­жа­ючи на каліцтво, во­ни зда­вали­ся до­сить міцни­ми.

Хлопці мов­чки пе­реве­ли пог­ля­ди на вчи­теля.

— Я ко­ли-не­будь роз­повім вам док­ладніше про те, чо­му в ме­не такі пальці. Це дав­ня історія… Я ря­тував своїх то­варишів; Цілий загін… Але ж пе­реді мною бу­ли най­лютіші наші во­роги — фа­шис­ти! А пе­ред то­бою, Ро­маню­то, — твоя вчи­тель­ка, яка віддає тобі свої знан­ня, вкла­дає в те­бе свою ду­шу. І ко­ли во­на на якусь хви­лину зірва­лась, ска­зала не те і не так, як це тобі хотіло­ся б, ти вже в ній по­бачив сво­го во­рога і вирішив швид­ше вмер­ти, а то­вари­ша не ви­каза­ти. Це, зви­чай­но, теж ге­роїзм. Але ге­роїзм копій­ча­ний. Не­потрібний ге­роїзм. Я не ка­жу, що ти мав ви­каза­ти Сергія. Це справді бу­ло б не по-то­варись­ко­му. Мож­на ска­зати, це бу­ло б навіть підло… Але ти міг зро­бити інак­ше. Ти сам ро­зумієш, що то­вариш учи­нив по­гано, що вчи­тель­ка об­ра­жена, схвиль­ова­на. До речі, їй і до­ма за­раз не­лег­ко. Що я на твоєму місці зро­бив би, ко­ли б ме­не за­пита­ли так, як те­бе сь­огодні? Я встав би і ска­зав: «До­рогий мій дру­же, ми всі ба­чили, як ти стріляв у то­вари­ша, а влу­чив у вчи­тель­ку. Я не хо­чу на­зива­ти твоє прізви­ще, але вірю, що ти — справ­жня лю­дина і справжній то­вариш, а то­му сам вста­неш і ска­жеш: «Це зро­бив я!» Повір мені, Сергій встав би й приз­нався… А ти по­чав гра­тися в ге­роя! От і дог­рався!.. Я вже не ка­жу, що мені хо­четь­ся по-батьківсь­ко­му нам'яти Сергієві ву­ха. Він про­явив неп­ро­бач­ну слаб­ко­духість, без­ха­рак­терність. Підвів сво­го то­вари­ша. Чи як ти га­даєш, Лісо­вий?

— Кра­ще б мені про­вали­тись крізь зем­лю, — пох­ню­пив го­лову Сергій. — Це ж че­рез ме­не і Юр­кові вле­тить. Сте­пане Бе­недик­то­вичу, відпустіть Юрія! Я сам відповіда­тиму, ад­же я ви­нен! Не­хай ме­не ди­рек­тор з Оле­ною Калістратівною до­питу­ють!..

— Не до­питу­вати, а роз­мовля­ти з ва­ми бу­дуть! — су­воро вста­вив учи­тель.

— Про­бач­те.

— От­же, зро­зуміли свою про­вину?

— Зро­зуміли.

— Тоді йдіть — по­гуляй­те до кінця уро­ку над­ворі! Та ду­май­те!

Хлопці вий­шли на подвір'я.

Хоч бу­ла ве­села вес­ня­на дни­на, на душі у них бу­ло зовсім не­весе­ло. Во­ни сіли про­ти сон­ця на лавці і дов­го мов­ча­ли, ко­жен ду­мав про своє.

— Звідки ти дізнав­ся про на­шу бій­ку з Хвос­тенком? — рап­том Юр­ко за­питав Сергія.

— Чо­му ти ду­маєш, що то я роз­повів? — зди­вував­ся той.

— Біль­ше ніко­му. Сам Хвос­тенко не роз­повість. Не та­ка він лю­дина, щоб роз­па­тяка­ти всім про свою по­раз­ку. За­лишаєшся ти!..

Сергій хви­лину по­думав — потім ска­зав:

— Це справді я. Все ба­чив із сво­го спос­те­реж­но­го пун­кту.

— З яво­ра?

— Атож. Я зра­зу зап­римітив, що ти ку­дись поспішаєш, але мені ані сло­ва. Ду­маю: що б це оз­на­чало? Нев­же у Юр­ка є від ме­не якась таємни­ця? Ну, ду­маю, як­що так, я ж те­бе вис­те­жу. І на явір! Взяв бінокль — а ти са­ме ле­вадою про­бирав­ся. Ото я й по­бачив… Тіль­ки не ро­зумію, за що це у вас зай­шло… Нев­же за бас­кет?

— Ум­гу, — про­мим­рив Юр­ко і відвів очі вбік.

— Ну й ду­рень же той Хвос­тенко, — ска­зав Сергій. — Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у ме­не ще й дру­гий раз по­летів би стор­ча­ка у во­ду!..

— Ов­ва, який ти за­раз хо­роб­рий!.. Ти мав мож­ливість не раз до ць­ого на­духо­пели­ти Хвос­тенка. А мені пе­реби­ли. Ти ж сам ба­чив…

— Ба­чив… То один з тих двох, що ко­па­ють на ос­трові.

— Один з тих двох? — скрик­нув вра­жений Юр­ко. — Не мо­же бу­ти! То ж Онуфрій Іва­нович Гле­чик!.. Я тобі роз­повідав про нь­ого…

Те­пер зди­вував­ся Сергій.

— Нев­же? А я ду­мав — то уче­ний…

— Знай­шов уче­ного! — пхек­нув Юр­ко. — Спе­кулянт — та й годі! Ко­лись напідпит­ку сам хва­лив­ся мамі, що хо­ча він зви­чайнісінь­кий сто­рож на якій­сь базі, а жи­ве кра­ще, ніж во­на, дар­ма що пра­цює мед­сес­трою. А все — з ба­зару. Ка­же — тіль­ки й по­чуваю се­бе лю­диною на ба­зарі.

— Жаль…

— Що — жаль?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: