За вiкном почувся глухий шурхiт i стук. Сафар-бей схопився на ноги. Пiдозрiло глянув на Якуба.
– Що там?
– Не хвилюйся, Ненко. Тобi нiщо не загрожу?. Дверi прочинилися – в кiмнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним – Драган. Сафар-бей кинувся до стiни, на якiй висiла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях i направив у груди чорне дуло пiстоля.
– Спокiйно, Сафар-бею! Салям! Хiба так приймають гостей?
– Що вам потрiбно? – зблiд ага.
– Шановний ага Якуб уже все тобi пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи iнакше. Дозволь тво? руки! Драгане, давай вiрьовку.
– Урусе, ти мстиш менi за те, що в Чернаводi я завдав тебе в полон? Але повiр, я потiм передумав i хотiв вiддати наказ вiдпустити…
– Я знаю про це, – вiдповiв Звенигора. – Якуб менi розповiдав. I хоча завдяки тобi я майже рiк провiв на каторзi, мстити я не збираюся. Та про це докладнiше поговоримо в дорозi. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане.
В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, i вiн став, похнюплений, бiля стiни.
Вони вийшли в сiни i повернули до дверей, що вели в сад. Надворi зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.
– Сюди! – почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелiзли через високу кам'яну загорожу. Поставили на мiсце довгу важку драбину i мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивiв невеликий загiн з мiста, до обрiдного букового лiска. Тут Драган зав'язав Сафар-бе?вi очi, i гайдутини попрощалися з сво?м провiдником.
6
Другого дня, опiвднi, всi тридцять гайдутинiв, якi залишилися зимувати в горах, стовпилися бiля колиби во?води. Младен стояв попереду. Тiльки Златка не вiдлучалась од хворо? матерi.
Знизу, по крученiй гiрськiй стежцi, пiднiмалось п'ять вершникiв. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного – з зав'язаними очима. Вiн ?хав другим, зразу за Драганом.
– Швидше! Швидше! – загукав зi скелi Яцько, махаючи шапкою.
Во?вода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як вiн зблiд, а потiм скинув шапку i зiжмакав у руцi, гайдутини догадалися, якi почуття нуртують у серцi ?хнього ватажка. Рвучкий крижаний вiтер розвiював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим снiжком, та Младен нiби не помiчав холоду. З кручi гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якiй наближався до нього син.
Нарештi, вершники виринули з-за скелi, на якiй сидiв Яцько, i зупинилися перед колибами, звiдки вiдкривався вид на глибоке мiжгiр'я, затягнуте снiговою iмлою.
– Здравей, во?водо! Здравейте, другарi! – привiтався Драган, сплигуючи з коня. – Какво правите?[9]
– Здравейте! Здравейте! – Младен обняв кожного з прибулих i зупинився перед Сафар-бе?м. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.
Запала глибока тиша. Всi зата?ли подих. Похмурi обвiтренi обличчя гайдутинiв повернулися до яничарського аги. Суперечливi почуття клекотiли в серцях повстанцiв. Так ось який вiн – Сафар-бей, ?хнiй найлютiший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, вiн прямо сидiв на конi, озираючи жагучими чорними очима гайдутинiв i гайдутинський стан. Незважаючи на втому i хвилювання, що враз охопили його, вiн намагався триматися гордовито, не опускав очей пiд пронизливими поглядами гайдутинiв.
Впiзнавши во?воду, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженнi, не випускаючи з рук поводiв.
– Здравей, сину! – тихо промовив во?вода, пильно приглядаючись до обличчя аги.
Сафар-бей не витримав погляду во?води. Опустив очi. Звенигора, який стояв зовсiм близько, мiг би заприсягтися, що у нього затремтiли губи.
– Здравей, тате!
Великого зусилля, видно, коштували Сафар-бе?вi цi слова, бо голос його здригнувся i прозвучав хрипко.
Натовп сколихнувся, i легке, майже нечутне в поривi вiтру зiтхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, нiби у нього раптом задряпало в горлi. А Якуб вiдвернувся i мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зiр.
– Спасибi, сину, .що при?хав. Ходiмо до колиби, – сказав Младен. – Там твоя майка… Жде на тебе… О боже, як довго вона тебе ждала, бiдна!
Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.
– Ми зараз там зайвi, – промовив Якуб. – Хай самi…
Але натовп не розходився. Люди стояли на вiтрi. Снiг танув на ?хнiх обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В каламутному небi жовтiла кругла пляма ледь помiтного холодного сонця.
Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi:
– Арсене, зайди!
Звенигора переступив порiг колиби. У свiтлицi горiла свiчка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, ?? очi блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворо?. Сафар-бей стояв збоку, в узголiв'? матерi, i вона держала його руку в сво?й руцi, нiби боялася, що вiн зараз пiде вiд не?. На обличчi Сафар-бея – нiяковiсть i розгубленiсть.
Анка побачила козака.
– Арсене, пiдiйди сюди! – прошепотiла.
Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою.
– Спасибi тобi, що привiз менi сина… Я така рада… – Голос Анки переривався. ?й важко було говорити, i Звенигора зробив рух, нiби хотiв спинити ?? мову, але вона заперечно похитала головою: – Нi, нi, дай менi сказати… У мене так мало часу… Ти дуже коха?ш Златку?
Запитання було несподiване, i Звенигора збентежився. Потiм по хвилi тихо, але твердо вiдповiв:
— Дуже. – I глянув на дiвчину. У не? загорiлися рум'янцем блiдi щоки.
– А ти, доню?
– Я теж, – прошепотiла Златка.
Анка помовчала, пильно вдивляючись в знiяковiле обличчя дочки. А зiбравшись з силами, заговорила знову:
– Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти вiдбереш у мене дочку, яку я щойно вiднайшла. А тепер сама вручаю ?? тобi… Бережи ??… Вона тут, у гайдутинському станi, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. – Вона подала йому вiльну руку, i во?вода, ставши бiля лiжка на колiна, припав до не? щокою. – Ось ми й зiбрались… нарештi… всi?ю родиною… Я така щаслива… мо? дiти зi мною…
У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора вiдчув, як по щоцi покотилась тепла сльоза, але не смiв пiдняти руку, щоб витерти ??. Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi сво? душевнi сили, щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в його очах стояли сльози.
Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити ??.
Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
– Ненко, сину… рiдний мiй… Я знаю, як тобi важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумiю тебе… Ти – вiдламана гiлка, яку вiтер занiс далеко вiд дерева… Ти й не пам'ята?ш того дерева, на якому зрiс… А я пам'ятаю… твiй перший крик… Потiм лепет… Бачу i досi тво? веселi чорнi оченята… густий кучерявий чубчик… Пам'ятаю кожний твiй крок вiд першого дня i до сьомого року, коли… коли… Потiм наступили важкi часи… багато рокiв пошукiв… надiй i розчарувань… I весь той час ти жив у мо?му серцi поряд iз Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручцi… Тому я так тебе легко впiзнала пiсля стiлькох рокiв розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…
Вона судорожне стиснула Сафар-бе?ву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотiла навiки запам'ятати кожну рисочку. Потiм перевела погляд на Младена.
– Младене, – прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало ?й неймовiрних зусиль. – Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…
Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали сво? руки на Сафар-бе?ву руку.
– А тепер поклянiться… поклянiться… що нiхто з вас нiколи… не пiднiме один на одного… руки…,хоча i доведеться бути в рiзних станах… Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!..
– Клянусь! – тихо проказав старий во?вода.
– Клянусь! – глухо озвався Звенигора, i до його голосу прилучилося легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: – Клянусь!