Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 31)

       - Болгарія - маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не самотнії З нами і серби, і волохи, і молдавани, по той бік Чорного моря - вірмени, грузини... Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу... Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай-но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!... Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.

       Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.

       - Розумію, - сказав Арсен. - І згоден усе зробити, що треба!

       - Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся •мм. Я хочу попередити про це...

       - Я ніколи не уникав небезпеки.

       - То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар-беєм.

       - Ну й що?

       - Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села... вбиває всіх, на кого падає підозра у зв'язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворогі Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого-небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Мом-чил - мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там... Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї.. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негіднику треба... - Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне - зняти голову з плеч.

       - Розумію, - кивнув головою Арсен.

       - Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, - визволити Златку... Про це мусиш думати передусім...

       - Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! - На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. - Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли-небудь нашого Ненка... Він живий! Материнське серце чує... Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого-небудь, хто пам'ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина...

       Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.

       - Я постараюся дізнатися, - тихо сказав козак. - Але минуло стільки років...

       - Не думайте, що ми не шукали його! - жінка зблідла. Очі її затуманились. - Младен не жалів ні зусиль, ні грошей... Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти... Одна-єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки  з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати... Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. "Ненко", - відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами... Такі шрами були у нашого Ненка...

       Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.

       На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.

       Попереду валки, відірвавшись кроків на сто, їхало двоє верхівців. То були Арсен і Драган. Але їх годі було впізнати: Арсен переодягнувся в одяг заможного купця-турка, при боці в нього - кинджал і два пістолі, що виграють проти сонця перламутровими руків'ями. Драган одягнутий скромніше, широкі криси капелюха затіняють худе засмагле обличчя; в руці - важкий дубовий кийок.

       Кам'яниста дорога круто здіймалася вгору. Обабіч похмурою темною стіною стояли соснові й смерекові ліси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами трав і смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожніх уважніше вдивлятися в густі зарості.

       - Скоро вже? - спитав Арсен.

       - Зараз і перевал, - відповів Драган. - За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражників - трохи далі... Почують стрільбу - прибіжать.

       Через кілька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо. В одному місці дорога розширилась настільки, що утворився чималий майдан, порослий вереском і захаращений дрібним камінням. Ліворуч майдан закінчувався стрімким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.

       - Тут, - сказав Драган і, підвівшись, свиснув. У ту ж мить у лісі затріщали постріли з пістолів і яничарок. Візники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Постріли загриміли знову. Над головами просвистіли кулі. Кинувши напризволяще валку, Арсен і Драган ударили під боки коней, погнали вперед, волаючи:

       - На допомогу! На допомогу! Розбій! Здалеку долинуло бемкання дзвонів. Драган зарепетував ще дужче:

       - Сюди! На допомогуі Грабують!

       Стрілянина вщухла. Вози розвернулись, і візники погнали коней униз. На дорозі лишилося десятків два озброєних нападників, що вискочили з лісу. Кілька з них були погналися за Арсеном і Драганом, але, побачивши кінний загін стражників, які зі свистом і криками, зі списами напереваги зненацька виринули з-за червонястої скелі, повернули назад і приєдналися до своїх товаришів.

       - Що тут скоїлося, гнів аллаха на ваші голови! - гаркнув, зупиняючись перед утікачами, огрядний підстаркуватий хала-вуз ' з окладистою сивою бородою.

       Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:

       - Розбійники! О аллах! Доганяйте негідників! Вони забрали всі мої вози з товарами! О вай, вайї Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас - доганяйте! Я щедро заплачуі..

       Однак стражники не рушили з місця. Халавуз приклав руку козирком до лоба і поглянув на дорогу, де вдалині виднілись гайдуки.

       - Їх багато?

       - А Хто зна, - втрутився в розмову Драган. - Може, двадцять, а може, й п'ятдесят... Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетіли з лісу, мов шайтани, завернули коней - погнали назад... Нам пощастило втекти, а трьох наших супутників кинули вниз, у прірву... Ви не чули крику?

       - Йок, йок, - похитав головою халавуз. - Ні, ні! Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.

       - Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїтьі Я-як схоплять бідного, я-як кинуть!.. Летить і кричитьі.. Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.

       - Замовкни, зевзеку!- гримнув він і звернувся до стражників. - Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!

       Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.

       - Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив - нічого не втратив...

       - Не говоріть так багато - доганяйте! - вигукнув мнимий "купець".

       - Хіба тепер доженеш? - заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. - А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? І нас переб'ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена... Подалі від лиха.

       - Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.

       - Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, - огризнувся халавуз. - Є інші перевали через Планину - Шипкинський. Троянський... А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?

       - То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав? Стражники обурено загомоніли.

       - Це не твоя справа, гяуре! Дякуй аллаху, що живий зостався!  - Я не гяур! Я правовірний!

       - Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.

       "Купець" похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.

       - Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори...

       Надвечір "купець" у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір'ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак  і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді-ага, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:

       - Весь мій дім до твоїх послуг, ага...

       - Асан, - підказав Арсен, переінакшивши своє ім'я на турецький лад.

       - Прекрасно... Отже, я до твоїх послуг, Асан-ага, - вклонився господар. - Чого зволиш?

       - Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику...

       - Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?

       - Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.

       - Аллах екбер, яка втрата!

       - І що найгірше - я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер-бею на них, будьте певнії

       - О-о, ага - смілива людина, якщо справді зважиться на таке!

       - Ти думаєш, це небезпечно?

       - Для нас - так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено...

       - Будь ласка.

       - Тобі не треба їхати до бейлер-бея. Як мені відомо, сливенський каймакам  Каладжі-бей і бюлюк-баша Сафар-бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!

       - Це порада варта уваги. Дякую, Абді-ага.

       - Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний... А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.

       Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:

       - На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар-беєм.

       - Яз нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись... Як ти думаєш. - де зараз Момчил, Златка і Якуб?

       - Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3339
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3320

Пошук на сайті: