Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 10)

       Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.

       Життя наше текло вільно, розмірене. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях  і ахчийницях  та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.

       Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали - в який раз - болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.

       Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралась і їй не видно було кінця.

       Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв-горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.

       А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї - а було їх тільки два - і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможено вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу.

       - Піде два сміливці, - говорив паша. - Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою аллаха добереться до Загори.

       Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:

       - Я готовий доставити пакет, шановний пашо!

       - Похвально! - вигукнув паша. - Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб-ага. Хто ж буде другим?

       Він обвів очима старшин.

       І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.

       - Якщо Якуб-ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, - сказав він і додав: - Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер-бея.

       Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м'якого міндера і обняв Гаміда.

       - Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! - вигукнув він. - Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три-чотири дні, коли війська бейлер-бея підійдуть сюди.

       Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере, доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

       Незважаючи на те, що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах  або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер-бея.

       Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах - смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір'ями на густо-синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

       Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по-болгарському вигукнув:

       - Стійте, турецькі собаки!

       Інший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав постріл з яничарки ', але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

       - Тікай! А я затримаю їх! - шепнув, витягаючи з-за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

       Та в цю мить пролунав постріл - мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. "Невже це він вистрілив у мене? - майнула в голові думка. - За віщо? Що я йому поганого зробив?" Я хотів крикнути - і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився - заплигав, заблимав, потім покотився вниз - прямо на мене... І я впав.

       Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

       - Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вістії

       І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам'яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

       Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

       Я лежав на простому, грубому дерев'яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

       Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?

       Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.

       Потім я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив біля себе хлопчика років п'яти-шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.

       На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне.

       Його права рука нижче ліктя була обв'язана шматком сірого полотна.

       - Хто ти такий? - спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.

       - Мене звати Якуб, - відповів я по-турецькому. - А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

       - А мене - Ненко, - відповів він і  додав: - Я - гайдук! А ти?

       Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, - перев'язано таким же полотном, як і хлопця, - певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

       - А я - турок.

       Однак моє признання не збентежило його.

       - А чому ж ти не страшний? - здивувався він.

       - Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, - відповів я йому в тон.

       - Гайдуки - це герої, які борються за волю Болгрії, - гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. - І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків, які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

       Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.

       - Хто ж твій тато, Ненко?

       - Воєвода Младен... Він повоює турків, і тоді" вся Болгарія стане вільною!

       Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

       Отже, його батько - воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

       - А маму як звати?

       - Маму звати Анка, - коротко відповів Ненко.

       - А іцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.

       - Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене - та до себеї.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

       - Дуже болить?

       - Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

       Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

       - Ти й не плакав?

       - Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть!

       - Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.

       - Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв... Але чекайте, я погукаю Златку.

       - Златку?

       - Це моя сестричка, - пояснив він.

       Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчину років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому - синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

       Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп'ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас - і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.

       За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.

       Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з'явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані'.

       - Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?

       - Я слухаю казки. Не заважай нам! - незадоволено відповів хлопчина.

       Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.

       Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав - то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3335
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3314

Пошук на сайті: