Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 16)

       - Це ти, Бекіре? Поспішай! У тебе нещастя...

       - Яке? - кинувся той.

       - Зникла Іраз.

       - Втопилася? О аллах!

       - Ні, її схопили Гамідові люди.

       - Гамідові люди? Прокляття! - Бекір простягнув до неба худі руки. - Невже це правда? О аллах, як же ти допустив до цього? Як же ти не вразив громом тих смердючих шакалів? Моя Іраз, моя єдина втіха!..

       Він кинувся вперед, охоплений відчаєм. Арсен ледве встигав за ним.

       Ще здалеку вони почули жіночий плач. Бекір мов несамовитий закричав:

       - Гюрю, чому ти не вберегла Іраз? Як це трапилось? Гнів аллаха на твою голову, нещасна! Чому ти не вберегла Іраз?

       Розпатлана мокра жінка впала на плече Бекіра, забилася в нестримному риданні:

       - Я не пускала її... Вона сама вийшла на Аксу прати шмаття... О моя донечко!.. Там її і схопили...

       - Хто?

       - Осман... Хто ж іще?

       - Скажений собака! А Ісмет уже знає?

       - Знає... Страшно дивитися на нього. Прибігав рятувати мене від повені. Взяв деякі клунки і вигнав скотину... Та ось він знову йде!

       До них підійшов забрьоханий юнак. Не вітаючись, тихо запитав:

       - Ага Бекір, про Іраз нічого нового не чули?

       - Нічого...

       - Я вб'ю Гаміда!

       - Ні, це я повинен його убити! - сказав Бекір твердо.

       - Тоді ми вб'ємо його разом! Я не заспокоюся доти, поки не обмию свої руки його скаженою кров'ю!

       - Гаразд, синку. Ми це діло зробимо разом, - погодився Бекір.

       Вони стояли по груди в воді і розмовляли так, ніби йшлося про купівлю бичка чи поїздку на базар.

       - Про що ви говорите! - вигукнула Гюрю. - Не додавайте до одного лиха іншого. Рятуйте майно. Незабаром усе затопить.

       Чоловіки мовчки взяли мокрі клунки і побрьохалися в темінь ночі. Арсен з лантухом під рукою йшов позаду.

       По підгір'ю палахкотіли багаття. Снували люди. Ревла налякана худоба. Ніхто не спав.

       Бекір кинув свою ношу біля Реджепового багаття. Люди розступилися, даючи йому місце. Всі вже знали про його горе і щиро співчували йому і Гюрю. Навіть черствий набожний Юсуп пройнявся гнівом до Гаміда.

       - Не сумуй, Бекіре, - сказав він. - Аллах покарає того розбійника! Наші сльози віділлються йому на тому світі!

       - До того світу довго чекати. Вони віділлються йому кров'ю ще на цьому світі! - вигукнув Ісмет, викручуючи мокрий одяг.

       Юсуп пожував сухими губами, ніби роздумував, що б йому сказати у відповідь, але, так нічого й не придумавши, одійшов мовчки від гурту.

       Гюрю трясла пропасниця. Вона страшно кашляла, їй дали сухий одяг, закутали в теплу вовняну хустку, та це мало допомагало. її очі блищали хворобливим блиском, а на худих блідих щоках виступили малинові плями. Вона лежала поблизу вогню і тремтіла від холоду, що підкрадався до її висохлого тіла.

       Бекір тримав руку дружини в своїй руці і відчував, що це кінець. Давня хвороба, яку вселив у неї шайтан, втрата Іраз доконали бідну жінку.

       - Гюрю, рідна моя, втіхо мого серця, - шепотів він, вдивляючись божевільним поглядом у змучене обличчя дружини. - Не йди від мене! Не тікай у країну предків наших! У країну райських снів!.. Ми ще розшукаємо нашу Іраз!.. Нашу пташку!.. Ми ще будемо щасливі!.. Чуєш, Гюрю?

       Гюрю чула, але відповісти не мала сили. По холонучих щоках текли скупі сльози, що проти полум'я здавалися прозорими краплинами крові.

       - Гюрю! - вигукнув Бекір. - Клянусь бородою аллаха, я відомщу Гамідові за нашу Іраз і за тебе! Я вже не повернуся в Аксу, хай буде прокляте це наймення! Я помчу до Ешекдагу!.. Там Мустафа Чорнобородий збирає каратюрків-бідарів, щоб відплатити нашим кривдникам!.. Ти пам'ятаєш Мустафу, Гюрю? Нашого давнього безталанного сусіду... Він довгий час переховувався в чужих краях після невдалого нападу на спагію, а тепер знову з'явився тут... Його шабля знайде дорогу до серця Гаміда. Я допоможу йому в цьому. Аллах свідок!

       Гюрю заплющила очі і заперечно похитала головою:

       - Не проливай крові, Бекіре. Аллах покарає тебе за це! Та Бекір, розпалений гнівом і власними пекучими словами, не слухав її. Схопивши Ісмета і Реджепа за рукава, гаряче шепотів:

       - Ми засмажимо Гаміда на вогні, мов жирну дрофуі Ви чуєте? Я хочу бачити, як він конатиме! Як проситиме у мене пощади! Але пощади йому не буде! Не буде - хоч би аллах потім кинув на мою голову всі кари - земні й небесні!.. Ви підете зі мною, друзі?.. Ти, Ісмете, підеш?

       - Піду!

       По сухому блиску очей і по міцно стулених вустах видно було, що він не відступить од своїх слів.

       - А ти, Реджепе?

       Реджеп промовчав. Тільки виразно глянув на дружину, що саме, відвернувшись, годувала немовля, а потім ствердно кивнув головою.

       Арсен вслухався в цю розмову і з подивом відзначив у думці, що люди скрізь у горі однакові. Горе зближує їх, розкриває серця. Подумав також про те, що зараз дуже зручно втекти. Ключ від кайданів у кишені. За ніч одійде від Аксу верст за сорок - і шукай вітра в полі! Треба тільки непомітно вийти з табору... Але, згадавши про товаришів, облишив цю думку. Ні, треба обов'язково передати їм ключ. Може, ще кому всміхнеться доля і пощастить добратися додому? Врешті, немає, мабуть, жодного невільника, який не думав би про втечу, про визволення. Всі мріють про волю, марять нею. Тож він мусить допомогти товаришам.

       Він сидів віддалеки і, задумавшись про своє, уже не чув, що говорив Бекір. Сон поволі склепив йому обважнілі повіки. Так, сидячи, і заснув...

       Прокинувся від голосного плачу Бекіра. Вогнище догоріло. Жевріли, потріскуючи, головешки. Навколо юрмилися люди. Позаду чулося зітхання і схлипування жінок.

       Арсен схопився на ноги і заглянув через голови. Там, у колі, на чорному савані, лежала нерухомо Гюрю. Біля неї кричав, б'ючи себе в груди, Бекір.

       На сході піднімався край неба.

       Сель спав так само швидко, як і нахлинув.

       Вранці, коли зійшло сонце. Арсен поволі пішов понад берегом Кизил-Ірмаку. Чалапав по рідкому глею, тягнучи обважнілі кайдани.

       Над рікою здіймався рожевий ранковий туман. Глухо воркотіли каламутні води. їхній шум нагадував рокіт Дніпровських порогів.

       Арсен зупинився над обривистим берегом, дихаючи на повні груди запашним весняним повітрям, тішачись волею і широкими краєвидами, що відкривалися вдалині.

       Зненацька позаду пролунав тупіт коней.

       - Ось де він, Гамід-бею! - почувся радісний оклик Османа. - Піймали-таки, собаку!

       Три вершники підскочили до Арсена.

       - А я й не думав тікати, - пояснив він. - Я ввечері рятував Бекіра, коли той топився, перепливаючи Аксу. Там і заночував... Та Гамід люто вигукнув:

       - Не викручуйся, гяуре! Ніхто не примушував тебе рятувати того негідника. Хай би був потонув!.. Ти знав, що кожного вечора мусиш бути в замку? Тебе не навчило перебування в казематі? Ти примусив нас усю ніч не спати!.. Гей, хлопці, відріжте йому вухо! Тоді пам'ятатиме, що він раб. Та й іншим буде наука!

       Осман схопив невільника за плече, йому на допомогу кинувся Кемаль, на ходу виймаючи з-за пояса невеликого кривого ятагана.

       Арсен метнув швидкий погляд навкруги, мов шукав порятунку, і раптом, відштовхнувши наглядача, плигнув з високого берега вниз, у руді води Кизил-Ірмаку.

       - Держіть його! Ловіть! - закричав Гамід, не злазячи з коня. - Гей, ви, неповороткі віслюки, наздоженіть собаку!

       Швидка течія підхопила втікача і понесла на середину ріки. Охоронці бігли понад берегом, кидали камінням. Та жоден з них не влучив. Вони, напевно, жаліли, що не взяли з собою луків або пістолів, бо тепер тільки стріла чи куля могла наздогнати невільника.

       Посеред ріки Арсен відчув під ногами мілину і зупинився перепочити. Це було дуже до речі, бо, хоча він плавав, як риба, залізо тягнуло на дно.

       Гамід кричав з берега:

       - Все одно не втечеш, рабе! Повертайся назад, поки не пізної А то поплатишся життям!

       Арсен мовчки дивився на розлютованого хазяїна, і гнівні думки хвилювали його серце. В одну мить пригадав усе те погане, що чув про спагію і що сам зазнав від нього, і аж затремтів. Чому досі не вбив мерзенну тварюку! Ця людина скрізь сіє кривду, всім приносить нещастя і завжди виходить суха із води!

       Він погрозив Гамідові кулаком, підібрав ланцюг і кинувся у бурхливу течію вузької, але небезпечної протоки.

       Протилежний берег був похмурий, пустинний. Ніде ні душі! До самої води понависали дикі кам'яні скелі, подекуди порослі кущами кизилу та дроку.

       Звенигора ледве видерся нагору. Гамід усе ще гарцював конем на тому березі, а охоронці біля олійниці лаштували човен. Отже, незабаром перепливуть на цей бік. Тепер надія - на власні ноги!

       Швидко діставши ключа, відімкнув кайдани, жбурнув їх у кущі і, не гаючись, кинувся навтьоки.

       Біг до самого полудня без відпочинку, не відчуваючи ні втоми, ні голоду. Страх підганяв його. Він боявся переслідувачів, випадкових перехожих, бо вони могли затримати його, боявся заблудитися і повернутися назад до річки, страшно було зірватися зі скелі і переламати ногу чи руку. Тепер, коли він дихнув свіжим повітрям свободи, коли зарожевіла надія вирватися з неволі, він боявся якоїсь несподіваної перешкоди, що могла б усе звести нанівець.

       Ішов без відпочинку до самого вечора. Обминув два селища, непоміченим прокрався повз виноградники, де працювало кілька жінок і підлітків, перетнув сухий непривітний гірський кряж і, нарешті, зупинився на нічліг у ліску. На товстому розкарякуватому дереві намостив з гілля й листу гніздо і, хоча допікав голод, заснув міцним безпробудним сном.

       Прокинувся, коли сходило сонце. Ліс дзвенів пташиним співом і щебетанням. Не гаючи ні хвилини, спустився на землю, пожував гіркуватої - з росою - трави, щоб утамувати спрагу, і пішов насупроти сонцю.

       Місцевість почала поволі змінюватись. Гірські кряжі лишались позаду. Перед утікачем відкрилася горбовиста рівнина, на якій подекуди стирчав кущик колючого терну чи молодого полину. Не поспішав. Погоні не було та, напевне, й не буде, - мабуть, не натрапила на слід.

       Другу ніч провів у печері, заклавши вхід брилами каміння, бо кілька разів чув виття гієн і шакалів. Сон був нетривкий, з кошмарами, та все ж відновив трохи сили, а хмарний ранок вселив надію, що буде дощ.

       Видершись на крутий шпиль, подивився довкола. Позаду синіли гори, але, хоч там була вода, повертатися до них було і далеко, і небезпечно: ще нарветься на переслідувачів. Попереду - безмежна пустеля, суха, безлюдна. Лиш ліворуч, в далекій імлі, невисокі гори. Ну що ж, туди! Там, напевно, можна знайти воду і їжу. А в них зараз порятунок. Особливо - у воді. Отже, тільки тудиі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3339

Пошук на сайті: