Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 21)

       - А ми його викуримо! - вигукнув Бекір. - Хлопці, давайте вогню!

       - Спалити! Спалити! - пролунало навкруги. Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев'яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затріщало сухе дерево.

       Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

       На подвір'ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за, ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

       Ахмед Змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

       А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам'яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

       Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, най-спритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.

       Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, Гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.

       Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик-сторож.

       - Кого тут носить? - спитав, вдивляючись в імлу.

       - Швидше коня!

       Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. Гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. Застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім'яхи вогкої берегової землі й грязюки.

       Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. Замість того щоб їхати прямо до санджак-бея ', звернув праворуч, переправився поромом через

       Кизил-Ірмак і незабаром в'їхав на просторе подвір'я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак-бея.

       Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.

       - Що трапилося, дорогий Гамід-бею? - поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак-бей. - В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!

       - Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорить, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене...

       - О аллах, що діється на світі! - вигукнув Ісхак-бей. - Я гадав, що тільки у мене горе.

       - У тебе теж горе? Яке?

       - Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід-бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю... Прошу, заходь, Гамід-бею.

       До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

       Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

       Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

       - Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід-бею.

       - Я був би радий бачити вас у себе, - чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак-бей сам пояснить її.

       - Мій невільник-пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник-утікач...

       - Мій невільник? - вигукнув схвильовано Гамід. - Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

       - Ми спіймаємо його, - вставив слово Ферхад. - Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

       - Як?

       Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

       - Поклич Свирида!

       Після того, як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак-бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий блиск. На товаришів-невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

       Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

       - Мир вам, о правовірнії Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід-бею! - вклонився окремо колишньому господареві.

       Ісхак-бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

       - Алекюм юсселям, Свирид-ага, - відповів старий хазяїн. - Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

       - Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? - запитав Ферхад.

       - Так, ефенді.

       - Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид-ага, волю за те, що ти врятував мене... Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну...

       - Що я мушу зробити? - запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

       - Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

       - Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу. Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

       - Дозволь мені, шановний Ісхак-бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак-бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два-три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

       На другий день вранці на подвір'я влетів султанський чауш-гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак-бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

       - Воля і слово падишаха! - стомлено об'явив замість привітання чауш.

       - Хай славиться ім'я його! - схилилися в низькому поклоні спагії.

       - Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? - спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

       Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувій. Ісхак-бей здивовано вигукнув:

       - Фірман  султана! О аллах, війна з невірними! З урусамиї Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов'язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована, їхати самому?

       Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак-бей дав волю почуттям.

       - О вай, вай!- захитався він уперед і назад, піднявши молитовне вгору руки. - Яке нещастяі Гординя охопила серце пади-шаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім'я і славу падишаха! Ферхад - одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!

       - Не всі гинуть у поході, - намагався втішити старого Ферхад. - Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

       - Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей... Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:

       - Високоповажний Ісхак-бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там... Серце моє обливається кров'ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося... Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак-ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є - він ще не одужав після нападу гяура.

       Ферхад намагався протестувати, але Ісхак-бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

       - Спасибі, Гамід-ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина

       Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

       - У всьому воля аллаха! - промовив урочисто Гамід.

       Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.

       Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.

       Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.

       Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

       - Ми погано закінчимо, - ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. - Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім - чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

       - Ти забагато береш на себе, урусе, - незадоволено промовив Мустафа. - Люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться...

       - Військова справа - це важка наука, - не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. - А наші люди не вміють зброї тримати в руках... Порядку немає.

       - Замовкни, урусе! - гаркнув Чорнобородий. - Не твоє діло! Дякуй аллахові, що лишився живий!..

       Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по-турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3339
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3320

Пошук на сайті: