Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 41)

       Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.

       - Младене, він поранений! - вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар-бея капає кров. - Подай мені полотно!

       Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев'язала рану.

       Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок свої розбурхані думки і почуття.

       Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалі не знає, що у нього є сестра.

       - Я хочу сказати, - виступив він наперед, - що знайшлася Златка...

       Младен і Анка стрепенулись.

       - О небо, що за день сьогодні! - вигукнув Младен. - Де вона?

       - Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у безпеці.

       - Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав... Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! - сказав розчулено Младен.

       - Я хочу також сказати Сафар-беєві, - звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямяюватися. - Златка - твоя сестра... Це Адіке.

       Сафар-бей зблід ще дужче.

       - Що? Ти жартуєш?

       - Я не жартую. Адіке - твоя сестра... Найкраще знає про це Гамід.

       - Гамід? А він при чому?

       - Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу... Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги - тут ти зростав разом із Златкою...

       - Отже... ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

       - Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

       Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

       - Розповідайте! - простогнав він, не дивлячись ні на кого. - Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною...

       Він не змінив пози: як сів - так і закляк.

       Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, - його син... Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі... А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою - це від нього, від батька!.. Син, безперечно... Усе їхнє, рідне... Одне чуже - серце!..

       Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ...

       Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.

       - Тепер мені все зрозуміло... - сказав глухо, з болем. - Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда... Що ж робити з вами?

       За дверима почувся шум голосів: "Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?"

       Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:

       - Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!

       - Взято в полон кілька десятків гайдуківі

       - Багатьох порубано!

       Сафар-бей підняв руку. Галас стих.

       - А де ж сам Гамід-ага?

       - Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...

       - Умгу. - Сафар-бей замислився. - Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! - Він показав на Арсена. - Але обережно: у нього зброя!

       Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

       - Сафар-бею, це ж підло! - вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.

       - Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду...

       Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

       - Ну от, - промовив тихо, - ми самі, і можемо тепер поговорити відверто... Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю...

       Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум - бути сином гайдуцького воєводиі

       - Ненко!- вигукнув Младен. - Опам'ятайся! Гайдуки - такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром...

       - Я дякую за це аллахові! - гордовито перебив його Сафар-бей. - І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!

       Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

       - Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

       - Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

       - Нелюд! - тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:

       - Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться... Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.

       - Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

       - Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, - сказав воєвода.

       - Він не вийде разом з вамиї - рішуче відповів Сафар-бей. - Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

       Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

       Сафар-бей сумно посміхнувся:

       - Лізьте!

       Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

       - Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам... Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда... Прощай!

       Він швидко зник у темряві.

       Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.

        "О аллах! - простогнав глухо. - За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, - тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця... Прости мене, о аллах, - я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я - твій раб, я - твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!"

       Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки...

       Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх...

       І от зустрів... Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?

       А Гамід?..

       Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича... "О Гамід! - скрикнув люто. - Ти не людина - гадина! Шайтані З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!"

       Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: "Адіке... Златка... Сестра... О аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!.."

       Пригадав, що служба в єні чері - новому війську, тобто яничарському корпусі - не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці...

       "Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонце-ликого султана, - виправдовувався перед самим собою. - В ім'я пророка! В ім'я могутності Османської імперії... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?"

       Подумав і про Звенигору...

       Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше...

Інакше?

       Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер-беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?

       Він здригнувся. Ні, добре, що аллах не допустив до цього!.. І зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив - звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, справдовуватись. І що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!

       Різні думки тіснилися в Сафар-беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки... Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив, і за що боровся... Розумом сприймав, як незаперечну істину, - всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар-бей, - син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!

       Сафар-бей в нестямі сильно вдарив по ліжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.

       Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.

       - Слава аллаху, ти прийшов до пам'яті, мій хлопчику! - вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, він важко опустився на його ліжко. - Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3339
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3320

Пошук на сайті: