Двi лавини зустрiлися в похмурiй кам'янистiй ущелинi. Заскреготала криця – впали першi вбитi. Крики стихли. Чулися лише поодинокi вигуки бiйцiв та стогiн поранених. Рубалися люто, не вiдступаючи нi кроку назад. Сiре камiння почервонiло вiд кровi, – з нього здiймалася нiби рожева пара.
У гайдутинiв видiлялися два клини, що глибоко ввiгналися у стрiй спагi?в, – перший мав вiстрям Младена, Звенигору i Драгана, другий – Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душi жалiючи, що не може дотягнутися до Гамiда, який стояв далеко позаду, в тилу сво?х во?нiв. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповiдками, без яких не мiг обiйтися навiть у вирi люто? сiчi.
– Згинь до дзябла! – гримiв його голос. – Псякрев!
Свистiла шабля – i поляк просувався на один крок наперед.
– Го, го, лайдаку, а ти що за ?ден! – звертався вiн до нового ворога, що напав на нього. – Звiдкiля узявся, скурвий сину? Хочеш помiрятись зi мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на сво?му писковi мiй гостинець! На! Ма?ш!..
Похмурий Грива рубався затято. Вiн був на цiлу голову вищий i вiд сво?х, i вiд туркiв, – i з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все поле бою, помiчав найбiльш завзятого ворога i поривав туди за собою сво?х друзiв.
Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмiшкою на напiврозтулених вустах, фехтував з бородатим аскером легко i радiсно, нiби стояв не на смертельному герцi, а на току з цiпом у руках над снопами запашного жита.
Пiвдесятка ворогiв уже скуштували ?хнiх шабель i, обливаючись кров'ю, корчилися пiд ногами у бiйцiв.
Звенигора i Драган пильно оберiгали Младена.
Хтось iз спагi?в упiзнав його i з криком: "Во?вода Младен!" – кинувся на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган вiдбив удар, а Звенигора прикiнчив нападника. Та тепер усi аскери побачили во?воду, i кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотiлося зажити слави переможця во?води й одержати обiцяну Гамiдом нагороду за його голову.
Бiй проходив з перемiнним успiхом. Жоднiй з сторiн не пощастило здобути вiдчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться вiдступати: спагi? мали вдвiчi бiльше сил. До того ж загiн Сафар-бея, який до цього часу не брав безпосередньо? участi в збройних сутичках, мiг в першу-лiпшу хвилину прийти ?м на допомогу.
Потрiбно було протриматись до вечора, а потiм, користуючись темрявою, вiдступити.
– Драгане, накажи винести поранених, – кинув через плече Младен, – у безпечне мiсце! Хай Златка i Якуб супроводять ?х!
Драган вийшов з бою.
Звенигора мусив бути ще уважнiшим, щоб у разi потреби вiдвести од во?води небезпеку. Вiн став з ним плече в плече i, пiдтримуваний iншими гайдутинами, мовчки вiдбивався вiд розлютованих ворогiв, що почали насiдати все настирливiше.
Один з аскерiв, якому, видно, дуже хотiлося зустрiтися вiч-на-вiч з во?водою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собi досягнути цього iншим шляхом. Вiн вихопив пiстоль i, скочивши на камiнь, через голови товаришiв, вистрiлив у Младена. Старий во?вода здригнувся, почав осiдати назад. Звенигора встиг пiдхопити його попiд руки, але в цю мить ворожа шабля завдала во?водi ще одного удару. Гайдутини зразу ж заступили його, а Арсен винiс во?воду в тил.
На крик Звенигори пiдбiг Драган.
– Яке нещастя! – скрикнув вiн, побачивши закривавленого, зблiдлого во?воду. – Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…
Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля розпанахала передплiччя.
Якуб туго перев'язав во?воду, Златка зi слiзьми на очах пiдтримувала батька за голову.
Младен крiпився, але поволi втрачав сили.
– Як там? – спитав кволо.
– Тримаються нашi, – вiдповiв Арсен.
– Жаль, мало нас, а то б спiймали сьогоднi Гамiда… Арсене, передай Драгановi, щоб виводив загiн з бою! Досить ми поклали ворогiв! – Во?вода змовк, зцiпивши зуби.
Звенигора з Якубом посадили його в сiдло. Златка стала поруч, готова пiдтримати батька. Пiдвелися тi пораненi, хто мiг iти сам.
– Рушайте, – сказав Звенигора. – Ми наздоженемо вас.
Звiстка про поранення Младена незабаром поширилася мiж гайдутинами. Кожен з них ще чинив опiр вороговi, але бойовий запал уже почав згасати, як згаса? вогонь пiд першими краплинами дощу. Звенигора помiтив це зразу, як тiльки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вiчi i те, що крики "алла" вже заглушували голоси гайдутинiв, i те, що крок за кроком гайдутинська лава вiдкочувалась, i навiть те, що бiльше не сипав приповiдками пан Мартин, а мовчки вiдбивався вiд двох аскерiв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблi.
– Драгане, виводь загiн з бою, – шепнув Арсен молодому болгариновi. – Вiдступа?мо на пiвнiч, у гори… Такий наказ во?води!
Бiй ущухав. Гайдутини поволi вiдступали назад, пiдбираючи поранених. Драган сподiвався, що спагi?, зазнавши вiдчутних втрат, не стануть переслiдувати ?х, одначе вiн помилився. Хоча вони й не кидалися врукопашну, але й не вiдставали. Чутка про поранення Младена дiйшла до Гамiда, i вiн вирiшив одним ударом покiнчити i з во?водою, i з його загоном.
Так i йшли манiвцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та камiнням. Попереду – гайдутини, позаду – спагi?, не вiдступаючи, але й не насмiлюючись поки що нав'язати новий бiй. Гамiд мав сво? розрахунки. Вiн знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а вiн сво?х залишив на мiсцi бою пiд наглядом Сафар-бея, який вiдмовився брати участь у дальшому походi. Тож ага сподiвався, що прийде час, коли стомлених, виснажених гайдутинiв буде легко перемогти.
8
Два днi тривав цей важкий, виснажливий вiдступ. Голоднi люди мовчки брели гiрськими стежками, щомитi оглядаючись назад. Коли спагi? дуже насiдали, тодi найвитривалiшi робили засiдку i стрiляли в них з-за каменiв. Це примушувало туркiв знову триматися на чималiй вiдстанi.
Звенигора iшов поряд з Драганом. Тепер на плечi молодого балканджiя лягла вся вiдповiдальнiсть за долю загону.
– Так ми перейдемо всю Планину, – промовив гайдутин. – Треба рятувати Младена i не дати Гамiдовi змоги повернути собi фiрман. Але як це зробити? На мою думку, нам слiд роздiлити загiн. Ти, Арсене, разом зi сво?ми друзями, Младеном, Златкою i Якубом вiдiрвешся i пiдеш на пiвнiчний схил Планини. А я з загоном вiдверну Гамiда вiд вас…
Звенигора мовчав. Вiн розумiв, що тяжко поранений во?вода потребу? спочинку. Хоча б на два-три днi. Але роздiляти загiн… Чи ж погодиться на це Младен? Вiн висловив свiй сумнiв Драгановi.
– Ми йому нiчого не скажемо, – вiдповiв Драган. – Врештi, йдеться про його життя, i тут ми ма?мо право вирiшувати самi.
– Ну, що ж, я згоден.
Вони домовилися про мiсце майбутньо? зустрiчi. Драган зразу повеселiв. Вiн вiрив, що без тяжко пораненого во?води загiн зумi? втекти вiд переслiдувачiв, а сам во?вода видужа? в затишку i спокiйному мiсцi десь у колибi пастухiв-балканджi?в.
Звенигора сповiстив про такий намiр Драгана сво?х товаришiв i Златку. Всi пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повiв свiй загiн далi в гори, прямо на пiвнiч. Драган зостався в засiдцi i пiсля короткого бою, на виду в спагi?в, звернув лiворуч i через вiдроги кряжу пiшов на захiд.
Гамiд рушив за ним. Але не пройшов вiн i пiвфарсаха, як його наздогнав захеканий аскер у заболоченому одязi.
– Осмiлюся сповiстити, ага, що гайдутинський загiн роздiлився надво?, – сказав вiн.
– Звiдки ти це взяв? – сполошився Гамiд.
– Я трохи вiдстав. Наздоганяючи вас, я пiшов по кiнських слiдах. Адже вiдомо, що у гайдутинiв всього дво? коней, на яких вони везуть свого пораненого во?воду. Так ото я пiшов по тому слiду. Здершись на гору, я вдалинi побачив невеличкий гурт людей, – ?х було восьмеро, – i дво? коней. Спочатку я зрадiв. Ну, думаю, десь i нашi тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрiв на протилежному вiд мене узгiр'? два загони – гайдутинський i наш. Я й зрозумiв, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне мiсце. Так я гадаю, ага.
– Ти впевнений, що ?х тiльки восьмеро?
– Я бачив ?х, як ось вас бачу, – образився аскер.
– Гаразд. Спасибi. Ти принiс дуже важливу звiстку, – сказав Гамiд i, вiдiбравши два десятки аскерiв, повернув назад. – Веди нас! Та швидше!