Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 26)

       Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.

       Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.

       Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:

       - Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!

       Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?

       Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але тепер не можна було нічого розібрати. Потім заскрипіли надвірні двері, і наступила тиша.

       "Еге, тут щось не гаразд, - подумав Арсен. - Чи не затіває старий чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спійманого невільника-втікача платять добрі гроші".

       Він хотів розбудити товаришів, але передумав. Утрьох у цій непроглядній темряві вони зчинять такий шум, що Момчил і його спільники зразу почують їх. Ні, краще самому про все дізнатись.

       Ще вдень він, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився горище і помітив, що в зашитому дошками причілкові є невеликі дверцята, через які, напевне, Момчил заносив сіно. Обережно намацуючи руками бантини, добрався до стінки. На щастя, дверцята були не замкнені. Він тихо відчинив їх і виглянув надвір.

       Прямо перед ним, на тлі зоряного темно-синього неба, чорніли гори. Десь позаду, по той бік колиби, шуміло море. Арсен виглянув з-за причілка на подвір'я. Там, схилившись один до одного, стояло кілька чоловіків. Серед них біліла чуприна Момчила. Збоку Марійка тримала за поводи двох мулів.

       Чоловіки про щось говорили, але Арсен не зміг розібрати їхніх слів: заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:

       - Пора!

       Марійка сіпнула мулів за поводи і пішла попереду. За нею рушили чоловіки.

       Арсен сплигнув з даху і кинувся за ними назирці.

       Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома. Арсен прискорив ходу, щоб не згубити їх у темряві. Раптом помітив збоку, між брилами каміння, темну постать, що, як і він, таємно скрадалася за Момчилом та його товаришами.

       Невідомий не бачив Арсена і, пригинаючись, поволі просувався вслід за старим та його супутниками.

       Біля обривистої кам'яної кручі Момчил зупинився і щось сказав Марійці. Дівчина притримала мулів. Чоловіки зникли в низькій печері, вимитій у вапняках дощовими потоками. Через кілька хвилин вийшли звідти з важкими клунками.

       - Воєвода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, - сказав один із супутників старого. - Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар-бей готує напад на Чернаводу, і ми його зустрінемо олов'яними гостинцями...

       - Тут п'ять пудів олова і стільки ж пороху, - відповів Момчил. - Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвічі більше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п'ятьох мулів та й грошей не забудь - треба заплатити наперед.

       - Я передам воєводі...

       Вони вмостили мулам на спини важку поклажу і рушили назад.

       Арсен, притиснувшись до скелі, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумів із тієї розмови. Однак переконався, що Момчил і його друзі не затівають проти них нічого злого.

       Тепер його ще більш занепокоїв незнайомець. Без сумніву, це ворог. Другові нема чого ховатись і йти назирці.

       Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землі, перечекав, поки затих шум кроків, а потім звівся на ноги. В ту ж мить його схопила за комір важка рука.

       - О аллах! - скрикнув незнайомець.

       - Ти хто? - притиснув його Арсен. - Що тут робиш? Замість відповіді незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його і вдарив ятаганом між лопатки. Незнайомець тихо зойкнув і випустив з руки зброю.

       На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них - молодий сухорлявий юнак, а другий - незграбний дужий велетень у білій кожушині без рукавів.

       - Це ти, руснаку? - вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. - Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?

       Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.

       - А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте... Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.

       - Ба, це Василев, кехая  з Кам'яного броду. Помак. Дурна і зла людинаї.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, - звернувся старий до сухорлявого юнака, - вам треба негайно йти звідси! Хто знає, чи не вештається десь тут поблизу загін спагіїв чи яничарів.

       - А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? - спитав Драган. - Я боюся за вас.

       - За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, - усміхнувся в сиві вуса Момчил. - Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море - ніхто й не знатиме, де він подівся.

       - Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, - промовив Драган. - Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.

       - Як хочеш, - відповів Момчил і звернувся до велетня: - Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив'яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.

       Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мок то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:

       - Уже.

       - Відніс?

       - Закинув.

       - Як закинув? Куди? - збентежився Момчил.

       - У море. Взяв за ноги - розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!

       - Ex, що ж ти зробив, Ганчо! - вигукнув Момчил. - Його ж приб'є до берега!

       - Не приб'є, - похмуро відповів велетень.

       - Якщо Ганчо закинув, то не приб'є, - засміявся Драган. - Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!

       Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.

       - Не ходи! Треба поспішати додому. Все-таки боюся, - Василев не сам тут вештався. - І звернувся до Арсена: - А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!

       До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, - рукою подати.

       Але про це він поки що мовчав.

       Через відчинені двері долітав стогін Якуба. Златка щохвилини бігала до нього, давала пити або поправляла постіль, її гнучка постать то з'являлася в напівосвітленій кімнаті, то зникала в густій темряві хатини. Арсен зловив себе на думці, що заздрить Якубові. Хотілося, щоб то його голову піднімали Златчині руки, щоб йому вона підносила череп'яний кухоль з холодною джерельною водою. Він уже відчував, як у серце входить солодке п'янке почуття, що все більше хвилювало його. Перед очима весь час стояла Златка. Навіть тоді, коли він не думав про неї. Навіть уві сні... Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.

       Почало світати. Над морем зачервонів край неба. Марійка готувала сніданок, застеливши стіл новим вишитим настільником. Момчил витяг з погрібця барило ракії. Нічний подвиг Звени-гори зворушив старого і розсіяв його сумніви щодо втікачів. Піднімаючи вгору келих, Момчил урочисто сказав:

       - П'ю за здравіє хороброго юнака  Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!

       З хатини знову долинув стогін Якуба.

       - Крім нашого друга Якуба, - вставив Арсен. - Бо не кожен вашенець  - приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин - ворог... Буває свій - гірше ворога: продасть і гроші полічить...

       Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.

       Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:

       - Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня. Арсен витер долонею рота.

       - Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Я куб - наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в'язниці. І ніякий він не купець... Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогги нам - спасибі велике, не захочете - ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.

       Момчил заперечливо похитав головою:

       - Що ти, другарю! Балканджії з діда-прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.

       - Віват! Hex жиє! - рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. - Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому - вишлю панові з оказією бочку мальвазії ', а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстемі

       - Замовкни, пане Мартине, - нахмурився Арсен. - А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.

       - Пане! - спалахнув Спихальський.

       - Не сердься, пане Мартине, - примирливо сказав Арсен. - Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.

       - До Рудника? - перепитав Момчил. - Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе. Арсене, їхати туди?

       - Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.

       - Але ж ти сам не справишся в дорозі.

       - Мені допоможе пан Мартин...

       - Атож, - буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.

       - Я не про те, - заперечив Момчил. - Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я пошіиву з вами. Я знаю дорогу, звичаї...

       - Ні, дідусю, - втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, - якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки дяіо піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром по-всрнетьсЯі-

       - А й справді, - замислився Момчил. - Мені не випадає їхати. Доведеться тобі. Марійко, супроводжувати наших гостей.

       Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3339
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3320

Пошук на сайті: