– Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.
– Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамiд прибув щойно до хану…
– Справдi? Ти прослiдкував, де вiн зупинився?
– Так. На другiй половинi. Його охороня? лише один аскер – куня? на отоманцi бiля вiкна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от тi чотири, що внизу…
– Ну, що ж, доведеться Гамiда прикiнчити тут! – сказав Звенигора.
– Нi, наказ во?води ясний: ми повиннi доставити його живого!
Звенигора на це не сказав нiчого, але з виразу його обличчя було видно, що вiн не схвалю? наказу во?води. Була б його воля – не возився б вiн зi спахi?ю!
Перевiривши пiстолi, вони вийшли в довгий напiвтемний коридор. У кiнцi його, бiля вiкна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомцiв, вiн поволi посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.
– Салям! – привiтався Звенигора. – А що, шановний, Гамiд-ага вже повернувся додому?
Аскер не сподiвався, що до нього заговорять про його господаря, i пiдозрiло глянув на незнайомого спахiю.
– Ви зна?те Гамiда-агу?
– Ще б пак! Давнi друзi! Я привiз йому привiт вiд його зятя Фархада i дочки Хатче, а також вiд свата Iсхака-ефендi…
– О, ага зна? мо?х добрих господарiв! – зрадiв аскер. – Що нового в наших краях? Ага давно звiдти?
– Не так давно. – Звенигора по-приятельському поплескав аскера по спинi, взяв пiд руку. Вони поволi йшли вздовж коридора. – Всього мiсяць…
Аскер раптом затiпався: мiцна Драганова рука затиснула йому рота, а Звенигора вхопив в обiйми, як у залiзнi лещата. Златка хутко вiдчинила дверi найближчо? кiмнати, i гайдутини в одну мить увiпхнули аскера туди. Переляканий вояка тiльки з жахом поводив очима, слiдкуючи, як вправнi руки меншого спахi? зв'язують йому руки й ноги.
– Хочеш жити – лежи спокiйно! – промовив Звенигора. – Увечерi тебе знайдуть тво? друзi…
Щоб аскер не пiдкотився до дверей, його прив'язали до лiжка.
– На всяк випадок, – пробурчав Драган, затягуючи тугiше вузол.
Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокiйно. Можна було братися за Гамiда.
– Передостаннi дверi праворуч, – прошепотiв Драган, залишаючись на чатах.
Звенигора i Златка пiдiйшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамiд у кiмнатi сам… Звенигора витягнув з-за пояса пiстоль, звiв курок, лiвим плечем рвучко вiдчинив дверi.
Гамiд сидiв спиною до входу. Не пiдозрiваючи небезпеки, спокiйно, не повертаючи голови, спитав: .
– Що трапилось, Енвер?
– Салям, Гамiде! – промовив Звенигора, направляючи дуло пiстоля в спину спахi?.
Гамiд рвучко повернувся. Уздрiвши блискуче дуло пiстоля, прикипiв поглядом до нього. Його обличчя враз посiрiло, а нижня щелепа затремтiла… Нарештi вiн глянув на незнайомцiв, якi насмiлилися так нахабно, вдень, коли в мiстi повно вiйська, вдертися сюди. Впiзнав козака.
– Звенигора? О аллах!
– Не тiльки, – виступила наперед Златка, знiмаючи шапку. – Салям, ага!
– Адiке! – простогнав Гамiд, блiднучи. – Що ви вiд мене хочете?
– Султанський фiрман! – Звенигора пiдступив ближче.
– Фiрман? – Гамiд був вражений i здивований: вiн сподiвався гiршого. – У мене його нема?…
– Де ж вiн?
– Я вiддав Сафар-бе?вi.
– Жаль… Тодi доведеться без зайвих розмов застрiлити тебе!
Гамiд отетерiло мовчав.
– Златко, подивись гарненько: може, фiрман тут, а Гамiд просто морочить нам голови?
Златка кинулась на пошуки…
– Чекайте! -скрикнув спахiя. – Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по-доброму: я вам – фiрман, а ви менi – життя. Згода?
Вiн усвiдомлював безвихiднiсть свого становища – це сповнювало його серце люттю i вiдча?м. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому вiн почував себе в повнiй безпецi, мав у руках владу i вважався третьою, пiсля околiйного пашi i Сафар-бея, особою в мiстi й околi?. А зараз… смерть заглядала йому в вiчi, i вiн не знав, як вiдкараскатись вiд не?. Тому хапався за найменшу можливiсть врятуватися. Фiрман, звичайно, дуже важливий, i за його втрату беглер-бей по головi не погладить, та думати про це перед лицем нагло? смертi було нерозумно i смiшно. Розмова з беглер-бе?м буде потiм… потiм… А може й зовсiм не буде! Врештi, головне – врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах екбер[13] .
– Ми не торгашi, – суворо сказав Звенигора. – Де фiрман? Я не вiрю, що вiн у Сафар-бея!
– Вiн ось! – скрикнула Златка, виймаючи iз темно? шкатулки, що стояла, прикрита мiндером, цупкий сувiй пергаменту.
Гамiд зiрвався з мiсця.
– Адiке, не смiй! То та?мний наказ! За нього всiм нам знiмуть голови!
– Тим бiльше цiкаво дiзнатися, про що ж пише султан у такому важливому фiрманi, – сказав Звенигора. – Златко, прочитай!
Златка пробiгла очима напис на пергаментi.
– О! Це справдi важливий наказ! – вигукнула вона. – Султан оповiща? во?начальникiв i вiйсько, що за ганебний вiдступ з-пiд Чигирина в минулому роцi великий вiзир Iбрагiм-паша i хан Криму Селiм-Гiрей позбавленi всiх чинiв i висланi на острiв Родос у Бiлому морi. Великим вiзиром назнача?ться паша Асан Мустафа. Падишах наказу? йому стерти з лиця землi прокляте мiсто Чигирин, захопити Ки?в i Лiвобережну Укра?ну, а Запорозьку Сiч зруйнувати. Всiх запорожцiв на арканах притягнути в Порту i продати на галери! З цього року вся Укра?на повинна стати вiлай?том[14] Османсько? iмперi?!
– Адiке! – прошипiв Гамiд. – Ти розумi?ш, нещасна, що ти робиш? Ти розголосила державну та?мницю! Вiдтепер ти поставила себе поза законом i не можеш розраховувати нi на чи? заступництво… О вай-вай, аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже сво?ю дочкою i дав таке ж виховання, як i Хатче, – навчив читати й писати, що суперечить духовi корану, о вай-вай!
– Даремно Гамiд-ага побива?ться за якимось фiрманом. Це всього-на-всього шмат вичинено? телячо? шкiри, – сказав Звенигора. – Подумав би про себе… Ми прийшли не тiльки по фiрман.
Бридкий страх знову засвiтився в Гамiдових очах. Щойно зараз вiн збагнув остаточно, що його чека?, коли вiн потрапить до рук Младена i Якуба. Вiн раптом сповз з стiльця i впав перед Златкою на колiна. Охопив ?? ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних вiд талого снiгу чобiток дiвчини. З його грудей вирвався стогiн.
– Адiке! Люба! Я ж був тобi батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було пiддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобi за сестру… Ви були нерозлучнi… Невже ти хочеш осиротити ???.. Адiке… Я знаю: я негiдник… Я завдав горя тво?м батькам… Але ж нi ти, нi твiй брат не ма?те причини мстити менi особисто за себе, бо я дав вам усе, що мiг дати сво?м дiтям… Якщо ти не поряту?ш мене, аллах прокляне тебе, i ти будеш тинятися неприкаяною по свiту до самого воскресiння мертвих! Адiке…
Златка стояла в нерiшучостi. Вся злiсть i ненависть, що пройняли ??, коли вона дiзналася, хто такий Гамiд, раптом випарувалися, як ранкова роса пiд промiнням сонця. Бiля ?? нiг лежав чоловiк, якого вона знала протягом багатьох рокiв i який справдi не робив ?й нiчого злого i завжди надiляв подарунками й ласощами нарiвнi з Хатче, сво?ю пестункою.
В ?? очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи поради й пiдтримки.
– Досить говорити, Гамiде! – сказав Звенигора. – Вставай! Не намагайся розжалобити жалiсливими словами серце дiвчини! Не поможе! Ти зараз пiдеш з нами… I не подумай що-небудь сказати сво?м людям або подати ?м знак, якщо не хочеш умерти передчасно!
– Я не з тобою говорю, гяуре! – ошкiрився Гамiд i знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись вiд плачу й страху.
– Арсене, залишмо його… – Голос Златки тремтiв. – Врештi, минуло багато рокiв… Скажемо батьковi i Якубовi…
Вона не договорила. Широко розчинилися дверi – i в кiмнату зайшов Сафар-бей, а за ним – розгублений Драган.
4
Побачивши Звенигору з пiстолем у руцi, Златку й Гамiда, який повзав у ногах дiвчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Вiн оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамiдового вартового, але, замiсть доброзичливостi, уздрiв у його очах ворожiсть, а в руцi – зведений пiстоль.
– Аллах екбер! Що це все означа?? – вигукнув ошелешено. – Златко, як ти опинилася тут?
Златка не встигла вiдповiсти. Драган випередив ?? i вихопив у Сафар-бея з-за пояса пiстоль, а з пiхов – шаблю. Потiм поспiшно вiдскочив до дверей i став там на чатах, визираючи крiзь вузьку щiлину в коридор.