Гамiд посiрiв. Голос його затремтiв.
– Тих дiтей?
– Тих, що супроводять тебе, ага.
Циганка зникла так же нечутно i непомiтно, як i з'явилась. А Гамiд ще довго сидiв на теплiй землi, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, пiд якою лежали сповитi, вiрнiше, зв'язанi дiти во?води. Тьфу, шайтан! Невже його доля вiдтепер залежить вiд долi гайдутинських вишкребкiв? Невже щоб продовжити сво? життя, вiн мусить дбати i про них?
Слова циганки глибоко запали в серце Гамiда. Марновiрний страх за сво? життя довгi роки примушував його берегти Ненка i його сестричку, пiклуватися про них i про ?хн? майбутн?. Коли беглер-бей, щоб завдати во?водi Младену нещадного удару, хотiв стратити дiтей, Гамiд випросив для них помилування, а потiм Ненка пiд iм'ям Сафар-бея вiддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собi разом зi сво?ми дiтьми, давши ?й iм'я Адiке.
Коли вiн сьогоднi дiзнався, що Сафар-бей три днi тому зник при загадкових обставинах, вiн негайно почав розшуки, якi навели його на думку, що Сафар-бея викрадено.
Де ж вiн подiвся? Яка його доля? Чи живий вiн? На цi питання може дати вiдповiдь тiльки одна людина – Станко. До його двору ведуть слiди… Вiн, напевне, може також дати цiкавi вiдомостi i про Якуба, котрого Гамiд не без пiдстав вважав сво?м смертельним ворогом i котрого хотiв би якомога швидше прибрати з сво?? дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, нi, вiн розв'яже йому язика!
Гамiд сам схопив важкого батога i почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спинi. Станко звивався бiля його нiг, захищаючи скривавленими руками очi.
– Ти все скажеш, гяурський собако! – хрипiв спахiя, вкладаючи в удари всю свою силу. – Все скажеш!
– Я нiчого не знаю, – простогнав бай Станко.
– Де Якуб? Куди ви подiли Сафар-бея?
– Я ?х не бачив, ага. Бог – свiдок.
Батiг засвистiв знову. Гамiд оскаженiв. Навiть Абдагул i Кагамлик вiдступили пiд стiну, боячись, що i ?х зачепить.
Несподiвано рипнули дверi – i на порозi з'явився Сафар-бей. Гамiд застиг з пiднятим угору батогом. В очах – i подив, i замiшання, i радiсть, яку вiн не в силi був приховати.
– Що це все означа?, Гамiд-ага? – Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою дверi i здивовано оглядаючи свою кiмнату. – Салям!
Гамiд дурнувато всмiхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, нiби чекав, що той кинеться в його обiйми. Але Сафар-бей вдав, що не помiча? пориву спахi?.
– Так що тут ко?ться, Гамiд-ага? – повторив вiн запитання.
Гамiд кинув батога. Споважнiв.
– Коли зника? з сво?? кiмнати яничарський старшина, я мушу дiзнатися, де вiн подiвся.
– I тому ти шмага?ш цього нещасного? Що ж вiн розповiв тобi?
– Я дiзнався вiд аскерiв, що в тебе був Якуб…
– А ще що?
– Бiльш нiчого. Але й цього досить для мене.
– Якуб – мiй друг, – холодно сказав ага.
Гамiд вимушено усмiхнувся.
– Сафар-бею, дорогий мiй, невже ми отак i говоритимемо, стоячи посеред кiмнати? Я сьогоднi повернувся вiд беглер-бея i привiз дуже важливий фiрман султана. В ньому йдеться про новий похiд на урусiв. Може б, ми поговорили про все наодинцi?
– Гаразд, – погодився Сафар-бей.
– Тодi накажи вивести цього гайдутинського собаку i зачинити у льох.
Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.
– Виведiть його i вiдпустiть!
Кагамлик i Абдагул кинулись вiдв'язувати бая Станка. Гамiд незадоволено засопiв.
– Сафар-бею, ти допуска?ш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!
– Ти сам помиля?шся, Гамiд-ага, – спокiйно вiдповiв Сафар-бей. – Мене нiхто не викрадав… У мене справдi був Якуб. Вiн принiс менi дуже важливу вiстку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.
– Куди?
– Це моя невеличка та?мниця, Гамiд-ага. Як тобi вiдомо, я не ?внух. Тож можеш здогадатися, якi почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загiн…
Гамiд недовiрливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нiчого. Кагамлик i Абдагул вхопили бая Станка попiд руки i поволокли з кiмнати.
Сафар-бей щiльно причинив дверi, пiдбив на м'якiй отоманцi мiндер, запросив Гамiда сiдати.
– А тепер поговоримо, Гамiд-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найяснiший султан у сво?му фiрманi?
2
Стара Планина була найкращим притулком i сховищем для гайдутинiв. Усюди в малодоступних мiсцях – на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковiчних пралiсiв – стояли темнi смерековi колиби, зрубленi пастухами-балканджiями з наказу гайдутинських во?вод попереднiх часiв. Були вони приземкуватi, непоказнi, але надiйно захищали вiд осiнньо? сльоти i зимових холодiв.
В одну з таких заснiжених, похмурих долин привiв свiй загiн во?вода Младен. Поховавши Анку, вiн жодного дня не хотiв зостатися там, де все нагадувало про не?. До того ж його тягла до Слiвена жадоба помсти над Гамiдом.
Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печi, готували гарячу страву, Драган, перезувшись пiсля довгого переходу в сухi чоботи, пiдiйшов до во?води.
– Гадаю, бай Младене, менi не завадить прогулятися до мiста. Мусимо сповiстити наших людей, де ми розташувалися.
– Ти стомився, Драгане.
– Однак вiдпочивати нiколи. Сафар-бей досi прибув до Слiвена, i нам необхiдно знати його намiри щодо нас. Також цiкаво дiзнатися, що поробля? Гамiд…
– Ти справжнiй юнак[10] , Драгане! Якщо менi доведеться перейти в кращий свiт, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! – сказав з почуттям во?вода. – Ну, що ж, iди! Але будь обережний…
Драган пiшов.
Повернувся вiн несподiвано. Перед свiтом. Младен чекав його тiльки на другий день надвечiр, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снiгом, у сво?й колибi.
– Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з пiвдороги?
– Так. Але не сам. Зi мною – бай Димитр… Нам обом пощастило: вiн поспiшав iз Слiвена в наш стан, де нiкого б не застав, а я чимчикував до Слiвена, де марно розшукував би бая Димитра, – тож мусимо дякувати всiм святим, що почалася вiхола. Вона загнала нас до схрону в печерi Ведмежiй, де ми й зустрiлися, на вза?мну радiсть обох.
– Де ж Димитр? Клич його сюди! – Во?вода накинув на плечi кожуха, роздмухав у челюстях печi вогонь. – Вiн, певне, ма? багато чого розповiсти…
– Так, вiн прийшов не з порожнiми руками. Я приведу його зараз!
Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусiв снiг. Младен обняв його, посадив бiля вогню. В колибi прокинулися всi: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цiкавило, з чим повернувся Драган.
Марiйка подала на стiл хлiб i смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до ?жi. В печi розгорiлися сухi смерековi сучки, i полум'я освiтило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, – видно, не легко було продиратися заснiженими гiрськими манiвцями. В очах просвiчувала стурбованiсть.
Та, власне, всi розумiли, що тiльки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слiвен i самому, не чекаючи гайдутинського гiнця, вирушити в гори.
– Що трапилося, бай Димитре? – спитав во?вода, потискуючи гостевi руку.
Бай Димитр важко зiтхнув.
– Бая Станка скатовано…
– Як? Хто це зробив?
– Гамiд… Все допитувався, клятий, де подiвся Сафар-бей. А також цiкавився Якубом.
– Ну?..
– Бай Станко нiчого не сказав. Та вiн i не знав нiчого, крiм того, що я причетний до цi?? iсторi?. Але мене вiн не виказав. А на нього пiдозра впала тому, що нашi слiди вели до його двору…
– Жаль бая Станка, – сказав Драган. – Вiн живий? У безпечному мiсцi?
– Так. Аскери притягли його ледь теплого i кинули в двiр, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в свiтлицю i вiдпо?ти молодим вином, як вiн зразу ж наказав покликати мене…
Бай Димитр провiв рукою по обличчю, витираючи з заснiжених брiв i вусiв, що розмерзалися в теплi, холоднi краплини води.
– Щось важливе? – спитав во?вода Младен.
– Дуже важливi новини сповiстив менi бай Станко… Гамiд обмовився про султанський фiрман, в якому йдеться про новий похiд на руснакiв. Гадаю, вам було б цiкаво знати його докладний змiст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспiшав до вас…
– Спасибi тобi, другарю Димитре, – з почуттям сказав во?вода. – Спасибi тобi вiд усi?? Болгарi? за вiрну ?й службу… Ти принiс дуже важливу звiстку, i ми тепер спiльно подума?мо не тiльки над тим, як захопити Гамiда, а й над тим, як оволодiти султанським фiрманом.