Вiн поспiшав. В долинi сам пересвiдчився, що аскер сказав правду. На м'якiй вiд розталого снiгу землi яскраво виднiлися два кiнськi слiди. Гамiд вилаяв себе. Iшак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили тi хитрi балканджi?! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, i той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з мо?х рук!
– Швидше! Швидше! – пiдганяв вiн аскерiв, якi вже стомилися не менше, нiж гайдутини, i брели понуро, опустивши голови.
Тим часом Звенигора зi сво?м невеличким загоном здирався все вище i вище на головний хребет Старо? Планини. Роман i Грива вели на поводах коней, на яких ?хали Младен i Златка. Попереду йшли Якуб i пан Мартин. Позаду плiвся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотiв признатися нiкому про це. Цупкi чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камiнь, хлопчина присiв перезутися. Як би вiн хотiв отак посидiти трохи проти сонечка, щоб вiдiйшли задерев'янiлi вiд безконечно? ходьби ноги, щоб розправились обвислi плечi! Або з яким задоволенням лiг би просто неба i заснув, щоб вигнати з тiла важку втому! Та… Яцьковi руки, що тримали онучу, раптом застигли в повiтрi, з голови вилетiли пустопорожнi мрi?: вiн прикипiв поглядом до ледь помiтно? стежки внизу, по якiй вони щойно пройшли. По нiй швидко пiднiмалися вгору спагi?. Серед них Яцько зразу впiзнав Гамiда.
Хлопець миттю взув чирики, кинувся слiдом за товаришами.
– Арсене, поглянь! – скрикнув вiн. – Нас наздоганяють!
Усi зупинилися. З стрiмкого скелястого виступу було добре видно широку долину i кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Помiж ними мелькали темно-сiрi бекешi спагi?в.
– Псякрев! Холера! Обхитрив нас! – вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю. – Туго ж нам доведеться ниньки, панове! ?х там достобiса!.. ?ден, два, тши… Ого, двайцять лайдакiв веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблiв йому в живiт! А нас тилько штири вояки…
– П'ять, – промовив Яцько ображено. – Прошу пана, п'ять…
Спихальський пацнув хлопця по головi.
– Так, так, п'ять… Пробач, пане Яцьку! – I невесело усмiхнувся.
– Справдi, нам доведеться тепер туго, – погодився з думкою товариша Звенигора. – Вперед, друзi! Тiльки – вперед! Зда?ться, вони ще нас не бачать…
Але лютi вигуки i свист, що долетiли знизу, показали, що спагi? помiтили втiкачiв i прямують по ?хнiх слiдах.
Гайдутини швидко рушили далi.
– Нам би перевалити за хребет, – промовив Младен. – В урочищi Студена Вода – гайдутинський стан… Там завжди ? конi, запас збро?, одягу… До ночi ма?мо бути там… Але попереду – найважчий вiдрiзок шляху… Крутий перевал…
Йому боляче було говорити, i вiн замовк. Дорога справдi ставала майже непрохiдною. Конi весь час спотикалися, з-пiд нiг виприскувало камiння i з шумом летiло вниз.
Незабаром стежка зовсiм зникла. Праворуч здiймалася висока прямовисна скеля, лiворуч – голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попiд скелею, що стрiмко вiв угору, – то був ?диний шлях, по якому мусили пройти втiкачi.
Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чiпкий, вiн мав вести за повiд коня, на якому сидiв Младен. Златчин кiнь, приторочений до сiдла першого, йшов слiдом… Арсен лишився останнiм. З чотирма зарядженими пiстолями за поясом, шаблею i ятаганом, вiн мав прикривати вiдступ загону. На серцi у нього було важко. Вiн добре розумiв, що ?хнiй невеличкий загiн з пораненим во?водою i не звиклою до тягот вiйськового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гамiда.
Побачивши, що втiкачi притишили хiд, спагi?, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком i лайкою ринули вперед.
– Урус, гяурський пес, вiддай те, що належить менi! – кричав здалеку Гамiд. – Все одно не втечеш!
Звенигора не вiдповiдав. Прикидав оком, скiльки ?м ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою мiж двома скелями ущелиною синiв на тлi ясного передвечiрнього неба. Виходило небагато – всього щонайбiльше верста. Але що ?х чека? потiм?
Ззаду почувся пострiл. Куля цьвохнула над головою i розплющилась об гранiтну стiну. Звенигора оглянувся – спагi? були за якихось двiстi крокiв. Якщо дозволити ?м захопити виступ, вони зможуть обстрiлювати всю стежку, аж до перевалу.
Звенигора вихопив пiстоль – звiв курок. Обережно визирнув з-за скелi. Спагi? вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамiд був десь позаду, його огрядна постать – добра цiль для кулi!
Попереду поспiшав молодий дужий аскер. В руках – яничарка. З ?? цiвки в'?ться сиза смужка диму. Це вiн стрiляв щойно.
Звенигора пiдвiв пiстоль, прицiлився. Аскер, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очi, вiдсахнувся. Та було пiзно: гримнув пострiл – i аскер з криком полетiв униз, зачiпаючи тiлом камiння, що з гуркотом покотилося за ним.
Заднi миттю подалися донизу. Звенигора мiг ще влучити в одного з них, але не стрiляв. Головне – виграти час. Щоб його товаришi з Младеном i Златкою встигли здертися на перевал i якомога далi вiдiйшли вiд нього.
– Вперед! Вперед! – почувся голос Гамiда. Спагi? не рухалися. З острахом поглядали i на прiрву, що поглинула ?хнього товариша, i на кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось говорили, але ?хнi слова не долiтали до слуху козака.
Через деякий час спагi? почали роздягатися. Скидали важкi бекешi, сукнянi жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли вони з одягу зв'язали щось на зразок великого i товстого щита i один з аскерiв, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Звенигора занепоко?вся. Куля, безперечно, застряне в такому щитi, i спагi? зможуть пiдiйти до нього майже впритул.
Коли аскер був крокiв за десять, Арсен вистрiлив йому в ноги. Аскер скрикнув, але, мабуть, швидше вiд несподiванки, бо, перемiгши страх, обережно просувався вперед.
Лишатися за виступом було небезпечно. За переднiм аскером iшли iншi з яничарками напоготовi. Арсен оглянувся: його друзi вже пiднiмалися на перевал. Якщо спагi? i прорвуться зараз, вони не зможуть iз сво?х рушниць вразити ?х.
Отже, тепер вiн може подумати i про себе! Вистрiливши ще раз, Арсен швидко побiг по вузькому приступку. З-пiд нiг зривалися камiнцi i з шумом котилися вниз, але вiн нiби не помiчав того. Позаду пролунало кiлька пострiлiв. Просвистiли кулi. Та жодна не зачепила його: спагi? не вмiли цiлитися в рухому мiшень.
9
Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечорiло. Тут, на вершинах гiр, безперервно дув поривчастий крижаний вiтер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблi пальцi i знову мiцно стис у руцi рукiв'я пiстоля. Вiн стояв на самому вершечку перевалу i дивився вниз. Спагi? щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамiдiв голос. Потiм Гамiд вийшов наперед i крикнув:
– Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обiцяю життя i волю!
– Без тво?? обiцянки – я живий i на волi! – гукнув у вiдповiдь Арсен i глянув назад, – його маленький загiн уже здирався на схил протилежно? гори.
– Поверни менi листа – i забирайся геть, гяуре! – гарячкував Гамiд.
Арсен хотiв було крикнути, щоб дошкулити Гамiдовi, що то не простий лист, а фiрман султана, але вчасно спохватився. Нi, нi, про це треба мовчати! Про фiрман нi слова! Щоб не дiзналися про його викрадення нi беглер-бей, нi сам султан, щоб турки не змiнили сво?х намiрiв. Що ж до Гамiда, то вiн, безперечно, теж мовчатиме.
– Iди вiзьми його, Гамiде! – засмiявся козак. – Ну, ти ж хоробрий!
Спагi? потупцяли на мiсцi i рушили вперед. Останнi сто крокiв перед перевалом були не такi важкi, як ранiш. Мiсцина була досить широка i дозволяла спагiям наступати гуртом. Зате вона була доволi крута i всiяна безлiччю камiнцiв – великих i малих, якi ковзалися пiд ногами i затрудняли бiг.
Звенигора вистрiлив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило iнших. Спагi? спотикалися, падали, але настирливо лiзли вперед.
Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.
– Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! – крикнув униз.
Спагi? схитнулися, зупинились.
– Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! – пiдбадьорював сво?х аскерiв Гамiд i вистрiлив з яничарки.