Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 9)

— Я ду­мав, що то ек­спе­диція…

— Не знаю, що ти там ба­чив, але ми обов'яз­ко­во по­винні по­бува­ти на зам­чищі. Мар­та Крав­ченко про­понує свій чо­вен.

— Нев­же? Тоді сь­огодні ж пливімо до ос­тро­ва! — ви­гук­нув Сергій, за­був­ши на хви­лину про неп­риємності, які че­кали на нь­ого в ди­рек­торсь­ко­му кабінеті.

Про­лунав ос­танній дзвінок.

Ди­рек­тор не прий­шов, і хлопці виріши­ли, що во­ни ма­ють пра­во й­ти до­дому. Пе­рече­кав­ши, по­ки пер­ша хви­ля учнів вих­люпне з две­рей, во­ни зай­шли в клас.

— Ну, що? — зустріли їх за­питан­ням.

— Нічо­го, — відмах­нувся Сергій, — все га­разд. Тоб­то все ще по­пере­ду. Ди­рек­то­ра, на на­ше щас­тя, не­має. Роз­мо­ва бу­де зав­тра…

— А зав­тра вам на­милять шию, будь­те певні! — вста­вив Хвос­тенко, не при­хову­ючи своєї зловтіхи.

— Як на­милять, то й по­миємо! Те­бе не про­сити­мемо! — відру­бав Сергій.

Раніш він по­бо­ював­ся Хвос­тенка, й­ого ку­лаків. Але те­пер, ма­ючи та­кого дру­га, як Юр­ко… Ні, те­пер він не ди­вити­меть­ся в зу­би ць­ому хваль­кові!

Юр­ко усміхнув­ся. Який за­дери­кува­тий за­раз Сергій! А який не­щас­ний і пригніче­ний був він півго­дини то­му в учи­тель­ській.

А Сергій щось шеп­нув Марті, ви­хопив з-під пар­ти пор­тфель і ого­лосив ве­лич­но:

— Роз­ходь­тесь, друзі! Інтерв'ю да­вати­му зав­тра…


 

НА ОС­ТРОВІ 


 

Хоч бу­ло вже шість го­дин ве­чора, сон­це сто­яло по-вес­ня­ному ви­соко.

Чо­вен чер­кнув дни­щем об мул і зу­пинив­ся. Сергій плиг­нув у во­ду, відтяг­нув й­ого у вузь­ку мілку за­току, що хо­вала­ся від сто­роннь­ого ока се­ред ку­черя­вих за­рос­тей ка­лини, бу­зини і су­хої торішньої бо­гили. На­кинув­ши цеп на слизь­кий корч, мах­нув ру­кою і приг­лу­шено ска­зав:

— Ви­лазь­те!

Мар­та по­дала й­ому ру­ку і з бор­ту плиг­ну­ла на бе­рег. Юр­ко ки­нув на тра­ву кир­ку, ло­пату і тон­ку, але міцну мо­туз­ку, став но­гою на корч і пе­рес­триб­нув слідом за нею.

На­зустріч їм вій­нув тер­пкий за­пах мо­лодих трав і ніжно-фіоле­тово­го зілля, що буй­но рос­ло між ку­щами квіту­чої ка­лини і жал­кої кро­пиви. Вся ця зе­лень пе­реп­ле­лася з сірим паліччям за­сох­лих кущів і ут­во­рила неп­ро­лазні хащі. В них ви­рува­ло не­види­ме жит­тя: цвірінча­ли і ть­ох­ка­ли пташ­ки, тон­ко тінь­ка­ли в траві ко­ники, гу­ли над квіта­ми по­пелясті і чер­во­ногузі, з біли­ми сму­жеч­ка­ми на жи­воти­ках джмелі.

Сергій по­пере­ду прок­ла­дав стеж­ку: ло­патою роз­гортав за­рості, при­минав кро­пиву. Юр­ко і Мар­та й­шли слідом за ним.

Ось і зам­чи­ще. За­рості підхо­дять впри­тул до нь­ого. Все­редині, між стіна­ми, на ку­чугу­рах ста­рої цег­ли, пе­реміша­ної з гли­ною, теж по­чали роз­роста­тися кущі бур'яну, гло­ду і бу­зини. Од­нак руїни ще ма­ли до­сить ве­лич­ний виг­ляд. Особ­ли­во доб­ре збе­рег­ли­ся товсті зовнішні стіни і вежі, ви­муру­вані з ди­кого ка­меню.

Рап­том Сергій присів і прик­лав па­лець до ро­та. Юр­ко і Мар­та нав­при­гинці наб­ли­зились до нь­ого, при­ляг­ли за бри­лами каміння.

