Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 12)

       Він із своїми людьми об'їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір'я, де нишпорили турецькі роз'їзди, пощастило натрапити на діда-пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок - пастух не розгледів здалеку, що саме, - і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер-бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.

       Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в За-гору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, - діти воєводи потрапили до рук бейлер-бея.

       Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: "Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш". Виходячи з кімнати, тихо роняв:

       - Спасибі тобі, Якубе.

       За що - спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по-дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.

       Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.

       Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.

       Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.

       - Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, - сказав воєвода. - Тобі не можна повертатися до своїх.

       - Чому? - аж скрикнув я.

       - Гамід зараз у великій пошані у бейлер-бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом... За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.

       - О аллах! - простогнав я, вражений звісткою в саме серце. - Невже це правда?

       - Правда, ага, - підтвердив яничар. - У нас тільки й говорять про це після розгрому спагіїв у долині Бялих скель.

       Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.

       - Тепер мені зрозуміло, - сказав Младен, коли зачинилися двері, - чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі ваші таємниці... Ми захопили військову касу - вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер-бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб'ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді... Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак, - полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув'язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня... А тебе вважають зрадником.

       - Клянусь небом, я відомщу йому! - вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. - Младене, дай мені зброю! Дай мені коняі Я повинен викрити і покарати негідника!

       Але Младен остудив мій запал.

       - Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати... Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити... Але ти не можеш з'являтися відкрито в ставку бейлер-бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.

       Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого загону, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?

       Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що-небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?

       Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.

       Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль - він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.

       Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.

       - Ти непогано навчився співати, Якубс, - раптом промовив Гамід. - Спасибі - розвеселив старого друг"!

       Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.

       Гамід голосно крикнув і схопився за плече. "Погано влучив", - подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки - і зчепився б з Гамідом вручнуї Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні-охоронці тримали мене, як люті пси.

       Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:

       - Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не мсддах - це підісланий убивця! Я потім допитаю його!

       Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рога мій власний каук. Охоронці вивели на подвір'я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля...

       З голови юшила кров, праве плече від вивиху розпухло і нестерпно боліло. Спочатку, не знаю - чи довго, приголомшений тим, що сталося, я непорушне лежав на холодній підлозі. Потім біль нагадав мені, що я живий і мушу думати про себе.

       За довгі роки мандрів я багато чому навчився, в тому числі й мистецтву лікувати. Я помітив, що людям потрібні не тільки пісні і звуки мого саза, а й слова втіхи й поради, уміння затамувати кров чи, навпаки, пустити, якщо її, зіпсованої, надто багато збереться в тілі. Я вчився у мандрівних дервішів-мудреців, у знахарів і в столичних лікарів, які у відповідь на мої пісні і розповіді про далекі, не бачені ними краї розкривали переді мною таємниці своїх знань. Я знав різні трави і коріння, що допомагають при слабуванні, умів управити вивих чи до ладу скласти поламані кістки.

       Тож коли біль нагадав мені, що я живу, я підвівся, сорочкою перев'язав рану на голові, а потім лівою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих плечового суглоба.

       Поволі біль почав стихати. Натомість мене обсіли тяжкі думи. І до цього часу я не можу їх позбутися, не можу відігнати од себе.

       Так страшно для мене закінчились мої багаторічні намагання помститися Гамідові. Замість радощів перемоги, я пізнав гіркоту поразки й зневаги. Гамід живцем поховав мене в цій холодній затхлій норі, щоб дати відчути мені, як я вмираю. Іноді пін приходить до мене, б'є нагайкою по голові, примовляючи: "У тебе занадто чіпка пам'ять, Якубе! Чи не так? Але я виб'ю її з твоєї голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти твого черепа!"

       Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коля закінчиться - відомо одному аллахові!

       - Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб-ага. Коли-небудь скінчиться це лихо, - втішив старого Арсен.

       - Авжеж, коли-небудь скінчиться, - в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. - Ти мудрий, козаче, і добре говориш по-нашому... Звідки ти? Хто ти?

       Арсен задумався. Спокійне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило спогади. Перед очима пропливло далеке дитинство, юність. Здається, все було тільки вчора: і рідний дім, і дитячі ватаги, і школа, і милі неньчині руки, що голубили його темно-русе кучеряве волосся, і скупа батьківська ласка, і дзвінкий сміх маленької сестрички Стехи...

       Він довго не відповідав Якубові. Перебирав у пам'яті давно минулі картини - і все йому здавалося цікавим. Але чи цікавим воно буде для Якуба?

       - Мені двадцять три роки, Якуб-ага, - промовив тихо. - Я більше як наполовину молодший за вас... Зі мною не трапилося таких дивовижних пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом'яло і дечому навчило.

       Місто мого дитинства - Кам'янець на Поділлі. Каменіче - як звуть його турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди кілька років тому ваш султан Магомет Авджі привів незчисленні свої полки і кинув на приступ... Але про це згодом. До того злощасного часу, коли яничари вдерлися в місто і спалили його, воно мені здавалося найкращим куточком на землі.

       Наш дім стояв над швидкоплинним Смотричем, на Карвасарах. Дім дерев'яний, але просторий, з багатьма темними і таємничими закапелками, забитими різним старим мотлохом, серед якого я ховався від батька, коли мені набридало допомагати йому в майстерні. Батько мій був добрий майстер-різьбяр. Вироби його славилися на всьому Поділлі і навіть залюбки купувалися в Польщі та Туреччині. Це приносило батькові, як я пізніше зрозумів, непогані заробітки. Його обрали цеховим старостою. І він, колишній бідняк-гуцул, підмайстер, вибившись у люди, задумав дати синові освіту. Він віддав мене спочатку до бурси, а згодом до колегіуму. Хотів бачити мене священиком... Там навчали закону божого, піїтики, риторики, а також латині... Однак я був непосидющий і, хоч наука легко лізла мені в голову, дуже швидко зрозумів, що це не мій шлях. Мені хотілося волі, простору. Я міг годинами стояти на плацу і дивитися, як фехтують, навчаючись, жовніри, як стріляють вони з аркебузів і самопалів. Слухав розповіді бувалих людей про війни, про герці. Мені й самому хотілося стати вояком.

       По сусідству з нами жила багата вірменська сім'я. Варпет  Ованес Кероненц мав торговий ряд у місті і споряджав великі каравани в Туреччину. Він добре ставився до мого батька - не раз закуповував у нього вироби цілого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що Керонеици забули свою мову і говорили по-турецькому, то і я навчився її від Хачика і дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.

       Напевно, це спонукало його після того, як я втік з колегіуму і заявив батькові, що нізащо не вернуся туди, взяти мене до себе на службу. Я супроводжував його разом з Хачиком та слугами в поїздках по Волощині, Болгарії та Туреччині. За три роки я тричі побував за Балканами. З Хачиком ми жили як брати, ділячи навпіл і хліб, і сіль. Разом стояли за прилавком, разом читали Бакі ' і задушеного з дозволу султана Омера Нефі, разом скакали на баских конях, маючи при боці шаблю і пістолі, коли супроводжували караван старого купця...

       Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над містом не забив на сполох дзвін. З півдня сунула турецька навала. Сам султан з'явився під стінами Кам'янця.

       Поки ще виходи з міста були вільні, батько відправив матір, мою дванадцятирічну сестричку і дідуся, материного батька, у Вінницю. А мені дав зброю - і ми пішли на міську стіну.

       Розпочалася облога.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3339
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3320

Пошук на сайті: