Запала тиша. Нiма, тривожна.
– Ненко, а ти?..
– Клянусь! – промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi.
Звенигорi здавалося, що за все сво? життя, сповнене тривог, смертей i незгод, вiн нiколи не переживав тяжчо? хвилини, нiж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сiм'ю яких вiн увiходив, на ?хнi муки й страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд болю, а очi зволожувалися слiзьми.
Младен мужньо тамував ридання, що клекотiло глибоко в грудях. Всi поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз.
– Не плачте, – прошепотiла Анка. – Не треба… Ми ж усi разом… однi?ю сiм'?ю… Я така щаслива…
Голос ?? раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на бiлу вовняну ковдру.
На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.
…Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли в тисовiй трунi на било – найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною.
Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце. В голубому небi стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно, урочисто пропливали ширококрилi чорнi орли.
З гори було видно всю Планину: далекi шпилi, приметенi слiпучо-бiлим снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та смерековi пралiси там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди.
– Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, – сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землi. – Дивися на не?, орлице моя! Слухай спiв весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт чистоводих дзвiнких потокiв… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля – знай: живий твiй Младен, живi тво? яснi соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю кохано? Болгарi?!.. Чи так я кажу, братове?..
– Так, так, во?водо! Так, батьку наш! – вiдгукнулись гайдутини.
– Ну, то й кiнчайте? Хай спить вiчним сном наша мати!
На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясiв пiстолi – i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i почали поволi спускатися вниз.
– Тате, ходiмо, – сказала Златка, торкнувши батька за рукав.
– Iдiть. Я прийду потiм, – тихо вiдповiв во?вода.
Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонiлих очах не було слiз, тiльки свiтилися важка туга та гострий бiль.
Всi зрозумiли, що во?вода хоче зостатися наодинцi з дорогою могилою.
Звенигора обняв Златку за плечi й повiв з гори. Коли вiдiйшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилi, крiм во?води, лишився також Сафар-бей. На тлi ясно-голубого неба рiзко окреслювалися двi темнi нерухомi постатi…
Тiльки перед вечором Младен i Сафар-бей спустилися з гори до стану. Нiхто не знав, що вiдбулося там мiж ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зiйшов на кручу i мовчки сiв на заснiжений холодний камiнь. Було щось сумне i болiсне у виразi його блiдого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.
– Драгане, пошли людей – хай проведуть його до Слiвена, – коротко наказав во?вода.
– А як же…
Драган хотiв спитати, чи зав'язувати знову очi Сафар-бе?вi. Але промовчав. Щось невловиме в поглядi, яким дивився во?вода на сина, стримало його. Та Младен зрозумiв свого молодого друга.
– Нi, нi, пов'язки не треба! – сказав поспiшно. – Не треба… Я вiрю… Не посмi? вiн привести яничарiв на могилу матерi сво??.
ФIРМАН
1
Гамiд сидiв у кiмнатi Сафар-бея на пухкому мiндерi i з зловтiхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, пiдвiшеного за вивернутi руки до стелi. Насупроти завмерли в чеканнi нового наказу яничари – Кагамлик i велетень Абдагул.
– Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний пiдлiток. Ай-ай-ай! – промовив Гамiд спокiйно. – Твоя вперта мовчанка свiдчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобi ноги, вирвали язика i випекли очi? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подiвся Сафар-бей!
– Не знаю, ага, – прохрипiв бай Станко.
– Але ж слiди ведуть на тво? подвiр'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?
– Вдесяте вам кажу: аллах свiдок, я не знаю, де подiвся Сафар-бей.
– Тодi скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбiйником!
– Я вперше чую це iм'я.
– Не кажи дурниць! Якуб увечерi зайшов до Сафар-бея з вулицi. Його бачив аскер Кагамлик. Але вiн не виходив звiдти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбiйник чи розбiйники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обiйшлося без тво?? допомоги, старий собако!
– I все ж я не знаю нiякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!
Гамiдовi урвався терпець. Вiн вигукнув:
– Абдагуле, всип цьому iшаковi ще! Може, тодi вiн стане розумнiший i пригада? те, що з такою упертiстю намага?ться забути!
Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинiлi руки, жбурнув вiд себе. Знову засвистiв батiг. Страшний бiль спотворив обличчя старого болгарина.
– Нелюди! – прошепотiв нещасний. – -Сил бiльше нема? терпiти…
Гамiд подав знак припинити катування.
– Ну, говори!
– Дайте води.
Кагамлик пiднiс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадiбно припав до вiнець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахi?.
– Я чекаю, – процiдив Гамiд. – Де подiвся Сафар-бей?
Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло вiд побо?в, туго зв'язанi руки задерев'янiли. Вiн втрачав останнi сили. Коли б не вiрьовка, якою його було пiдв'язано до стелi, вiн упав би на долiвку, мов лантух.
– Я його i в вiчi не бачив, ага.
– Брешеш! Ви викрали його з Якубом!
– Клянусь, я не маю честi бути знайомим нi з яким Якубом.
– Не велика честь бути знайомим з розбiйником… Та все ж не крути: ти добре зна?ш Якуба! Скажи – де вiн? Куди ви подiли Сафар-бея?
– Даремно ви кату?те мене, ага. Менi нiчого не вiдомо нi про Сафар-бея, нi про Якуба.
Тиха, спокiйна вiдповiдь Станка вкрай розлютила Гамiда.
Проклятий гяур! В чому тiльки душа держиться, – а правди не каже! Але вiн розв'яже язика затятому гайдутиновi! Мусить розв'язати i допитатися, де подiвся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гамiда були важливi причини.
Сьогоднi вранцi, повернувшись вiд беглер-бея iз Загори, вiн дiзнався про та?мниче зникнення Сафар-бея. Ця звiстка приголомшила спахiю. Незважаючи на те, що майже рiк мiж ними iснували напруженi вза?мини, навiть ворожнеча, Гамiд не спускав ока з молодого аги i дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамiд був дуже забобонний. Багато-багато рокiв тому, коли вiн з викраденими дiтьми во?води Младена пiд'?жджав до Загори i, стомлений, сiв обiч дороги спочити, до нього нечутно, як тiнь, пiдiйшла стара циганка. ?? чорно-тьмянi очi вп'ялися в його обличчя.
– Позолоти руку, добрий ага, i я скажу все, що з тобою трапилося в тво?му життi, – прокаркала стара.
Гамiд хотiв прогнати ??, але циганка вiдгадала його намiр i вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав.
– Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато кровi. I чорнi думи хмурять тво? чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку, – i я розповiм, що чека? на тебе в майбутньому. Ну, не пожалiй для бiдно? циганки куруша…
Гамiд завагався. Майбутн? його лякало. Навздогад сказанi циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справдi стара вiдьма прозира? майбутн??
Вiн витягнув з кишенi куруша. Циганка пожадливо схопила монету – засунула в складки рясного вбрання. Миттю розiклала карти.
– Ясне тво? майбутн?, добрий ага, – знову прокаркала вона. – Випада? тобi багатство в далекiй дорозi. I честь, i шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти ма?ш великий iнтерес у дiтях. Вони не кревнi, не рiднi тобi, ага, але дуже тiсно зв'язанi з тво?ю долею. Настiльки тiсно, що я навiть боюся говорити…
– Говори, стара! – гаркнув стривожений Гамiд.
– Позолоти руку, щасливчику!
Вiн кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипiла:
– Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. I весь час поряд з тобою по нiй iдуть дво?. То вони вiдходять од тебе, то знову наближаються: дороги вашi перехрещуються, як зморшки на мо?м обличчi. I що дивно: навiть твоя смерть залежить вiд смертi одного з них…