Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 14)

       - Таточку! - Хатче вчепилась у руку батька. - Прошу тебе! Заради мене й Адіке - прости йому! Хай живе!..

       Гамід погладив її по голові і закінчив свою думку, ніби й не чув тих слів:

       - Однак своєю хоробрістю ти врятував мою доньку, наречену високошанованого Ферхада-аги. - Той кивнув на знак згоди головою і випнув кругле підборіддя. - А також - Адіке... Тож, зважаючи на такий гідний подиву і подяки вчинок, я дарую тобі життя. Але не волю!.. Ти й надалі залишишся моїм рабом. І якщо проявиш непослух, я пригадаю тобі і старі провини. Дякуй Хатче і Адіке. Це через їхній необдуманий дитячий вибрик ти залишився живий, гяуре!

       Арсен мовчки вклонився. Як-не-як - йому подаровано життя.

       - Може, у тебе є яке-небудь прохання до мене? - спитав Гамід. трохи заспокоївшись. Арсен ступив крок наперед:

       - Є, господарю.

       - Кажи. Але...

       - Я багато не прошу, - перебив його невільник. - Хочу саму мізерію - побувати в руках цирульника і помитися...

       - Ти занадто сміливий, гяуре, - буркнув Гамід. - Але хай буде по-твоєму. Османе, чуєш? А потім відправиш його до Бекіра в олійницю. Він скаржився, що не вистачає людей.

       - Слухаю, ага, - і Осман подав Арсенові знак іти за ним. ...Старий мовчазний турок у волохатому кауці з верблюжої шерсті швидко поголив невільника і змастив якоюсь маззю глибокі подряпини на грудях і руках. Потім Арсен заліз у річку і довго полоскався у холодній воді. Осман ходив по березі і нетерпляче поглядав униз, однак підганяти раба не посмів: пам'ятав наказ хазяїна. Тільки як той, посинілий від холоду, мокрий, виліз і почав з огидою копирсатись у своєму брудному дранті, кинув йому замість порваного барсом жупана турецький бешмет і досить пристойні шаровари.

       - Одягайся! Та швидше! - гримнув похмуро.

       Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все-таки народ турки! Скільки часу вже він у їхніх руках, а ще ніхто не поцікавився вмістом його шкіряного пояса. Чи не підозрівають, щоб у такого обірванця водилося золото? Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.

       Знову брязнули замки кайданів, - і його повели до фортеці. Але тепер навіть кайдани не здавалися йому такими важкими і ненависними. Чистий, поголений, помолоділий, відчув, як і раніш, непереборну жагу до життя. Запашне весняне повітря п'янило голову, і він жадібно втягував його в легені, мов цілющий бальзам.

       На подвір'ї Осман залишив Арсена одного - пішов по ключі. За живоплотом діти гралися в челика. То була весела гра, подібна до українського квача, і Арсен задивився на чорноголових турченят, які нагадали йому дитинство на далекій, мабуть, назавжди втраченій батьківщині.

       Раптом до його ніг упав невеликий пакунок. Від несподіванки здригнувшись, глянув на галерею. Там, у відчиненому вікні, стояла, прикрившись чорною шаллю, Адіке. Крізь вузьку щілину блищали глибокі сині очі. Дівчина зробила рукою ледь помітний знак. А коли побачила, що невільник не зрозумів її, і мовчки дивиться на неї, тихо промовила:

       - Візьми! То тобі!

       Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.

       - Спасибі, джаним! - кивнув головою. Дівчина на мить відкинула покривало і сумно усміхнулася. Тепер вона здавалася блідою і зажуреною. А від того ще кращою.

       На її обличчі були написані біль і смуток, як на обличчі людини, глибоко враженої жорстоким словом.

       Арсен мовчки дивився на неї, мов на чудо, що хтозна-звідки і як з'явилося у його житті.

       Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся - марево щезло. Зникла й Адіке. І коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вікно, можна було б подумати, що все це приверзлося...

       Осман одвів його у погріб для невільників і замкнув двері Однак скрегіт ключа на цей раз здався йому чудовою музикою. Після холодного темного підземелля, після того, як він змив з себе кількамісячний бруд і побачив в очах тієї дивної дівчини співчуття, навіть цей льох виглядав затишно й привітно. То дарма, що віконце пропускає зовсім мало світла, а на підлозі солома геть перетрухлаї Головне - він живий, молодий, здоровий... А все інше якось влаштується!

       Вийнявши з-за пазухи пакунок, підійшов до віконця і розгорнув його. Там лежав чималий пиріжок, шмат баранини і тонкий шовковий шарфик, що зберігав якісь незнані пахощі - троянд, любистку чи небачених заморських трав. Пиріжок і баранина - це зрозуміло! А для чого шарфик? Невже дівчина, вкладаючи його, хотіла тільки висловити ще раз свою вдячність? Чи, може... Ні, навіть думати смішної Схаменися, козаче! Не тіш себе марними мріями!

       Однак на душі було і радісно, і тривожно. Перед очима вставала гнучка постать Адіке, пишна чорна коса і смутні очі, що зазирали в серце голубими весняними зорями. Арсенові здавалося, що доля навмисне послала дівчину в ту фатальну хвилину, щоб урятувати його. Це не він її та Гамідову дочку врятував, а вони його!..

       До речі, хто ж така Адіке? Гамід називав донькою тільки Хатче. Може, племінниця чи якась далека родичка? Хто зна...

       Увечері почали сходитися невільники. Першим зайшов, подзвонюючи ланцюгами, пан Спихальський. За ним важко ступав довготелесий похмурий Квочка. Від обох гостро пахло димом і свіжою ріпаковою олією. Важка втома проглядала з їхніх пожовтілих змарнілих лиць.

       Зі світла вони не зразу впізнали Звенигору. Квочка, як тільки переступив поріг, зразу повалився в куток, а Спихальський почав згрібати солому і намощувати собі пухкіше ложе.

       - Сто дзяблів його мамі, - лаявся він. - Працюєш, як віл, а спиш, як свиня, прошу пана! За день так очманієш у диму і накрутишся біля котка, що голова йде обертом. А прийде ніч - навіть не відпочинеш як слід! Той паскудний Гамід, най би його шляк трафив, свіжої соломи жаліє...

       - Він нічим не гірший за вельможного пана Яблоновського, пане Мартине, - втомлено сказав Квочка. - Той теж своїх хлопів мав за бидло. Та, врешті, пан Мартин про це добре знає, бо сам uq раз, на втіху гетьманові, відбирав у хлопів їхні пожитки і залишав голих і холодних серед розорених халуп.

       - Е, нащо згадувати старе...

       - Для перестороги на майбутнє, - втрутився в розмову Арсен і вийшов на середину, де було світліше.

       - А-а, пан запорожець! Сердечне вітаннячко! - вигукнув радісно Спихальський. - Живий?

       - Живий, як бачите.

       Квочка теж схопився, потиснув руки.

       - А ми вже думали, що тебе й на світі нема. Виходить, нашого брата не так легко відправити до Вельзевула в пекло! Ми раді тебе бачити!

       - Спасибі. А де ж Яцько? Де мій юний друг?

       - Яцька немає з нами, - люто блиснув очима Квочка. - Ще взимку Гамід його і Многогрішного подарував комусь. Як собак!.. Болячка йому в бік!

       Арсен нахмурився. Радість, що сповнювала його серце, раптом поблякла, зів'яла, як ряст на морозі. Слова товариша по нещастю враз нагадали про їхнє страшне, рабське становище, з якого не видно було ніякого виходу.

       СЕЛЬ

       На крем'янистому березі бурхливого Кизил-Ірмаку стоїть саманна закопчена олійниця. Вона приносить Гамідові чималі прибутки, бо він підрядився постачати олію для всіх військових залог санджака '. З раннього ранку тут палахкотить вогонь під залізним барабаном, в якому підсмажується ріпакове та рижієве насіння. Гримить кам'яний коток. Біля велетенського преса хекають потомлені люди.

       Дим і чад виїдають очі.

       Звенигора, Спихальський і Квочка уперлися грудьми в товсті дубові балки, котять по дерев'яному жолобу велетенський круглий камінь, схожий на жорно. Камінь перетирає насіння. Він жовто-зелений від густої тягучої олії.

       Арсен і Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши від натуги очі, зачіпає робітників-каратюрків:

       - Що, Юсупе, я чув, сьогодні у вас байрам?

       - Байрам.

       - Не схоже. Ти сьогодні такий же зароплений і прокопчений димом, як і завжди. Який же це байрам?

       - Цить, гяуре! - шипить старий висохлий Юсуп і погрожує пальцем. - Не розвереджуй душі! Бо зозла як заїду тобі кулаком у вухо! Смердючий шакал! Ішак!

       І Юсуп, і його товариші ще зранку були сердиті: навіть у свято Гамід примусив їх працювати. Яке йому діло до того, що правовірні не зроблять вчасно омивання і не прочитають намаз? Йому аби олія була! Кожного дня її великими бочками відправляють з Аксу в усі кінці округу. Пливе їхня праця в чужі краї, як потоки у зливу, щоб потім повернутися золотим струмочком у кишеню хазяїна.

       Юсупа заспокоює Бекір:

       - Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамід уже всім сів на голову. Земля наших батьків і наша земля майже вся опинилася в його руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шість років працюю на нього, мов каторжник, а кінця не бачу...

       - А я відробляю батьків борг, - сказав Реджеп, молодий довгорукий чолов'яга, і сплюнув набік. - Як запрігся з п'ятнадцяти років, то й до цього часу... І, думаєте, той борг зменшується? Аякже! Женився - мусив позичити у Гаміда знов. Кожної зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю теж... І так без кінця. Хай шайтан забере таке життя і самого Гаміда! Кажуть, біля Ешекдагу знову з'явився зі своїми хлопцями Мустафа Чорнобородий... Плюну я на все та піду до нього!

       - Ти здурів, Реджепе! Шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Дізнається про це Гамід - пропала твоя голова, - зашипів Юсуп і люто крикнув на невільників, що, скориставшись розмовою, зупинилися. - Крутіть коток, прокляті собаки! Нічого тут прислухатися! Брудні свині!

       Невільники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипів коток, забрязкотіли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усі кинулися до дверей.

       По дорозі від Аксу щодуху мчала дівчина з кошиком у руці. То була Іраз, донька Бекіра. її доганяв Осман і намагався зловити за довгий білий шарф, перекинутий у дівчини через плеча. Позаду їхав на коні Гамід і щось кричав сміючись.

       Бекір розштовхнув плечем товаришів і побіг назустріч. Хоча Осман мав зброю і на голову був вищий за Бекіра, олійник налетів на нього, мов яструб, і зацідив кулаком у вухо. Іраз вирвалась із рук охоронця і вскочила в гурт людей.

       Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому ситому обличчі промайнув подив. Та враз охоронець налився кров'ю і накинувся на Бекіра з нагайкою. Посипалися градом важкі удари.

       - Стривай, Османе, - спинив його Гамід, під'їжджаючи на красивому коні. - Я хочу поговорити з Бекіром. Облиш свій нагай!

       Осман, кленучи все на світі, відійшов убік. Бекір теж не хотів залишатися в боргу і бажав своєму кривдникові звернути шию, здохнути, як паршивому собаці, або підхопити десяток щонайгірших болячок.

       - Та замовкніть, дияволи! - гаркнув на них Гамід, злазячи з коня.

       Бекір рушив до олійниці. Гамід не відставав од нього.

       - Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекіре, - сказав Гамід. - Скільки їй років?

       - П'ятнадцять, ага, -відповів похмуро Бекір.

       - Ти міг би давно позбутися боргу, коли б послав її в замок на роботу. Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремі...

       Вони зупинилися на горбочку.

       - Йок! Йок!  - вигукнув Бекір, рвучко повертаючись обличчям до спагії. - Не чіпай її, Гамід-бею! Вона ще молода, з неї вистачає роботи вдома. У мене хвора дружина...

       Але Гамід наполягав на своєму.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3339

Пошук на сайті: