Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 29)

       - Але...

       - Ніяких "але"! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!

       Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись. їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.

       На подвір'ї вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.

       - Ну що? - спитав їх Сафар-бей.

       - Не знайшли нікого, ага.

       - Підпалюйте колибу!

       Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.

       Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам'янілому обличчю текли скупі сльозинки.

       Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:

       - Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Віч урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радить серця мої о - люСіу доііьку Адіке.

       - Адіке... Яке красиве ім'я, - вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий погляд на дівчину.

       - Відпусти  його,  ara, - благав  Якуб. - Це  безневинна людина.

       - Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук!- відрізав Сафар-бей і дав наказ рушати.

       Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.

       Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір'я чорною стіною. Переконавшися, що турки від'їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на куші дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з-під нього почувся глухий скрик.

       Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.

       - Чекай, ти хто такий? - спитав незнайомець.

       - Яцько, - заїкаючись від страху, відповів хлопець. - А... ти хто?

       - А-а, Яцько... РуснакІ Знаю. А мене звуть Драганом. Розповідай швидше, ради всього святого, де Марійка? Де дід Момчил? Їх убили люди Сафар-бея? О, горе мені! Це ж я навів їх сюди! Це я в усьому винені..

       - Ти винен? Як?

       - За мною ув'язався якийсь підозрілий балканджій... Мені треба було б повернутися назад або із засідки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою і йшов усе вперед... Сюди... І вів за собою спостерігача. А він направив по моєму сліду негідника Сафар-бея, хай буде прокляте його ім'я! Коли я помітив, що за мною погоня, було вже пізно тікати в гори: я потрапив би їм просто в руки. Тоді я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, - я відплив у море і сидів у воді за скелею, - але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного зрадника, якого за кілька днів перед цим забив твій земляк. Ми кинули його в море, і труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар-бей. "Це робота старого розбійника Момчила! - кричав він. - Я даино підпливав, що його колиба - це гайдуцьке гніздо! Смерть Василева - справа його рук! Гей, аскери, за мною! Смерть гайдукам-гяу-рам!" У мене мов що обірвалося всередині. Я знан, як розправляється Сафар-бей з болгарами, - вирізує цілі сім'ї, спалює живцем, садовить на палі або продац в рабство. І тепер він підступає до найрідніших мені людей - до Марійки і діда Момчила! Що я міг зробити? Чим міг допомогти їм? - Драган замовк і похилив голову. В його чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабість, розповідав далі: - Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не кинутися на ворогів, коли вони знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала... Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар-беєві стримало мене од відчайдушного вчинку - забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.

       - Даремно впадаєш у розпач, Драгане, - сказав Яцько. - Марійка якраз не була вдома - вона з Звенигорою і Спихальським попливли до Бургаса... А діда Момчила справді турки схопили і разом з Якубом і Златкою повели з собою.

       - Як? То Марійка жива? - вигукнув Доаган, схопивши хлопця в обійми.

       - Та кажу ж - жива! Арсен от-от має прибути. Ми з дідом Момчилом чекали його ще вчора... А з ним прибуде і Марійка-Хлопець ледве вирвався з рук очманілого від радощів Драгана і з подивом глядів, як той, виблискуючи голим тілом проти малинового світла, що йшло від вогню, раптом затанцював якийсь швидкий бісівський танень.

       Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.

       - Леле, мале, що тут трапилося! - вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.

       Вловивши в її голосі жах. Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений. Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!

       Прибиті горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможні вимовити й слова.

       Раптом збоку пролунали радісні крики. До них мчали, розмахуючи руками, Яцько і Драган.

       - Жива! - вигукнув Драган і, не соромлячись чужинців, міцно обняв дівчину. - Жива!

       Марійка почервоніла, але не відхилила обличчя від палких поцілунків юнака.

       Та перша радість від зустрічі скоро минула. Почувши, що дідуся Момчила забрали люди Сафар-бея, Марійка залилася сльозами. Вона добре знала, що з рук Сафар-бея рідко хто з болгар виривався живий.

       Арсен намагався не подавати виду, як він переживає, та різка зморшка між бровами, потемнілі очі й міцно стулені губи, пойняті смагою, свідчили про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.

       - Коли це трапилося?

       - Вчора ввечері, - відповів Яцько. - Я встиг заховатися під човном і чув, як Сафар-бей лаяв дідуся Момчила, а потім наказав його схопити.

       - Куди їх погнали?

       - Напевно, в Сливен, - підійшов Драган. - Не проходить тижня, щоб він там не повісив кого-небудь або не закатував.

       - Тоді й ми підемо в Сливен! - рішуче сказав Арсен.

       - Ні, ми підемо в Чернаводу, - заперечив Драган. - У Сливені нас одразу схоплять люди Сафар-бея. А в Чернаводі - воєвода Младен. Він дасть пораду, як визволити Момчила. Він любить старого.

       Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно, батько Златки!.. Але своїх почуттів не виявив нічим, лише спокійно сказав:

       - Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повинні негайно вирушити до нього. Він зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут знаєш усі стежки-доріжки - тобі і вести нас. Друзі, не будемо гаяти ні хвилини. В дорогу!

       - А пана Спихальського хіба не чекатимемо? - спитав здивований Яцько.

       - Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, - відповів Арсен. - Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.

       - Тоді рушаймо, - сказав Драган. - До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі...

       ЧЕРНАВОДА

       На третій день добралися до Гайдуцької криниці. Тут починався гайдуцький край. На перевалі їх зупинили дозорці.

       - Хто? - пролунало з кущів.

       Всі зупинилися. Драгаи вийшов наперед.

       - Драган, другарі.

       - Скажи паролу! '

       - Бий железото, докато є горещр! - тихо проказав хлопець.

       - Так, бия ее до победа! - почулося у відповідь. З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:

       - Ми поспішаємо до воєводи Младена.

       - Щось трапилось?

       - Так, дуже важлива справа.

       Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.

       - Ганчо, проведи їх до Петкова.

       Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:

       - Хто там? Чого треба?

       - Відчини, Савчої Це я... хіба не впізнав? - сказав Ганчо і гримнув: - Та не кричи дуже! Розкричався!

       Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір'я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.

       - Хто такі? - спитав чолов'яга. - В якій справі? Я кмет  Петков.

       - Ми хочемо бачити воєводу Младена, - виступив наперед Драган. - У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!

       - Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.

       Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами - широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах - зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці-яничарки та два боздугани  з міцними ремінними шлейками на руків'ях.

       На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп'яна сулія з вином.

       За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:

       - Здравей, воєводої

       Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Я куб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.

       Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.

       - Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?

       - Біда, воєводо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь...

       Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.

       - Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?

       - В суботу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3332
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3313

Пошук на сайті: