Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 42)

       Від несподіваної зустрічі у Сафар-бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.

       - Ох, як ти зійшов кров'ю! - ніби з туману пробивався Гамідів голос. - Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака. Младен... Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..

       - Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? - тихо спитав Сафар-бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.

       Гамід якось недоумкувате глипнув на молодого агу:

       - Як тебе розуміти, хлопчику?

       - Не називай мене так, Гаміде! - скрикнув Сафар-бей. - Я все знаю!

       - Що ти знаєш?

       - Як ти викрав мене і мою сестру... Що Младен - мій батько... Ачка - мати... А ти... - Сафар-бей замовк і пронизливо глянув на спагію.

       Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:

       - Сафар-бею, опам'ятайсяі Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! - Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.

       Сафар-бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.

       - Не прикидайся невинним ягням, Гамідеї Ти на нього зовсім не схожий... Не викручуйся, мов черв'як, - не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою...

       - Сафар-бею! - перебив Гамід. - Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі аллах, нещасний!.. Подумай сам - я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк-башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько-розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке... Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею... Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну... А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер-беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!

       Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар-бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче... Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з-перед  очей!

       - Спасибі, Гаміде, - іронічно промовив Сафар-бей. - Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби мені послугу - поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку - подзвони!

       - Сафар-бею...

       - Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе... А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена... Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову... Дзвони!

       Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.

       ЗНОВУ В НЕВОЛІ

       Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

       Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап'єшся з неска-ламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

       Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці... Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми... З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові - Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

       Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

       Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам'яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам'яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

       Козаків завели на широке подвір'я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднілися обковані залізом двері.

       Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

       - Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

       - А ти. думаєш, галушки даватимуть?

       - Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

       - Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

       - Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

       - Тихше! Тихше! Виходять!

       Двері розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові - горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір'їнами і камінцем-самоцвітом... Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з-за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов'яга.

       Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося...

       Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м'язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

       Сивовусий виступив наперед:

       - Браття козаки! - Голос його звучав приглушено. - Браття невільникиї Люди православнії Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці божій - і ось я сьогодні вільний і при зброї! І для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!

       Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з'явилась упевненість, поважність.

       - Гм, куди він гне? - промовив високий літній невільник, що стояв попереду.

       - Цить, Гриво! Послухаємо! - загукали довкола. Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.

       - Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, - і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: - Султан об'являє козакам-невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!

       Він зробив паузу. І в цю мить загримів голос:

       - Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? І де тут взявся Юрась Хмельниченко? - то гукав невільник Грива.

       По рядах прокотився глухий гомін.

       Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:

       - Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу... Але це все - позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..

       Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.

       - Браття! - гукнув голосно. - Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам'ятає мене з давно минулих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман... Я закликаю вас, браття, стати пщ, мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну - село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!

       Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:

       - Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький! Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:

       - Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, - вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць-другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий - виходьте напереді З вас тут же зіб'ють кайдани! Виходьте, браття!

       Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.

       Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов'яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ганку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:

       - Простіть мене, браття, і не проклинайте! - Він похилив чубату сиву голову.

       - Заклечаний, що ти робиш? - крикнув хтось.

       - Несила терпіти більше, браття, - відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ганку, вклонився. - Я готовий служити тобі, пане гетьмане!

       Той зробив знак рукою. Із-за ганку вийшли ковалі з переносним ковадлом, молотом і зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани. Многогрішний, весело усміхаючись, вигукнув:

       - Початок зроблено! Хто ще? Сміливіше, друзі!

       Вийшов ще один - невисокий блідий юнак, майже підліток. Мовчки вклонився, простягнув до ковалів заковані руки. З них упали на землю густі краплини крові. Юнак хитався від виснаження. Крізь брудні діряві лахи просвічувало худюще, аж зелене тіло, випирали гострі ключиці.

       Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?

       Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:

       - Ти часом не здурів. Арсене? Але той відмахнувся і швидко- пішов до ганку. Многогрішний, не впізнавши козака, радів. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, навіть помолодшало.

       - От бачите! - вигукнув він. - Є між вами розумні люди!

       - А є, потурнаку проклятий! - сказав, підходячи. Арсен. - Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. - Він пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потім повернувся до невільників: - Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил-Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!

       - Арсене, стережись! - пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.

       Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.

       - Проп-пад-ди, с-соб-бако! - прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

       Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

       Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою - подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів - усе змішалося в один грізний рев.

       Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

       - Арсене! Брате! Зустрів-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

       Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.

       А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.

       Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.

       - Варта! - заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.

       Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби '.

       - Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!

       Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору.

       Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.

       - На каторги всіх! - закричав позаду якийсь ara. - До опачин!

       Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.

       Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бур-гаса, запорожець у свою чергу спитав:

       - Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?

       - Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого-небудь із знайомих, прошу пана. І не помилився.

       - Та ні. Як потрапив до рук яничарів? Спихальський закліпав очима і зніяковів.

       - О, то длуга гісторія...

       - А коротко?

       - Прошу пана... Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і...

       - І закуняв? - усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. - Ох, пане Мартине, пане Мартине! Спихальський зніяковів ще дужче.

       - Так, прошу пана, закуняв... Аж раптом прокидаюсь від негречного стусана під бік. Дивлюся - стоять наді мною два турки, глипають чорними очима ще й регочуть, триклятії Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув еднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обомі, "Що тут діяти? - подумав о тій миті. - Тікай, пане Мартине, до лясуі.." Стрибонув я з човна на берег - та в очереті Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв'язали - і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам - сюди, на каторгу. От так...

       - Сумна історія трапилася з нами, - промовив замислено Арсен. - Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли - і маєш: знову в неволі! Та ще в якій - на галері... Одна втіха, друзі, - ми знову разом.

       Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга "Чорний дракон", що мала три ряди весел, м'яко відчалила від кам'яного причалу стамбульського військового порту.

       Глухо і спроквола загув на нижній палубі барабан - бум-бум, бум-бумі В такт його ударів одночасно піднімалися і опускалися по обидва боки судна міцні довгі весла. Хлюпотіла за бортом голуба вода, іскрилася міріадами сріблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садів, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського міста вривалася в тісні, затхлі приміщення для пайзенів - невільників-веслярів.

       Арсен сидів на одній лаві з Романом і Спихальським у носовій частині судна.

       Вчора, потрапивши на "Чорний дракон", вони до самого вечора вантажили у трюм разом з іншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в'ялену і солону рибу. А пізно вночі, коли робота була закінчена, невільників посадили до опачин. Звичайно кожну трійку веслярів приковували до брусіч, на яких трималися залізні кочети. Але тут - чи то за браком часу, чи з якихось інших причин - їх просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормі був наглухо прикріплений до міцної дубової стіни, а в носовій частині замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий поміж закованими ногами невільників, звивався, мов чорна гадюка, і не давав змоги ступити від лави далі ніж на два кроки.

       По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руці. А в темному закапелку, під сходами, біля діжки з водою, куняв старий, нездатний до важної роботи пайзен. Його обов'язком було подавати гребцям воду і їжу.

       Скрипіли від великої напруги у розбитих гніздах кочети, хлюпотіли за бортом блискучі весла. Стиха гомоніли, перекидаючись словами, невільники.

       Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотілося. Товариші мовчали теж. Міцно стиснувши зуби, щосили тягнули всі втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу і швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тоді випростовува-лись і знову тягнули весло на себе. Вперед - назад, вперед - назад!..

       Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.

       Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м'язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.

       Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб'єш у кайдани!

       Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Яку-бом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя і від горя одночасно.

       "Златко, де ти зараз? Чи зустрінемося ми знову? Чи наші дороги розійшлися навіки?"- шепотів він у напівзабутті.

       Потім думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над сріблястою Сулою. З імлистої далини, як зі сну, випливли змарнілі, тужні очі матері. Самі очі! Йому хотілося побачити все обличчя, але ніяк уявити його повністю не міг. Одні очі, виплакані, сумні, стояли перед ним в голубій імлі, через степи і моря, через гори і долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, ніби питали:

       "Синку, де ти? Як тобі там, у чужих далеких світах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?"

       Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очі, труснув , головою. Видіння щезло, мов ластівка. Знову заскрипіли давно не мазані кочети, забряжчали іржаві ланцюги на ногах і руках. Пролунав пронизливий свист гарапника - і хтось голосно зойкнув.

       Потім знову настала тиша. І думка линула далі

       Враз почувся гамір Січі. Спливли в уяві дебелі постаті Метелиці, Сікача і Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид діда Шевчика... І раптом з'явився сам кошовий Іван Сірко. Він був суворий і мовчазний. Пронизливий погляд його крицево-сірих очей бентежив козакові душу, хвилював невислов-леним питанням: "Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звістки?.."

       "Як же не подаю? - вдарило в серце. - Хіба ж не дісталися на батьківщину викуплені у спагії діди? Ними ж переказував - ждіть навали з півдняі.. Хіба не добрався до Січі посланець Младена зі звісткою про похід візира Ібрагіма-паші? Батьку, як же? І переказував, і попереджав! Готуйтеся! Набивайте гаківниці і мушкети, сідлайте вороних коней! Хай пильнують дозорці на сторожових вежах у степу і вчасно підпалять бочку з смолою - знак, що в полі з'явився ворог. От тільки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя і передати тобі, батьку кошовий, усе, що бачив тут і чув... Та й чи прибуду коли-небудь?"

       Шумить попереду відкрите море, розвіює важкі невільницькі думи, що напливають, мов хмари. Свіжішає вітер - уже аж гуде в снастях корабля і мчить, не зустрічаючи перепони, вдалину, здіймаючи високі пінисті буруни.

       Невже пропливли Босфор?

       Так. Уже море. І "Чорний дракон", вийшовши на широкі сині простори, змінює напрям і пливе прямо на північ. 

Сторінка 42 з 42 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3338

Пошук на сайті: