Слід веде до моря - Володимир Малик (сторінка 10)

Пе­рего­дя зни­зу до­линув й­ого глу­хий го­лос. Юр­ко заг­ля­нув у яму. Гли­боко на дні ме­рехтіло жов­та­ве світло.

— Ну, що там?

— Це вхід до пе­чери, — сповістив Сергій. — Спус­кай­ся сю­ди, роз­ди­вимось, бо са­мому тут… бр-р-р… мо­торош­но!

Юр­ко міцніше взяв­ся за вірь­ов­ку, пе­реки­нув но­гу че­рез вис­туп, що відділяв май­дан­чик від ями, але й­ого рап­том зу­пини­ла Мар­та.

— Не лізь, — ти­хо поп­ро­сила во­на. — Я бо­юсь ли­шатись од­на.

Над ос­тро­вом ша­леніла гро­за. Дощ лив лив­цем. Блис­кавки раз по раз ося­вали все нав­ко­ло си­нюва­тим світлом. Мо­ре аж кипіло од вітру та до­щових стру­менів.

Юр­ко за­вагав­ся. Хотіло­ся по­бува­ти в пе­чері, але ж нез­ручно за­лиша­ти дівчи­ну са­му се­ред цієї роз­бурха­ної стихії.

— Сергію, ви­лазь! Я не бу­ду спус­ка­тись! — гук­нув униз. — Ми прип­ли­вемо сю­ди іншим ра­зом!

Мар­та дрібно здри­галась від хо­лоду.

— Одяг­ни мою кур­тку, — ска­зав Юр­ко, — а то зовсім за­мер­знеш!

— Ні, ні, — зап­ро­тес­ту­вала дівчи­на.

Та хло­пець роз­дягнув­ся і на­кинув їй на плечі свій піджа­чок, хоч відчув, що сам по­чав тремтіти. Мар­та вдяч­но кив­ну­ла й­ому го­ловою.

Сергій виліз весь у сажі і па­вутинні.

— А-ап­чхи-и! — чхнув він го­лос­но. Юр­ко швид­ко за­тулив й­ому кар­ту­зом об­личчя.

— Тих­ше! Те­бе по­чує Стась Дзво­нар!

— Хай чує, — усміхнув­ся за­мур­за­ний Сергій. — По­думає, що то про­рок Ілля на небі чхає!

— Ну, що ти ба­чив уни­зу?

— Це, здаєть­ся, хід у пе­черу. Ті двоє не здо­гаду­ють­ся про нь­ого, і ми бу­демо там раніш, ніж во­ни.

— А що це нам дасть?

— Як —» що? Ми мо­жемо знай­ти те, що во­ни шу­ка­ють…

— Ми навіть не знаємо, що во­ни шу­ка­ють, а ти вже — знай­ти. Пе­чера ж ве­лика, — всієї не пе­реко­паєш!

— Зав­тра спус­ти­мось — по­бачи­мо…

Гро­за тим ча­сом по­силю­валась. Блис­кавки би­ли в мо­ре, роз­ти­нали хма­ри. Троє друзів при­щули­лись під ве­жею, що тремтіла і, зда­валось, от-от впа­де їм на го­лови. Над ни­ми без­пе­рер­вно грю­котів грім. По­токи во­ди, зе­лену­ваті під час спа­лахів блис­ка­виць, з шу­мом і шквар­чанням ли­лися в мо­ре і на тем­ний роз­плас­та­ний острів.

Ми­нуло кіль­ка го­дин.

Тіль­ки десь опівночі гро­за по­волі по­чала вщу­хати. На за­ході про­яс­ни­лося не­бо. За­те ста­ло хо­лодніше.

Грім все глухіше і глухіше грим­котів на півден­но­му сході, аж по­ки, на­решті, зовсім за­тих.

Тіль­ки баг­ряні спа­лахи заг­рав ще дов­го зак­ри­вав­лю­вали тем­не гро­мад­дя хмар, що об­ля­гали не­бос­хил.

Юр­ко підвівся.

— Мо­же, поп­ли­вемо до­дому?

— Поп­ли­вемо, б-бо т-тут за­дубіти м-мож-на, — не по­пада­ючи зуб на зуб, ска­зав Сергій.

Обе­реж­но, три­ма­ючись од­не ва од­но­го, щоб не впас­ти в яке-не­будь про­вал­ля, во­ни вий­шли з зам­чи­ща і поп­росту­вали до за­токи, де був за­хова­ний чо­вен.

В морі, по­бачив­ши си­рот­ливі вог­ни­ки У вікнах своєї ха­ти, Сергій ска­зав:

— П-пе­репа­де н-нам на г-горіхи д-до­ма. Че­рез го­дину во­ни при­чали­ли до бе­рега.

Мар­тин бать­ко з вес­ла­ми в ру­ках сто­яв на гор­бку, — вид­но, зби­рав­ся плив­ти на роз­шу­ки доч­ки. По­бачив­ши мок­рих, пе­ремер­злих мандрівників, мов­чки по­хитав го­ловою і зап­ро­сив хлопців до ха­ти погріти­ся. Але ті відмо­вили­ся.

— Ні, ми вже погріємо­ся до­ма, — відповів Юр­ко. — Там тур­бу­ють­ся…

Іван Іва­нович пе­реп­ра­вив їх че­рез про­току, і хлопці бігцем по­дали­ся до висілка.

В хаті світи­лося. Вид­но, ніхто не спав.

Хлопці дов­го не на­важу­вали­ся за­ходи­ти. На­решті, Юр­ко про­чинив двері і зай­шов у кух­ню. За ним несміли­во прос­лизнув і Сергій. В ту ж мить відчи­нили­ся двері з кімна­ти, і на по­розі по­яви­лися бать­ки Сергія і Юр­ко­ва ма­ти. Во­ни мов­чки і з ос­тра­хом ди­вили­ся на мок­рих, за­мур­за­них хлопців, з яких пать­ока­ми збіга­ла на підло­гу во­да.

Сергій до то­го ж був весь ви­маза­ний у са­жу. У нь­ого бли­щали тіль­ки очі й зу­би.

Сергіїв бать­ко, по­бачив­ши си­на в та­кому виг­ляді, не зміг при­хова­ти усмішки, хо­ча на­магав­ся бу­ти су­ворим, а ма­ти ки­нулась до хлоп­ця з сль­оза­ми на очах.

— Ой, го­рень­ко ти моє! Ша­лапу­те не­щас­ний! І де те­бе но­сило?

Хлопці ви­нува­то бли­мали очи­ма.

Юр­ко з жа­лем ди­вив­ся на схвиль­ова­ну матір. «Який я ду­рень! — ду­мав він. — Он які темні сму­ги ляг­ли у неї під очи­ма! Тіль­ки у­яви­ти, що во­на, бідна, пе­режи­ла за ЦІ го­дини!»

А Сергій на­магав­ся вир­ва­тись із ма­тери­них теп­лих обіймів, бо й­ому зда­валось, що во­ни при­нижу­ють й­ого чо­ловічу гідність.


 

НІЖ 


 

Ко­ли Юр­ко й­шов уранці до шко­ли, то ніяк не сподівав­ся, що це бу­де й­ого най­чорніший день.

Поїздка на острів якось за­тушу­вала неп­риємну су­тич­ку з Оле­ною Калістратівною. Те­пер усі дум­ки хлопців кру­тили­ся нав­ко­ло пи­тан­ня: хто ж такі нас­правді Гле­чик і Дзво­нар?

— Звісно хто, — га­ряч­ку­вав Сергій. — Шпи­гуни!

— Не ме­ли дур­ниць, — за­пере­чував Юр­ко. — Хто шпи­гун — Онуфрій Іва­нович?

— А чо­му й ні?

— Ну, знаєш… Якось не вірить­ся.

— Хто ж во­ни тоді такі?

Юр­ко здви­гав пле­чима.

— Не знаю.

Од­нак хлопці не за­бува­ли і про вчо­раш­ню су­тич­ку з учи­тель­кою. Ко­ли по­чали­ся уро­ки, їхні сер­ця спов­ни­лися три­вогою і хви­люван­ням. Во­ни че­кали, що їх от-от вик­ли­че на роз­мо­ву ди­рек­тор. Сергій зовсім за­непав ду­хом. Він го­тував­ся всю ви­ну за об­ра­зу вчи­тель­ки взя­ти на се­бе. І чим біль­ше ду­мав про це, тим глиб­ше ро­зумів, що по­каран­ня бу­де важ­ке. «Ди­вись, ще з шко­ли по­женуть, — мірку­вав він. — Бу­ло б доб­ре, ко­ли б тіль­ки про­чита­ли мо­раль або яку-не­будь до­гану всу­кали! Та де там! Ви­женуть! Аж за­хур­чиш! «

Про­те ні на першій, ні на другій, ні на третій пе­рерві ди­рек­тор їх не вик­ли­кав. Во­ни не зна­ли, що ду­мати. На кра­ще це чи на гірше? Мо­же, роз­мо­ва бу­де та­ка дов­га, що її відкла­ли на після­уроч­ний час?

Та гро­за надій­шла не звідти, звідки че­кали хлопці.

На по­чат­ку ос­таннь­ого уро­ку в клас зай­шов Сте­пан Бе­недик­то­вич і, ви­бачив­шись пе­ред учи­телем, уваж­но ог­ля­нув учнів. По­мов­чавши тро­хи, вий­няв з бо­кової ки­шені піджа­ка скла­даний но­жик, підняв й­ого над го­ловою, щоб усі ба­чили, і за­питав:

— Чий це ніж?

По кла­су про­шелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до ки­шень.

Та Юр­кові до­сить бу­ло од­но­го пог­ля­ду, щоб гук­ну­ти:

— То мій ніж!

А потім ти­хо до­дав:

— Як­що на нь­ому є вид­ря­пані ініціали: Ю. Р.

Сте­пан Бе­недик­то­вич опус­тив ру­ку.

— На нь­ому є ініціали Ю. Р. Це, без­пе­реч­но, твій ніж, Ро­маню­то. Й­ди сю­ди — по­дивись!

Юр­ко підій­шов — і підтвер­див, що ніж справді й­ого. Він був збен­те­жений. Що це ще за ха­лепа?

Він прос­тягнув ру­ку, щоб узя­ти но­жа, але Сте­пан Бе­недик­то­вич ска­зав:

— Ходімо зі мною! Тре­ба по­гово­рити…

В учи­тель­ській, крім кіль­кох учи­телів, був і ди­рек­тор. Чорні ши­рокі бро­ви ту­го зій­шли­ся у нь­ого над пе­реніссям. Юр­ко відчув на собі й­ого су­ворий пог­ляд.

— Ну? — ко­рот­ко за­питав він клас­но­го керівни­ка.

— Це ніж Юрія Ро­маню­ти, як ми і ду­мали, — відповів Сте­пан Бе­недик­то­вич і пок­лав но­жа на стіл.

Юр­ко не ро­зумів, у чо­му спра­ва. Швидкі пог­ля­ди, яки­ми пе­реки­нулись учи­телі, нас­то­рожи­ли й­ого. Він відчув, як но­ве ли­хо на­кочуєть­ся на нь­ого, мов хо­лод­ний осінній ту­ман.

— Та-ак, — про­мовив ди­рек­тор. — Ска­жи, Ро­маню­то, де ти був учо­ра вве­чері або вночі?

Юр­ко зди­вував­ся, бо ніяк не сподівавсь на та­ке за­питан­ня. До то­го ж не ро­зумів, при чо­му тут й­ого скла­даний но­жик.

А мо­же, ди­рек­тор уже знає про їхнє пе­ребу­ван­ня на ос­трові? Але звідки? Від ко­го? Здаєть­ся, їх ніхто не ба­чив — і рап­том маєш! Нев­же Сергій або Мар­та про­хопи­лися?

— Чо­му ж ти мов­чиш?

Юр­ко опус­тив го­лову. Він не міг, не мав пра­ва роз­кри­ти спіль­ну таємни­цю! Що ж ро­бити?

— Я не мо­жу ць­ого ска­зати, — відповів ти­хо.

Оле­на Калістратівна сум­но по­хита­ла го­ловою.

— Чуєте? Ось так за­розуміло відповідав він мені вчо­ра! І звідки та­кий го­нор?

Ди­рек­тор підій­шов ближ­че, пиль­но гля­нув на хлоп­ця.

— Чо­му ж ти не мо­жеш нам ць­ого ска­зати?

— Не маю пра­ва, бо це не тіль­ки моя таємни­ця…

— Але все од­но ти му­сиш ска­зати — хо­чеш ць­ого чи ні! Да­рем­но упи­раєшся — ми все знаємо!

Юр­ко сто­ропів. Бла­галь­ним пог­ля­дом обвів учи­телів. У сер­це рап­том зак­рався страх, що з й­ого но­жиком зв'яза­на якась історія, про яку він не має ні най­мен­шо­го у­яв­лення.

— У чо­му ви ме­не об­ви­нува­чуєте? Я не ро­зумію.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.docx413 Кб2959
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb2)Volodymyr_malyk_slid_vede_do_morya.fb21155 Кб3092

Пошук на сайті: