Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 23)

       Златка підвелася, зітхнула. В останні дні життя закрутило її, мов тріску на бистрині. Не встигла прийти до пам'яті після нападу повстанців на замок Аксу, як розповіді Арсена, а потім Якуба про її далеку батьківщину і рідних ще дужче роз'ятрили душу. Серце леденіло від усвідомлення того, що лишилася сама-самі-сінька, як відламана гілка на шляху. Хіба може вона сподіватися на зустріч з батьками? Вони існують ніби в іншому часі й іншому світі, зустрітися з ними так само неможливо, як і з тими, хто в могилі. Дівчину охоплював страх. І тільки ласкаві Якубові слова і ніжний погляд загадкового козака, що вже двічі рятував її від смерті, утримували від розпачу.

       - Златко, - сказав Арсен, беручи дівчину за руку, - наступає хвилина, яка може навіки розлучити нас. Іду в бій. А там усе можливе - навіть смерть! Тож я хочу тобі сказати, що мені дуже жаль буде загинути саме тоді, коли зустрів тебе... Коли покохав тебе...

       Златка спалахнула й опустила очі. Але руки не вирвала. Серце її стислося. Приємно чути це, однак не хотілося, щоб оті заповітні слова, про які мріє кожна дівчина, було вимовлено за таких обставин.

       Арсен ніби прочитав думки її і, помовчавши якийсь час, сказаь:

       - Якщо мене не стане, довірся Якубові. Він знайде шлях до Болгарії... А якщо і його вб'ють, тоді твоїм захисником залишиться один Яцько. Хай прикинеться глухонімим, і ви, як брат' і сестра, зможете, допомагаючи одне одному, подорожувати, куди захочете, - в Болгарію чи й на Україну. Світ широкий, і ти ще знайдеш своє щастя... А щоб легше було в дорозі, я залишу тобі свій пояс - у ньому золото. Поки я живий, вено не належить мені, але якщо загину, ти можеш використати його.

       Він простягнув їй важкий широкий черес.

       - Надінь на себе!

       Златка заховала пояс під покривало.

       В цю мить з долини долетіли крики. Арсен потис холодні пальці дівчини, шепнув:

       - Златко... Люба...

       - Хай береже тебе аллах, - промовила дівчина ледь чутно. - Іди! Я ждатиму тебе... Потім гукнув Яцькові:

       - Ти все зрозумів, що я тобі наказував?

       - Так.

       - Дивися ж - без витівок! Побачу на полі бою - відшмагаю, як хлопчиська, при всіх! - Він здерся на скелю, окинув поглядом поле бою і махнув рукою. - Вперед, друзі!

       Загін вибрався із засади й помчав у долину на допомогу товаришам...

       Яцько примостився на вершечку скелі, не дуже турбуючись тим, що його можуть помітити ворожі стрільці з луків, бо непохитно вірив у перемогу повстанців. Хоча вже сутеніло, йому ще добре було видно всю долину, що мала в довжину більше як півмилі. Ближче до нього, кроків за двісті. Чорнобородий робив відчайдушні спроби прорватися крізь ворожі лави. Загін Арсена врізався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши підкріплення, що сунуло з боків, стали спинами один до одного і почали відчайдушне відбиватися від повстанців.

       Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гаміда, а добре озброєні й вишколені воїни, які протиставили великій кількості повстанців виучку і військову майстерність. Вони сплутали всі розрахунки Чорнобородого. Хоча багато їх упало на полі бою, решта затримувала повстанців до того часу, поки не прибуло свіже підкріплення.

       Ряди повстанців швидко ріділи.

       У Яцька стислося серце, коли він побачив, як дві ворожі лавини, що виринули з засідок, оточили повстанців з усіх боків. Почалася ще лютіша битва. Звенигора зі своїм загоном міг би випорснути з кільця, але, мабуть, не думав про це, бо врубувався все глибше в стрій яничарів, і полиск його шаблі наводив жах на ворогів: вони розступались перед ним, як отара перед розлютованим биком. Поряд з ним ішли Якуб з Ісметом, і ця трійка, мов клином, розколювала густі лави нападників.

       Та сонце зайшло, і в глибокій гірській ущелині стало враз темно. Все злилося в Яцькових очах, і тепер йому здавалося, що то копошиться великий мурашник. А згодом імла чорною пеленою окутала і його. Долітали тільки страшні крики ошалілих людей, брязкіт зброї та стогін і прокляття поранених.

       Поволі гомін бою почав ущухати, а в серці хлопця наростала тривога. Він уже не тішив себе думкою про перемогу повстанців, бо занадто нерівні були сили. Залишалося одно: сподіватися, що хто-небудь із своїх урятується і він не зостанеться самотній у цій кривавій долині.

       Та ось до його слуху долинув Арсенів голос:

       - Яцьку, тікай! Не жди нас! Тікайї

       Яцько здригнувся і напружив усю увагу, намагаючись хоч що-небудь побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та більше нічого не почув і не побачив. Битва закінчилася. Запанувала тиша, яку вряди-годи порушували передсмертні хрипи умираючих та радісні крики переможців.

       Що ж. робити! Тікати з Златкою подалі від цього страшного місця? А як же Арсен? Може, він, поранений, лежить десь під кущем і чекає на допомогу?

       Златчині плечі здригалися від нечутного ридання.

       - Всі наші загинули, - чи то ствердила, чи запитала вона.

       - Може, й ні, - утішав її Яцько, - стемніє, піду подивлюся...

       Ця думка - піти подивитися - виникла раптово і не давала спокою хлопцеві. Він ледве діждався хвилини, коли в долині стихла метушня переможців, які зносили своїх поранених до вогнищ, що запалахкотіли під горбами, осторонь від поля бою.

       Здалеку було чути, як перегукуються вартові.

       Наказавши Златці нікуди не відлучатися, Яцько сповз зі скелі і улоговиною, поміж кущами, поплазував на бойовище.

       Більше години никав він там, намагаючись серед багатьох трупів розпізнати Арсена. Ніч була темна, від далеких вогнів долітали слабкі відблиски. Хлопець піднімав голови вбитих, повертав до вогню і тихо опускав на землю: Арсена ніде не знаходив.

       Де ж він? Може, поранений і в полоні?

       Здобувши повну перемогу, ворожі вояки повмощувалися довкола вогнищ на спочинок. Лише кілька вартових бовваніло довкола табору.

       Яцько обережно підкрався ближче і заліг під кущем. Почувся тихий стогін, що долетів з мороку ночі, а вслід за ним груба лайка:

       - Буду я ще шукати для тебе воду, собако! Здохнеш і так до ранку! Замовкни, а то прикінчу, ' негіднику!

       Кому це так відповідає вартовий? Напевно, не своєму пораненому, а полоненому повстанцю.

       Яцько шуснув попід кущами й опинився насупроти вартового, котрий сидів на камені, підмостивши під себе якусь лахманину. Перед ним у неглибокому ярку, виритому дощовими потоками, лежало кілька зв'язаних бранців. Яцько не міг розпізнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало пригасати.

       Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всі повстанці заги-нулиі Може, й Арсен серед них, адже в самому кінці бою був ще живий.

       Він задумався: як же допомогти полоненим визволитися?

       Найпростіше - вбити вартового. Спершу так і хотів зробити:

       підкрастися й ударити ятаганом по нахиленій шиї. Але той міг крикнути, зчинити тривогу - і тоді все загине. Ні, так не годиться. Може, почекати, поки засне?

       Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собі під носа якусь пісеньку, погойдуючись з боку на бік.

       Яцько був у розпачі. Час ішов, минав безповоротно. Перед ранком зійде місяць, і тоді взагалі нічого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що?

       Витягнувши ятаган, юнак поволі поповз уперед, завмираючи при найлегшому шорохові. Серце лунко калатало в грудях. Від хвилювання спітніли руки і пересохло в роті. Це ж він уперше в житті має вбити людину! Хай і ворога - та все ж людину!

       Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, підвівся і поколивав до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю пригинці перебіг відкриту місцину і плигнув у яму. Скотившись крутим схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде.

       - Що за диявол тут товчеться! - почувся голос.

       - Арсене! - прошепотів Яцько. - Це ти? Живий? Не поранений?

       - Яцько? - зрадів козак. - Як ти сюди потрапив? Сам знайшов чи, - в голосі почулася тривога, - привели?

       Яцько не відповів. Гарячкове намацав зв'язані руки і ятаганом розрізав вірьовку.

       - Швидше! Поки нема вартового, тікаймо!

       - Тут ще, крім мене, Ісмет і Якуб. Ісмет поранений. Дай ятаган!..

       Він швидко звільнив від пут товаришів і виглянув із ями. Вартовий повертався назад.

       - Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться відправити до прабатьків! Ти ляж, Яцьку, ми з Якубом самі. Якщо зчиниться тривога, тікай, не чекаючи на нас!

       Арсен і Якуб причаїлися в тіні під каменем. Вартовий, нічого не підозріваючи, вмостився на своєму джеббе і солодко позіхнув, заплющивши від задоволення очі. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота, а міцні руки здушили шию. Вартовий заборсався, намагаючись вирватись, захарчав, але швидко замовк.

       - Гайда, друзі! - шепнув Арсен і взяв на оберемок Ісмета.

       Хмиз, який яничари підкинули в цей час на вогнище, пригасив вогонь. Три постаті непоміченими прослизнули через похмуре бойовище, де лежали впереміш мертві повстанці і яничари. На землі подекуди блищала зброя. Втікачі взяли по шаблі і шаснули в ущелину, де ховалася Златка. Забравши з собою дівчину, швидко пірнули в густу темряву.

       Опівночі досягли берега Кизил-Ірмаку. Почав сходити місяць, і каламутні хвилі ріки заграли мерехтливими сріблястими відблисками. Ліворуч виднілося якесь невеличке село. На кілках, убитих у землю, сохли рибальські сітки. Біля причалу темніло кілька гостроносих човнів.

       Ісмет не приходив до пам'яті. Його поклали на землю і прикрили вовняною ковдрою.

       - Що робитимемо, друзі? - спитав Арсен. - Незабаром ранок, і по наших слідах кинуться переслідувачі. Якубе, ти між нами найстарший і добре "знаєш країну, порадь, як нам бути?

       - Моя думка така: тікати звідси якнайшвидше і якнайдалі. Найзручніше - спуститися на човні вниз по Ірмаку. Течія в ньому швидка, і ми до ранку відпливли б на десять, а то й п'ятнадцять фарсахів... Правда, на річці є пороги, але я їх знаю. Перепливемо.

       - А що - це було б непогано! Розумна порада! Гайда! Вони кинулись до причалу. Одв'язали чималий човен. Замість весел вирубали довгі кілки. Та раптом до їхнього слуху долетів глухий стогін. Потім почувся тупіт ніг. Утікачі завмерли, причаїлися за кущами. Не сумнівалися, що по їхньому сліду йде погоня, тож випливати на середину ріки було небезпечно, і Арсен тримався руками за гілля, що добре захищало їх від стороннього

       Хтось швидко наближався. Під ногами шелестіла трава, тріщало сухе галуззя.

       Якуб прикрив обличчя Ісмета кауком, щоб стогін пораненого .їй викрив їх. Яцько стискав у руці ятаган. Златка зіщулилась на лавочці, тремтячи від нічної прохолоди і страху. Тільки Арсен, уловивши вухом, що йде хтось один і з важкою ношею, спокійно чекав, поки незнайомець зникне в мороці ночі.

       Однак незнайомець зупинився за кущем, якраз навпроти човна, і щось пробурмотів нерозбірливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться, мабуть, відправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лівою рукою за гілляку, обережно почав виймати з піхов шаблю. Та в цей час з-за кущів долинув знайомий голос:

       - Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни... Однак я не жилець на білому світі... Рятуйся сам, поки не пізно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3338

Пошук на сайті: