Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 5)

       У Арсена задерев'яніли зв'язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Вій намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.

       Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.

       - Їдьте за нами, - наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.

       Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир - захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

       Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.

       - Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

       З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

       - Ай-вай! Якші! Туже топре! - плутав він татарські й українські слова. - Якші ханумі  Ага  знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу .

       Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

       - Ай-вай, якші ханум, - задоволене повторював він. - Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

       - Товар для ханського гарему, - сказав Чорнобай. - Плати гроші, Алі!

       Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

       - Скільки?

       - Півтори тисячі цехінів!

       Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

       - Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою.

       - Шістсот! - Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

       - Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. - Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. - Мені вони теж не даремно дісталися...

       - Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує... Але ж грошей ти за них не платив?

       - Не варта була б шкурка вичинки... То яке твоє останнє слово?

       - Вісімсот - і ні цехіна більше!

       - Гаразд, - погодився Чорнобай. - Але в разі небезпеки... Сам розумієш - вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

       - Про що мова! - образився Алі. - Не маленький - знаю. Удар шаблею - башка з плечей!

       З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

       - А цього батира за скільки?,

       - Цей не продається, - похмуро відповів Чорнобай.

       - Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?

       Чорнобаєві пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

       - Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

       - Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? - Алі хихикнув. - Прощай, ага Петрої Хай береже тебе аллах!

       Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.

       Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

       Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

       Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, - його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося...

       Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

       - Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння... Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! - Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: - Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом... Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

       Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

       Через годину вони виїхали на битий шлях.

       - Незабаром озеро, хлопці, - сказав Чорнобай. - Ще милі дві...

       Зненацька він замовк і почав прислухатись.

       - Ви нічого не чуєте? Всі зупинились.

       - Ніби вершник скаче, - невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

       - Не ніби, а справді вершник, - промовив другий пахолок, у білому башлиці. - О-о, чуєте? Наближається сюди... Здається, один.

       Здалеку почувся дзвінкий тупіт - кінь мчав галопом.

       - Хтось поспішає в Чорнобаївку, - сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: - Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут - дізнаємося, хто це...

       Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

       Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника - він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

       Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

       - Хто ви? - запитав збентежено.

       - А ти хто? І куди прямуєш? - в свою чергу спитав Чорнобай.

       - Я їду в Чорнобаївку.

       - До кого?

       - До Петра Чорнобая.

       - Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!

       Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

       Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

       - Ху, це таки ви, панеї- Він стьобнув коня і під'їхав упритул. - Я від полковника..

       - Що з батьком? - кинувся Чорнобай. - Йому погіршало?

       - Помирає... Просив, щоб ви негайно прибули до нього. їдьмо!.. Дорога кожна мить!

       - Мати божа! - скрикнув Чорнобай. - Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь...

       - Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

       - їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором...

       Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.

       Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з-за/кущів на шлях, спитав:

       - Що він сказав, Митрофане?

       - Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.

       - Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! І хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам - дулю з маком!.. Повернемося додому - ні за що буде й горло промочити.

       - То що ти радиш? - запитав спроквола Митрофан. - Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!

       - Який ти недоумкуватий, Митрофане, - пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. - Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який-небудь зиск...

       - Зиск? - вирячився пахолок.

       - Давай повернемося зараз до Алі, - швидко зашепотів Тхір, - і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув - він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?

       - Ти що - здурів? - аж відсахнувся Митрофан. - Чорнобай дізнається - голову зніме! У нього мова - коротка!

       - А звідки він дізнається? Хіба самі розляпаємо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потім почепили камінь на шию і кинули в воду. Хай пірне в озеро - пошукає... Алі ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря.

       Митрофан завагався, щось обмірковуючи неповоротким своїм розумом.

       - Ну, чого тут довго думати? - не вгавав Тхір. - Татарин дасть за нього бідно сто цехінів. Покладемо до кишень по півсотні. Чи їх у тебе забагато є?

       - Кий чорт! Навіть ні за що пива випити. Заборгував шинкареві півдуката...'

       - А то зразу розбагатієш! Алі заплатить - не перший раз маємо з ним справу, їдьмо, поки не світає. Бо татари знімуться - шукай тоді вітра в полі!

       Митрофан пошкріб рукою потилицю:

       - Страшнувато, правда...

       Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхореві більшого й не треба. Він швидко повернув коней і погнав назад.

       ...Алі довго не торгувався. Помацавши м'язи, зрозумів, що перед ним якнайкращий товар, і зразу ж заплатив гроші. Закляклого Арсена зняли з коня і прив'язали до гурту невільників.

       Потяглися довгі дні важкого переходу. Ногайці ' найчастіше нападали і брали ясир пізньої осені і взимку, коли позамерзають ріки. За багато десятиріч шлях до Криму був усіяний кістками нещасних, скошених простудою і виснаженням, гострою шаблею і голодом.

       Алі був досвідчений людолов. Він знав потаємні стежки, на яких рідко чатували козацькі дозори, і завжди щасливо виводив з України переобтяжений здобиччю чамбул. Але й він боявся раптового козацького наскоку, тому, не жаліючи невільників, батогом і шаблею гнав їх без відпочинку по п'ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворів чи до крові підбив або відморозив ноги, без жалю зносив голову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3336
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3318

Пошук на сайті: