Напоївши коня. Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з-під мокрої груднини озивалася селезінка.
Заспокоївся тільки тоді, коли в'їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.
Вечоріло.
На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в'юнилися до нього лісом, позаростали бур'янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам'яні жорна.
Арсен прив'язав коня до обгризеної конов'язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.
Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?
Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.
Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладеш міцним дубовим кілком.
"Дивно, – подумав козак, викручуючи з дерева скобель. – Кому знадобилося замикати цю пустку?"
Двері зі скрипом відчинилися.
– Хто тут? – спитав, заходячи всередину.
У відповідь – тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі – і сіре вечірнє світло, вирвавшись з-за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.
– Хто тут? – знову спитав козак, вдивляючись у щось темне під протилежною стіною.
Звідти почувся приглушений стогін. Темна купа заворушилася. Здивований і збентежений. Арсен наблизився і аж скрикнув від несподіванки: на підлозі лежало троє дівчат. Руки й ноги зв'язані мотузками, в роті – ганчірки. Всі троє здригалися від холоду, хоча були добре одягнені.
– Хто ви? Як опинилися тут? – Вирвав кляпи, шаблею розрізав мотузки.
Перелякані, задубілі дівчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши кілька кроків, посідали в знемозі З тривогою і недовір'ям поглядали на незнайомця.
Вони були дуже вродливі Навіть у сутінках Арсен звернув на це увагу і почав здогадуватись, яка доля закинула їх у цей покинутий вітряк.
Дівчата тремтіли, як вишеньки в грозу.
– Звідки ти? – звернувся до русокосої, що сиділа найближче.
– З Чигирина, – тихо відповіла дівчина. – Попівна я… Мене викрали з дому якісь невідомі…
– А ви? – глянув на двох чорнявих.
– З Корсуня… Нас схопили в дорозі, коли ми їхали з братом до Черкас, де живе наша тітка… Брата нападники забили, а нас от завезли хтозна-куди… І не знаємо, що з нами буде…
– Не важко здогадатися, – тихо сказав Арсен. – Вас хочуть продати у гарем… Якісь мерзотники злигалися з людоловами і торгують живим товаром!
Дівчата залилися слізьми. Сестри обнялись, а русокоса простягла руки до Звенигори:
– Відпусти нас! Врятуй, добрий чоловічо!
– А я вас розв'язав не для того, щоб тримати. Ви вільні! Тікайте звідси якнайшвидше!
Дівчата знову схопилися на ноги. Однак щастя їхнє було дуже коротке, вони не встигли навіть вибігти надвір. За стіною пролунав стукіт копит – перед вітряком зупинилися три вершники. Побачивши біля конов'язі коня і відчинені двері, вони стрімголов посплигували на землю і кинулись до вітряка, на бігу витягаючи шаблі.
Дівочий зойк прорізав вечірню тишу. Арсен вирвав з піхов шаблю – став на дверях. Незважаючи на густі сутінки, він упізнав в одному з тих, що бігли до вітряка, Чорнобая.
То ось чиїх рук ця ганебна справа! Колишній служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милість царя і гетьмана Самойловича, тепер став справжнім розбійником!
– Зупиніться! – крикнув Арсен. – Якщо ви приїхали по дівчат, то я вам кажу – не вийде! Не візьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хіба що переступите через мій труп!
– І переступимо! – вигукнув Чорнобай і теж вирвав блискучу шаблю.
"Гм, я один, а їх троє, – подумав Арсен, відбиваючи перший випад Чорнобая. – Зовсім кепсько… Та якщо доля допоможе мені подолати Чорнобая, пахолки самі дременуть звідси!"
Він стояв на східцях на голову вище за супротивника. Дзвякіт і скрегіт шабель відлунювалися в тихому морозному лісі. Міцна і вправна рука влучно відбивала короткі, але небезпечні випади Чорнобаяі За спиною чулися перелякані вигуки і плач дівчат.
Під натиском Звенигори Чорнобай трохи відступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом і закушеною губою застигло від напруження і здавалося схожим на маску, з грудей іноді виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний боєць, і йому враз стало душно. Лівою рукою рвонув комір кунтуша.
– Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодної-глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.
– Ти знаєш, як мене звати? – скрикнув вражений Чорнобай.
– А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам'ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, – не торгував би тепер нашими дівчатами!..
Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.
– Хлопці! – прохрипів він.
Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись, – і туга петля здавила горло. Він хотів рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пістолі. Позаду почувся жахливий дівочий зойк.
Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:
– Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!
Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішне кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.
Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину. І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко…
А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:
– Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! – Він говорив про себе в третій особі. – Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної помилки, ставши на заваді Чорнобаєві! Ти вже шкодуєш, що вступився за тих пташок! – він кивнув головою на вітряк, де один з пахолків в'язав дівчат. – Тебе мучить думка, що ніхто ніколи не дізнається про твою смерть… Не дізнається! Ти відправишся на той світ!.. Не без моєї допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха!
Арсен здригнувся від того сміху, мов од гадючого дотику. Розуміючи, що втрачати нічого, він зненацька рвонувся і вдарив ворога ногами в живіт. Чорнобай зойкнув і кумельгом полетів на землю.
Пахолки кинулись до козака. Один руків'ям пістоля з розмаху вдарив по голові, другий, кинувши дівчат, навалився всім тілом, заломив назад руки.
– Не вбивайте! – крикнув, корчачись від болю, Чорнобай. – Я сам!
Пахолок допоміг йому підвестися. Зігнувшись і тримаючись рукою за живіт, він поволі підійшов до Арсена, вихопив з піхов короткий татарський кинджал. Перекошене від болю й люті обличчя посиніло, як у мерця, й ошкірилось неприродно-дикою гримасою…
"Куди вцілить? У серце? В живіт? Чи переріже горло?"- промайнуло в козаковій голові.
Чомусь зовсім зник страх. Ніби йшлося не про його життя. Тіло здавалося чужим, дерев'яним. Тільки знову в мозок ударила, як молот, думка: "А поїздка в Туреччину? Що скаже Сірко? Адже він ніколи не дізнається, що зі мною сталося… А мати? Бідолашна моя!"
Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руці, ковзнув поглядом по чагарниках і крикнув пахолкам:
– Хлопці, миттю обчухрайте рівненький грабок і добре загостріть – посадимо це паддо на палю! Та швидше! Пахолки вихопили шаблі й побігли до лісу. В цю мить з узвозу долинув різкий свист. Потім удруге. Хтось, видно, подавав сигнал тривоги.