Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 9)

       - А я - п'ять... Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана... Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками...

       - О! Як?

       - А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня... Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців - підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам'ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?

       - О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання...

       - Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня - притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші...

       - Сто дзяблів! Лайдак! - вигукнув ображено пан Спихальський. - Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки - не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа...

       Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх:

       Пан Спихальський явно забував, що зараз він не "уродзоний шляхтич", а раб.

       Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

       - Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, - сказав він спокійно. - Сам господь бог заповідав не залишати неоплачени-ми боргів наших... А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб...

       - Занадто ти мудрий, пане Квочка! - вигукнув сердито Спи-хальський. - Пана гетьмана - і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноос-вєцоним паном!

       Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.

       Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:

       - Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?

       - А чим, - розважно відповів Квочка, - віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня...

       - Як же він сів?

       - А він не сів - ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.

       - Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залісся?

       - Ні, пане Мартине...

       - Ти знаєш, як мене звати? - здивувався Спихальський. - Сконд? Звідки?

       - Аякжеі Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана...

       - Но, но, не забувай, з ким говориш! - знову набундючився пан Спихальський. - Відповідай на питання!

       - Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі - це всім було відомо - вчащали ви.

       - Кгм... кгм... - закашлявся пан Мартин.

       - А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина...

       - Цо?

       Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.

       - Що ти сказав? - розгублено перепитав пан Спихальський. - Невже пані Вандзя...

       - Про це теж усі знали, крім пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.

       - Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?

       - Як перед богом!

       - Прокляття! - вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. - Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіже-ну здохлятину! На холодного  бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло - чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..

       Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.

       - Досить вам зуби скалити! - гримнув на сміхунів Арсен. - Гаси свічкуі Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів...

       Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.

       Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки - в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

       Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн - Гамід. Позад нього - кілька турків-наглядачів. "Поженуть на роботу", - подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

       Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий - з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

       - За втечу - смертьі За непослух - канчуки! За лінощі - теж канчуки. Зрозуміли?

       Стрій мовчав.

       Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

       - Ось ти і ти, - Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, - вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом. Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

       - А ти, запорозька собако, вийди теж, - звернувся він до Арсена. - З тобою у мене окрема розмова.

       Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

       - Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш ніж умерти, він вип'є гірку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю!

       Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

       - Йди, гяуреї

       Арсен оглянувся на товаришів, на Я'цька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі Чи побачить він ще коли-небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в'язниці знайде свою смерть?

       Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

       - Заходь! - і штовхнув у спину.

       Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.

       По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього ГамідІ

       Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:

       - Ти хто, друже? - Питання було вимовлене по-турецькому.

       - Невільник.

       - Болгарин? Чи, може, козак? Урус? - раптом запитав той по-болгарськи.

       - Козак, - відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. - А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?

       - Підійди ближче - я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина... Я хочу слухати твій голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато років... Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гарячаї Це рука воїна, тверда і чесна... Слава аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох - і воно здаватиметься нам наполовину легшим... Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?

       Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.

       - Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? - роздумував в'язень. - Він здатний на таку вигадку...

       - Може, й так, - погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. - Думаю, що я тут довго не затримаюсь...

       - Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий... Я мандрівний дервіш-меддах... По-вашому - кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію - від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда...

       - За що ж це він тебе?

       - Це давня історія. Я розповім її тобі... Щоб вона не вмерла разом зі мною... Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.

       Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.

       - Глухонімий, бідолаха, - пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. - Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах... Та тепер і він не показується.

       - Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, - нагадав Арсен.

       - Я не забув, козаче... Я обов'язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато-багато років... Сідай і слухай.

       - Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, - розпочав меддах. - Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві бейлер-бея . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії ' або за картами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3337

Пошук на сайті: