Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 11)

       - Я розповів усе, Младен-ага, - сказав Гамід. - Ви знаєте тезкере на наступні п'ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей - ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.

       - Не поспішай, ага, - відповів другий голос. - Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться... Одного не розумію - що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти...

       - Я не втік би далеко... Мене обов'язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.

       - Для чого ж було стріляти в свого товариша?

       - Я не хотів мати свідка.

       Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюкаї Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед оччма у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці. Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.

       Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжха і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. "Ні, Якубе, лежи! - нагадав він мені. - Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!"

       Відчинилися двері - і я побачив середнього на зріст чоловіка моїх років, у сукняному кунтуші і м'яких юхтових чоботях, з шаблею при боці і багато оздобленими пістолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамідом. Він вийшов з темної дверної ніші і, усміхаючись, підійшов до мене.

       - Ти не впізнаєш мене, Якубе? Тобі, здається, вже краще? Світло з вікна впало на його обличчя, і я з подивом упізнав у воєводі свого колишнього шкільного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався мені знайомий! Младен, друг і товариш моїх юнацьких років, - вождь повстанців, гайдуцький воєвода! Хто б міг подумати колрсь, що таке буде! Тепер мені стало зрозуміло, як я опинився в цій кімнаті і чому мене лікують замість того, щоб повісити чи розстріляти. Младен упізнав мене і піклується про менеї

       - Младенеї- вигукнув я, перемагаючи біль. - Младене, невже це ти?

       - Як бачиш, Якубе, це справді я, - відповів він, потискуючи мені руки. - Ось як, друже, довелося нам зустрітися, - ти в одному стані, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я і є воєвода Младен, якого проклинають в усіх мечетях і на всіх перехрестях імперії! Та й сам, мабуть, не раз посилав мені чортів у печінку і хотів бачити мою голову на спагіївському списові...

       - Ти не перебільшуєш, Младене, - відповів я. - Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров'ї, хоча маю сумнів, що при повному розумі.

       - Чому?

       - Нічим іншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собі твою участь у цьому нещасному повстанні, яке з самого початку приречене на загибель.

       - Ти помиляєшся, Якубе, - заперечив воєвода. Голос його дзвенів, як туго натягнута тятива лука. - Як тобі відомо було, я болгарин, у якого султан відняв усе, крім імені, - батьківщину, землю, скот. Залишилась тільки Стара Планина, що стала моїм притулком, моїм сховищем. Усюди я бачив гніт і несправедливість. Султан захопив наші родючі землі, поділив їх і роздав своїм воїнам. Наші хлібороби тепер змушені працювати на них, платити десятину, що тільки називається десятиною, а насправді сягає третини їхніх прибутків. А ще ж військовий податок - харадж, подушний - джизьє і, нарешті, проклятий іспендж - податок кров'ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силоміць забирає у батьків і віддає у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарів. Турки закривають наші церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер-беї, санджак-беї і паші, як чорне вороння, насіли на Болгарію, на всі Балкани і запускають криваві пазурі в саме серце народу! Чи міг я спокійно дивитися на ці знущання, утиски, вбивства і грабунки?

       Чи могло моє серце миритися з чорною несправедливістю? Хіба воно кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогодні воєводою болгарських гайдуків, повстанців, борців за свободу свого народу і своєї країни!

       Він говорив натхненно. Очі його горіли вірою у справедливість тієї справи, за яку він вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужнє обличчя світилося розумом. Відкритий білий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкі темні вусики робили обличчя виразним, привабливим.

       Мені стало соромно за свої слова.

       - Младене, - сказав я, - коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався мені чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був іще й потайний, бо ніколи нічим не проявив того, що було в тебе на душі. І хоч я знав, що ти - болгарин, однак не надавав цьому ніякого значення, бо вважав, що стати турком і бути турком по-чесно і бажано для кожного, в тім числі і для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригніченого народу і знайшов у собі сміливість відкрито виступити проти могутнього і безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужністю. Я не можу стати твоїм однодумцем і не можу співчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобі нічим у воєнних діях проти моїх одноплемінників, бо не хочу бути зрадником, подібно Гамідові, який мало не вбив мене і розкрив тобі всі наші таємниці. Але я серцем відчуваю, що ти не міг виступити за несправедливу справу, і співчуваю тобі... Хай береже тебе аллах!

       - Спасибі, Якубе, - промовив Младен. - Спасибі за те, що ти розумієш мене. Однак я не сподівався, що тобі відомо все про Гаміда.

       - Я чув вашу розмову...

       - А, тоді зрозуміло... Гамід - негідник. Його варто повісити тричі. За те, що він - спагія й виступав проти нас, що зрадив свій полк і що стріляв у товариша... Але я дав йому слово, слово честі - відпустити.

       - Коли?

       - Коли дав слово чи коли відпущу?

       - Коли відпустиш?

       - Як тільки переконаюся, що він дав мені достовірні відомості.

       - Тобто після нападу на наш полк?

       - Так.

       - Младене, дай мені зброю - я уб'ю його сам! - вигукнув я. - Ти дав слово відпустити - ну що ж, відпускай! А я поклявся відомстити!..

       - Заспокойся, Якубе, - нахилився до мене Младен. - Тобі рано думати про зброю і про помсту. Ти тяжко поранений і повинен спочатку видужати. А відомстити зможеш і тоді, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. І його розстріляють як зрадника.

       - Коли-то я повернуся до своїх?

       - Повернешся... Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного - по службі, а другого - по дружбі. Ну, ти лежи! А мені треба йти... Зараз пришлю до тебе лікаря.

       Він підвівся, але вийти не встиг. В кімнату ввірвався Ненко з криком:

       - Я не хочу бути з бабкою Пекоюі Я хочу з турком! Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кімнати зайшла рум'яна від швидкої ходи дружина воєводи.

       - Що мені робити з ним, Младене? - поскаржилась вона, показуючи на сина. - Ніяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такі цікаві казки розповідає...

       - Анко, нічого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цілком довіряю Якубові. Ми з ним поговорили відверто - він не навертатиме нашого сина до ісламу... Можеш сміливо залишати хлопця біля нього.

       Після цієї розмови Ненко кожного дня прибігав до мене, і я розповідав йому казки та різні історії зі свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а він, видно, не маючи товариша для своїх дитячих ігор, усім серцем прив'язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто він приводив з собою Златку, і тоді в кімнаті здіймався справжній шарварок. Діти ганяли одне за одним, галасували від утіхи, сміялись, а я дивився на них і забував, що поранений, що лежу на ліжку того, з ким би мав воювати, що мої товариші даремно чекають нашого повернення. Забував навіть про Гаміда, хоча думка про нього не давала мені спокою.

       Так минуло кілька днів. А в одну ніч трапилося лихо.

       Перед світом я почув шум і крики, тупіт ніг. До мене долинув розпачливий жіночий зойк. Я не міг підвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде і я дізнаюся, що там скоїлось.

       Через деякий час до мене в кімнату заглянув старий вусатий гайдук із смолоскипом, але зразу ж зник, нічого не сказавши. А згодом вбігла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на різкий біль у грудях, підвівся з подушки і глухо промовив:

       - Що там?

       - О боже, немає Ненка і Златки! - простогнала вона. - Цей проклятий Гамід убив двох стражників, няню і, викравши дітей, утік...

       Ця звістка приголомшила мене.

       - А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!

       - Младен зі всіма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогодні бій. Залишалося тільки п'ять стражників для охорони. Один вартував Гаміда. Гамід його задушив і переодягнувся в його одяг. Потім зарубав шаблею того, що стеріг ворота.

       - А діти? Як же він їх захопив?

       - Решта гайдуків міцно спали. Ніхто нічого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дітей. Він увірвався до них у кімнату, забив бабку Пеку, а дітей схопив сонних на оберемок... Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхідних дверей, і я кинулася туди... Та було вже пізно: Гамід скочив на коня, що завжди напоготові стояв прив'язаний біля воріт, і, не випускаючи з рук дітей, помчав у темряву ночі...

       Жінка рвала на собі коси, металася мов несамовита по кімнаті.

       - Що робити? О, що робити? - стогнала вона, стиснувши голову руками.

       - Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! - вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.

       - Я вже посилала... Але вони повернулися ні з чим, - крізь сльози промовила вона. - Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? І хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх...

       Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч-на-віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це... І ось - маєш! Гамід утік, і тепер шукай вітра в полі. А я лежу безпомічний на чужому ліжку і не знаю, коли встану і чи встану коли-небудь взагалі-Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій паша був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись.

       Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув чагін і помчав на розшуки. З'явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3355
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3331

Пошук на сайті: