Вiн пригадав, що тодi, коли вирiшувалось, кому ?хати, все здавалося простiше. Драган мав ?хати, але вiн нiколи не бачив Гамiда i не знав його в лице. Звенигора теж мав ?хати i знав Гамiда добре, зате i його в Слiвенi багато хто знав, тому козаковi, гадали, важко буде невпiзнаним проникнути в хан Абдi-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, по?де вiн сам, всi рiшуче виступили проти: во?вода не мав права так ризикувати собою, а вiдтак i всi?ю справою, за яку боролися повстанцi. Викликало гостре заперечення i намагання Якуба взяти участь у викраденнi Гамiда i султанського фiрману, – не тi сили були в старого, i знав його Гамiд занадто добре… Звичайно, рядовi гайдутини, якi погано знали турецьку мову або зовсiм ?? не знали, теж не могли бути корисними Звенигорi й Драгановi пiд час ?хнього наскоку на мiсто… Тож коли Златка сказала, що найкраще пiдходить для по?здки вона, всi якось задумалися. Один Звенигора рiшуче заперечив, та коли дiвчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозицiя була настiльки несподiвана i незвичайна, що пiдкупила всiх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володiла турецькою мовою i прекрасно знала Гамiда, його оточення i звички, могла легко ввести в оману спагi?в i вiльно проникнути в кiмнату спахi?. У Младена, крiм цього, ворухнулася в серцi гордiсть: дочка ставала гiдною спадко?мницею духовних iдеалiв сво?х батькiв. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. I вiн… погодився.
А тепер малював одну картину страшнiшою за iншу. I картав себе, кленучи свiй хвилинний порив, що, може, призвiв дiвчину до загибелi.
– ?дуть! – раптом загукав зi скелi Яцько. – Мчать щодуху!.. Тро?!
Гайдутини подерлися на скелi. Младен застиг на сво?му горбi, зiрко вдивляючись у голубий простiр, але нiчого не бачив там.
Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхiвцiв. Коли з мiста вискочила погоня, вiн спочатку навiть не зрозумiв, хто то, яке вiдношення вона ма? до Звенигори i його друзiв. Тiльки згодом, коли неймовiрний здогад пронизав його свiдомiсть, вiн дико закричав:
Погоня! Погоня! Нашi в небезпецi!
Гайдутини вже й самi побачили, що Драган, Звенигора i Златка тiкають вiд погонi i що вiддаль мiж ними i переслiдувачами поволi зменшу?ться. Во?вода Младен зблiд.
– Набийте пiстолi i яничарки! Приготуйтесь до бою, другарi! – скрикнув вiн. – Займайте сво? мiсця!
Гайдутини залягли обабiч дороги за скелями. Спихальський, Роман i Грива, вистромивши голови з-за каменiв, прикипiли поглядами до втiкачiв.
– Прудкiше! Прудкiше, най його мамi! – шепотiв зблiдлими вустами пан Мартин. – О пан ?зус, захисти ?х!
Коли пiд Златкою упав кiнь, гайдутини ойкнули. Во?вода схопився за голову. Глухий болiсний стогiн заклекотiв у його грудях.
Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзiв i всiх гайдутинiв нову вiру в порятунок. I навiть тодi, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златцi змогу втекти, нiхто не сумнiвався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагi?в.
Тим часом Драган i Златка швидко наближалися до гайдутинсько? засiдки. За ними по п'ятах гналися спагi?.
Гайдутини лежали за скелями, мiцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного звуку! Тiльки дзвiнкий цокiт копит на кам'янистiй дорозi та шелест вiтерця над головами порушували мертву тишу.
Во?вода Младен прича?вся за скелею поряд зi Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить у нього з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але вiн не помiчав цього. Поглядом прикипiв до двох переднiх вершникiв, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засiдку i можна буде вогнем вiдсiкти переслiдувачiв.
У Спихальського чоло всiялося рясним потом, тремтiв гострий кiнчик ?жакуватого вуса. Голубi булькатi очi пойнялися крицевою синявою.
Майже не дихав Роман. Лiве око примружив, а праве тримав на мушцi, цiлячись у переднього переслiдувача, кожно? митi готовий натиснути на собачку.
Нарештi, Драган i Златка вихором промчали повз гайдутинiв. Наростав гулкий тупiт спагi?вських коней.
– Вогонь! – скрикнув во?вода.
Гримнув залп. Луною вiддався в горах. Дико заiржали, падаючи через голови, пораненi конi. Полетiли додолу верхiвцi. Крики жаху, болю залунали в ущелинi. Уцiлiлi спагi? повертали назад.
Драган i Златка швидко спiшилися i незабаром, блiдi, схвильованi, пiдбiгли до гайдутинiв. Хтось повiв ?хнiх мокрих, змилених огирiв у безпечне мiсце.
– Тате, врятуй Арсена! – скрикнула Златка, падаючи в обiйми во?води.
Младен пригорнув дочку. Плечi його здригалися вiд щойно пережитого хвилювання.
Спагi? вiдступили на недосяжну для куль вiдстань i збилися в гурт. До них примчав Гамiд. Пiдтягувалися поволi тi, що вiдстали. Незабаром во?вода нарахував близько пiвсотнi ворожих аскерiв, якi, очевидячки, готувалися до бою.
– Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, – сказав во?вода. – Арсен – смiливий юнак i не дасться в руки ворогам. Iди спочинь. А ми повиннi зустрiти як слiд гостей…
Загiн займав вигiдне для оборони мiсце. Невисокi скелi i нагромадження камiнних брил, що лежали понад дорогою, надiйно прикривали гайдутинiв вiд куль. Праворуч i лiворуч вiд дороги здiймались обривистi горби, теж зайнятi гайдутинами. Позаду, в напрямку Старо? Планини, тяглися двi долини, порослi чагарником i лiсом, – вони були зручнi для вiдступу.
Не маючи уявлення про кiлькiсть гайдутинiв, спагi? не поспiшали з наступом. Вони чекали пiдкрiплення. Зi Слiвена мчали поодинокi аскери. Невдовзi прибув невеликий яничарський загiн Сафар-бея. Надвечiр Гамiд мав близько сотнi во?нiв i лише тодi вiддав наказ про наступ.
Частина спагi?в пiшла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та мiжгiр'ях. Друга частина – бiльша – лишилась на мiсцi. Десяткiв два во?нiв подерлися на горби, щоб обiйти гайдутинiв з бокiв.
– Спокiйно, другарi! Пiдпустiть ворогiв ближче – i тодi цiльтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетiла мимо! – поучав сво?х соколiв во?вода. – Нас менше, але за нами – правда! Да жи? Болгарiя!
Затрiщали з обох бокiв пострiли. Закучерявилися в долинi сизi димки. Важко просвистiли в повiтрi олов'янi кулi.
Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ во?води, стрiляли рiдко. Але гостре око балканджiя, мiцна його рука! То в одному, то в iншому мiсцi скрикували пораненi спагi? або й падали мертвi на холодне камiння.
В першому ж приступi Гамiд недорахувався бiльше десятка сво?х во?нiв. Стiльки ж було поранено i вiдправлено до Слiвена.
Як тiльки наступило затишшя, Яцько вiдклав убiк торбинку з порохом (вiн заряджав яничарки для Романа i Гриви), запхнув за пояс два ятагани – i непомiтно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гiлка, пробрався ущелиною на протилежний бiк горба i швидко почимчикував у тил спагiям. Його весь час непоко?ла думка про Звенигору. Де вiн? Чи пощастило йому втекти вiд переслiдувачiв? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли б був живий i на волi, то досi б прибув у розташування гайдутинiв. Отже…
Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопцi, звiдки було видно як на долонi весь табiр Гамiда. Хлопець прилiг у кущах, за каменем, i почав стежити за ворогами, що, як вiн скоро зрозумiв, готувалися провести тут нiч. Але нiчого, що б прояснило долю Звенигори, не побачив.
6
Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямi пiд скелею, яка i закривала його вiд Яцька. Насупроти нього сидiв довгов'язий аскер i пантрував за в'язнем, як вовк. Арсен не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою. Йому лишалось одно: думати. I вiн пригадував подi? останньо? години.
Сплигнувши з коня, вiн прудко подерся на гору. Кра?м ока запримiтив, що Златка мiцно трима?ться в сiдлi i щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Вiн продерся крiзь густi заростi дроку i раптом опинився перед високою кам'яною стiною. Як вiн не звернув на не? уваги? Адже мiг стрибнути на протилежний бiк! Знизу до нього вже перли спагi? з наставленими сторчма ятаганами.
– Здавайся, гяур! – кричали.
Арсен побiг попiд стiною вперед, назираючи, чи нема де мiсцини, якою вiн вихопився б нагору. Але тако? мiсцини не було. Зате з чагарiв вискочило ще кiлька спагi?в i кинулися йому навперейми. Вiн зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руцi пiстоль. Однак i вистрiлити не пощастило: з полка здуло порох, i спалаху не вийшло.