Юр­ко обе­реж­но виг­ля­нув з-за му­ру, але ніко­го не по­бачив.

Тоді він дав знак дру­зям, щоб про­бира­лися за ним, і поп­ла­зував вузь­ким про­ломом у стіні в за­хара­щене різни­ми улам­ка­ми ліве кри­ло зам­ку. Вилізши по напівзруй­но-ва­них схо­дах на май­дан­чик біля цен­траль­ної вежі, ви­зир­нув з-за ро­гу.

Сергій і Мар­та при­ляг­ли по­руч нь­ого.

Вни­зу, се­ред без­ладно наг­ро­мад­же­ного каміння і куп гли­ни, сиділо двоє. Юр­ко пізнав їх од­ра­зу: то бу­ли Гле­чик і нез­най­омець, що но­чував на го­рищі са­рая.

Онуфрій Іва­нович при­хилив­ся до стіни і ви­тирав бруд­ною хус­ти­ною спітнілу ли­сину. Невідо­мий, го­лий до по­яса, об­ма­хував­ся со­роч­кою і роз­дра­това­но го­ворив:

— Чорт знає що! Я тут пра­цюю, мов ка­тюга, а ти про­холод­жуєшся! При­ходиш о п'ятій ве­чора і в де­сять тікаєш до біса! Та­кий помічник мені не потрібний. Як­що вже в суп­рязі, то тяг­ни на пов­ну си­лу!

— Без ме­не ти не про­жив би тут і двох днів, — за­пере­чив Онуфрій Іва­нович. — Хто тобі пос­та­чає їжу? Стру­мент? Я. А во­ду? Ку­риво? Зно­ву ж та­ки я. То чо­го ж ти від ме­не ще хо­чеш?

— Сам я ко­пати­мусь тут боз­на-скіль­ки. Ба­чиш — який за­вал? Ти по­винен узя­ти відпус­тку і пра­цюва­ти ра­зом зі мною цілий день. Інак­ше я за­сип­люсь…

— Не за­сип­лешся, Ста­сюню… Ти не з та­ких!

— Не втішай ме­не, Гле­чику, сам знаю, що Стась Дзво­нар не з та­ких! Але з цим по­ра кінча­ти! Чим швид­ше до­бере­мось ми до тай­ни­ка, тим кра­ще!

— На день раніше чи на день пізніше — хіба не од­на­ково?

— Мені бу­де кра­ще, як­що я зми­юся звідси як­най­швид­ше… По­ки не заш­то­пори­ли… Для те­бе — теж. Ду­маю, ти ро­зумієш?

— Ро­зумію, але не мо­жу ж я ки­нути ро­боту, дідь­ко й­ого за­бирай!

— О, чорт! — ви­ла­яв­ся Дзво­нар. — Зв'яза­ла ме­не з то­бою ли­ха го­дина! То хоч за­раз пра­цюй як слід! Не сач­куй! А то тіль­ки ох­каєш — і тут бо­лить, і там бо­лить! Ходімо!

Він пих­нув ци­гар­кою, вос­таннє за­тяг­нувся, ки­нув її і втоп­тав у гли­ну тов­стою, мов у вед­ме­дя, ступ­нею. На виг­ляд й­ому бу­ло років трид­цять. На про­тива­гу крих­котіло­му, хоч і на­топ­та­ному Гле­чикові, він мав м'язисті ру­ки, де­белу за­горілу шию, на якій сиділа сте­сана кли­ном уго­ру го­лова з куч­мою чу­ба. Він був вод­но­час і ду­жий, і нез­граб­ний, — і й­ому ніяк не па­сува­ло пес­тли­ве ім'я — Ста­сюньо, як й­ого наз­вав Гле­чик.

Во­ни плиг­ну­ли у яму — і звідти по­чуло­ся гу­пан­ня ло­пат, на­гору по­летіли улам­ки ста­рої ви­пале­ної цег­ли, кім'яхи ру­дої гли­ни впе­реміш з усіля­ким сміттям.

Юр­ко гля­нув на друзів.

— Те­пер вам зро­зуміло, що це не вчені? Б'юсь об зак­лад, що тут пах­не яки­мось зло­чином!..

Сергій був іншої дум­ки.

— Так уже й зло­чином… Ми ще нічо­го пев­но­го не знаємо. Ось прослідкуємо за ни­ми, тоді дізнаємось…

— А мо­же, сповісти­ти міліцію? — спи­тала Мар­та.

— Ти що? Жар­туєш? — про­шипів Сергій. — Зіпсуєш нам усю спра­ву! Ми й самі, без будь-чиєї до­помо­ги зуміємо розібра­тися — що і як! А міліцію тіль­ки вплу­тай — тоді сам і но­са не змо­жеш по­каза­ти сю­ди! Прав­да, Юр­ку?

Хо­ча Юр­ко і не був та­кий га­ряч­ку­ватий, як Сергій, але і й­ого за­хопи­ла дум­ка са­мотуж­ки ви­яви­ти не­без­печних зло­чинців. Він ще не знав, що во­ни шу­ка­ють і хто та­кий Стась Дзво­нар, од­нак із по­чутої роз­мо­ви вирішив, що чесній лю­дині не­ма чо­го бо­ятись і тіка­ти звідси як­най­швид­ше. То­му він підтри­мав Сергія.

— Атож! Ми й самі спра­вимось! — Та й­ому не хотіло­ся об­ра­жати Мар­ту, і він при­мир­ли­во до­дав: — А як бу­де щось ду­же не­без­печне, тоді піде­мо в міліцію!

Во­ни при­чаїлись у руїнах і по­чали спос­теріга­ти.

Спо­чат­ку, го­дини до вось­мої ве­чора, їх не­мило­сер­дно сма­жило в кам'яно­му за­кут­ку сон­це. Над­вечір рап­том по­холо­дало. З за­ходу на­суну­ла важ­ка чор­на хма­ра і зап­ну­ла півне­ба. Рвуч­кий вітер підняв на морі хвиль­ови­цю. Во­да ста­ла враз чор­ною. Над ос­тро­вом за­ляг­ли густі сутінки. В за­рос­тях за­мовк пта­шиний ще­бет.

Потім упа­ли перші крап­ли­ни до­щу.

Ко­пачі вис­триб­ну­ли з ями.

— Бу­де гро­за, — ска­зав Гле­чик. — А мо­же, й шторм. Я пли­ву до бе­рега…

Дзво­нар чор­тихнув­ся, за­ува­жив­ши, що ще б мож­на бу­ло поп­ра­цюва­ти го­дину або й дві до за­ходу сон­ця. Але Гле­чик і слу­хати про те не хотів.

Дзво­нар склав інстру­мент, за­ховав й­ого під каміння і зник у руїнах, де, на­пев­не, мав тим­ча­совий при­тулок.

В цю мить уперіщив дощ. Сліпу­ча блис­кавка роз­па­наха­ла хма­ру.

— Сю­ди, друзі! За мною! — І Юр­ко пер­ший ки­нув­ся в гли­боку нішу під ве­жею.

Тут бу­ло су­хо. За­те хо­лод­ний вітер про­дував наскрізь їхнє бла­гень­ке вбран­ня. Во­ни по­чали мер­зну­ти.

Юр­ко ог­ля­нув­ся нав­кру­ги: тре­ба знай­ти надійніший, за­тишніший ку­точок. Хто знає, скіль­ки до­ведеть­ся їм сидіти тут? Мо­же, цілу ніч?

— Сергію, складімо з цег­ли стінку, яка б за­хища­ла нас од вітру. Відго­роди­мо оцей ку­точок!

Хлопці за­ходи­лися зби­рати цег­лу. Мар­та до­пома­гала їм. Юр­ко кир­кою відко­лупав од му­ру кіль­ка цег­лин. Сергій ук­ла­дав їх нав­хрест, щоб не роз­ва­лили­ся під по­дувом вітру.

Зне­наць­ка від уда­ру Юр­ко­вої кир­ки стіна про­вали­лася, і шма­ток цег­ли­ни з гур­ко­том по­летів ку­дись у яму. Ли­ше че­рев кіль­ка се­кунд до слу­ху до­линув глу­хий стук. Це зди­вува­ло Юр­ка: нев­же там так гли­боко? Він ки­нув ще од­ну цег­ли­ну. І та з гур­ко­том, б'ючись об стінки, дов­го летіла, аж по­ки до­сяг­ла дна.

— Сергію, тут який­сь хід! — Юр­ко заг­ля­нув униз. — Ду­же гли­бокий!

Сергій ви­тяг­нув з ки­шені елек­трич­ний ліхта­рик — посвітив.

— Справді який­сь хід! Ди­вись — тут і щаблі вму­ровані збо­ку! — він прос­тягнув ру­ку, але від од­но­го до­тику ща­бель роз­си­пав­ся на по­рох. — Залізо пе­рер­жавіло. Жаль… А то б ми спус­ти­лись на дно…

— У нас є вірь­ов­ка…

— Ай справді! Да­вай її сю­ди!

Хлопці ви­лама­ли біль­шу дірку, прив'яза­ли один кінець вірь­ов­ки за гос­трий вис­туп стіни, а дру­гий ки­нули в яму. Сергій прикріпив ліхта­рик на гру­дях і поліз у отвір.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: