Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 40)

       Сафар-бей перетнув шлях воєводі і схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У воєводи міцно стулені губи, бліде чоло зрошене потом. Сафар-бей зловтішно шкірить рівні зуби. Він бачить, як яничари з тилу обходять воєводу і його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволі відступає, заманюючи воєводу в глибину двору.

       Воєвода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.

       - Тримайся, ага! Зараз ти зустрінешся зі своїм аллахом, ага...

       - Сафар-бей, якщо тобі так хочеться знати моє ім'я, гайдуцький собако! - криво посміхаючись й ухиляючись од випаду воєводи, злісно кинув Сафар-бей.

       - А-а, Сафар-бей! Убивця болгарських жінок і дітей! Ну що ж, тим більше в мене бажання проткнути твою горлянку!

       Воєвода ніби враз подужчав. Його удари набули могутньої сили і влучності. Сафар-бей перестав посміхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар-бея, коли б закувати цього гяура в кайдани і на цепу провести через усю Болгарію аж до столиці!

       Та прикінчити воєводу виявилось не так просто. Після влучних, спритних ударів у Сафар-бея у кількох місцях розпанаханий одяг, а з лівої руки капає кров. З тилу воєводу захищав Стоян.

       Тим часом гамір бою стихав. Упали один по одному всі гайдуки, що прибули з воєводою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев'язували рани і... з цікавістю спостерігали двобій свого ватажка з гайдуцьким воєводою.

       Сафар-бей закусив губу. Такого він не сподівався. Замість того щоб одразу покінчити з верховодою гяурів, мерзенні пси вирішили потішитися з незвичного видовища! "Ну, стривайте ж! Хай аллах тільки допоможе мені вирвати перемогу, я не так позловтішаюся над вами, поганці!"

       Він одступав усе далі до закривавленої і заваленої трунами загати. Потім раптово зробив глибокий випад. Воєвода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар.

       - Стояне, слухай мене уважно, - повернувши набік голову, впівголоса промовив Младен. - Зараз ми відступимо до воріт... Ти у нас найкращий бігун. Спробуй утекти звідси до наших. Передай мій наказ: усім вийти з бою і розтектися по горах і лісах. Треба рятувати людей!

       - Гаразд, - шепнув Стоян і потіснив супротивника назад.

       З боєм, супроводжувані гуртом яничарів, дійшли вони до підворіття, і Стоян, ударом знизу вибивши з руки супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тікає, тому в першу мить ніхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що він вислизнув з рук, було пізно доганяти. Кілька стрільців з луків випустили стріли, але Стоян стрибнув з урвища в кущі і зник з очей.

       Підбадьорений успіхом молодого воїна, воєвода рішуче пішов у наступ. Розумів, що приречений на смерть, і бажав тільки одного: забити Сафар-бея!

       Сафар-бей теж бився з виглядом приреченого. Гордість не дозволяла йому просити допомоги у своїх підлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила і завдавала великих страждань. Смертельна блідість свідчила про неймовірне напруження всіх сил.

       Бюлюк-баша відчув, що досить йому спіткнутись - і він загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з-під шаблі проклятого гяура.

       Цей стан свого старшини помітив хитрий і всюдисущий Ка-рамлик. З криком: "Він уб'є його! "- яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю воєводі на шию, потім різко потягнув назад.

       Воєвода упав. Карамлик стрибнув уперед і наступив ногою на шаблю воєводи, щоб він не рубонув по аркану.

       Сафар-бей, засліплений ненавистю і страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.

       Але крізь гамір, стогін поранених і вигуки яничарів до нього раптом долинув од воріт короткий окрик:

       - Ненко!

       Сафар-бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в'язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар-бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, скачав:

       - Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от-от прикінчите воєводу. А я ж пам'ятаю ваш наказ - узяти його живим...

       - Гаразд, Карамлик, дякую, - відповів Сафар-бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.

       Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово "Ненко", що переслідує його все життя? Він оглянувся.

       Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Са-фар-беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи та пак - козак... Ні, невільник... Тьху!.. Втім, один аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?

       - Ти? - кинувся йому назустріч Сафар-бей, ще не вірячи своїм очам.

       - Я. Слава богу, встиг вчасно! - промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.

       - Що це все значить? Як ти опинився тут?

       - ГІро це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговорю з тобою, - і додав тихше: - наодинці...

       Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.

       Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.

       Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк-баші.

       Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар-бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:

       - Бачиш цього яничара? - показав поглядом на Арсена.

       - Так, ага.

       - Невідступне слідкуй за ним!

       - Слухаю, ага.

       Сафар-бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.

       У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, - шукали гайдуцьких дорогоцінностей.

       - Геть звідси! - накинувся на них Сафар-бей. - В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!

       Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.

       Сафар-бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою - сіра стеля. Підлога, як і стіни, застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна-бійниці. Попід стінами - важкі дерев'яні лави. Посередині - такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, - низенькі двері до бічних кімнат.

       Якась згадка зринула в пам'яті аги. Радість - нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, - поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не соні Він справді тут бував. Тільки не пригадує - коли!?

       Сафар-бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам'яті?

       А Сафар-бей справді напружував пам'ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої... "О аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум? "- прошепотів Сафар-бей, відчиняючи темні дубові двері.

       Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч - двері до сусідньої кімнати... Сафар-бей заглянув і туди. Зразу за дверима - широке дерев'яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним - роги гірського оленя...

       Сафар-бей розгублено подивився на Арсена, що невідступне ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.

       - Геть звідси! Не набридай!

       Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.

       - Чому ти назвав мене Ненком? - без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар-бей.

       - Про це дізнаєшся, Сафар-бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш... У присутності воєводи і його дружини...

       - То ходімо до них, - погодився ага.

       Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля СТОЛУ, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей. Сафар-бей мовчки пройшов повз них, але ніби іісрсдчуйа.очи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.

       Тільки після того рвучко відчинив двері.

       Це була чимала кімната, напевне, спальня. Воєвода і Анка - обоє зв'язані - сидіти на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар-бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили, їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.

       Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар-беєм, - той, наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.

       Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.

       - Арсен? Тут? З Сафар-беєм? Зраднику! - прохрипів він. - Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би Ті кусюче жало!

       - Заспокойтесь, воєводо, - промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізаючи вірьовки на руках полонених. - Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! - звернувся він до Сафар-бея. - Закоти рукав!

       Сафар-бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.

       І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:

       - Ненкої

       Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар-беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг

       - Син і- Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. - Синок! Ненко! Як же це?.. Ти... Сафар-бей?

       Вона схитнулася. Сафар-бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.

       Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.

       Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3337

Пошук на сайті: