Та невiльник, на подив пашi, випростався, високо пiдняв голову i доброю турецькою мовою сказав:
– Шановний паша помиля?ться, вважаючи мене за вiслюка. Хоч я сьогоднi раб, та все ж не втратив людсько? гiдностi, як оця свиня Абдурахман! Тому я волiю краще померти, нiж зносити незаслуженi знущання!
Капудан-паша з неприхованою цiкавiстю глянув на невiльника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очi, почувши добiрну мову брудного гяура.
– Ти турок? – спитав паша Семестаф. – Як ти тут опинився?
– Я купець, ваша милiсть. Мене пiдступно схопили мо? вороги i завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовiрного, вiд якого вiдступиться аллах, хай славиться його iм'я!
– Як тебе звати?
– Кучук, ефендi. Iбрагiм Кучук, купець i син купця, а тепер – раб нашого найяснiшого падишаха, хай живе вiн десять тисяч лiт!
– Гм, це цiкаво, – буркнув паша Семестаф. – I багатий твiй батько?
– Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як "Чорний дракон", i поставити на нього гребцiв.
– О! – вирвалось у пашi. – Чому ж вiн не викупив тебе?
– Вiн не зна?, де я подiвся. А я не можу подати йому звiстки про себе. Як паша догаду?ться, в мо?му становищi це нелегко зробити. До того ж мiй батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистанi, в мiстi Кам'янцi, пiд мурами якого наш звитяжний хондкар[2] уславив себе невиданою вiкторi?ю над невiрними.
Звенигора хотiв зацiкавити пашу можливiстю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою – забезпечити собi його заступництво перед Абдурахманом, який пала? бажанням засiкти невiльника. Звичайно, рано чи пiзно цей обман викри?ться, i тодi паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутн? мало турбувало козака. Головне – уникнути небезпеки зараз. А що буде через рiк чи два, Звенигора не хотiв i думати.
– Ну, ось що, ага Кучук, – сказав паша, – ми пливемо в Килiю, i там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звiстку тво?му батьковi. Хай старий готу? грошi. Однак до того часу, поки я напевне не дiзнаюся, що за тебе дадуть, ти сидiтимеш бiля весла i гребтимеш нарiвнi з усiма. Якщо ж проявлятимеш непокiрнiсть, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чу?ш, Абдурахмане?
– Чую, ваша милiсть, – зiгнувся в дугу наглядач i спiдлоба зловтiшно глипнув на невiльника.
– А тепер за роботу, негiднi свинi! – раптом закричав паша. – Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твiй гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слiд?
Абдурахман нiби чекав такого наказу. З високо пiднятим гарапником вiн кинувся до веслярiв. Удар! Ще удар!
– За весла, проклятi гяури! За весла!
Невiльники поспiшно почали гребти. Кожен намагався ухилитися вiд дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного – всiх почастував, окрiм Звенигори, котрого боявся поки що чiпати, не знаючи, як подивиться на це паша.
2
Днi були тяжкi, а ночi ще тяжчi. Короткий час вiдпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла пiд вiтрилом, якщо дув попутний вiтер, невiльники проводили тут же, на широких лавах. Стомленi нелюдською працею, голоднi, вони довго не могли заснути, – стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.
Звенигору вночi мучили кошмари, обсiдали чорнi думи. Кiлька ночей пiдряд йому снився Гамiд. Страшний, брезклий, з перекошеним вiд лютi обличчям, з виряченими очима, вiн тримав у руцi розпечений до бiлого залiзний прут i цiлився ним козаковi прямо в очi… Прив'язаний вiрьовкою до дерева, Звенигора не мiг нi втекти, нi вiдвернутися. Гострий прут, з якого вiялом бризкали голубi iскри, все ближче, ближче пiдсувався до нього. Вже пашить з нього жаром – ось-ось вiн увiп'?ться в око, i настане вiчна пiтьма!
Козаковi чоло рясно всiялося потом. Вiн хоче скрикнути – i не може. Всi м'язи напружилися, вiрьовки врiзалися в тiло… I в останню мить, коли залiзо, зда?ться, от-от штрикне в око, вiн прокида?ться.
Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропiння i стогiн невiльникiв. Звенигора полегшено зiтха?, витира? рукавом чоло i вдивля?ться в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силку?ться заснути знову, але не може. В головi ро?м в'ються думки i спогади. Вiн згаду? матiр, сестричку Стеху, дiдуся, якi, напевно, вже втратили надiю побачити його живого, згаду? Златку… Та чи? б обличчя вiн не уявив, якi б картини минулого не спливали перед ним, вiн не мiг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останнi роки життя на каторзi? Невже не трапиться щасливо? нагоди втекти?
Звенигора обережно, щоб не розбудити товаришiв, пiдводиться, сiда? на лавi i почина? перебирати в думцi всi можливi варiанти визволення.
Нападуть на судно запорожцi – захоплять його. От i вiльний… Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять рокiв – i, врештi, не дiждавшись, загинути у вiдча??
Можна використати Сiркове золото… Але як? Паша Семестаф дiзна?ться – просто вiдбере! Пропаде пояс iз монетами нi за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволi Спихальський i Роман. А такого вiн i в гадцi не ма?. Якшо визволятися, то тiльки разом!
Перебити сторожу i захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити – нiяко? можливостi. I передусiм через цi проклятi кайдани i ланцюг, на який ?х нанизано, як тараню на шворку.
I все ж вiн розумiв, що ?диний шлях до визволення – перерiзати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений помiж закованими ногами веслярiв, чорною змi?ю звива?ться попiд лавами i не дозволя? жодному невiльниковi вiдступити вiд свого мiсця далi нiж на один крок.
Звенигора в темрявi намацав кiлька його ланок, пiдняв, поклав на колiна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Сiчi було вдосталь, – ?х виковували в кузнях для рiзних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.
Та як?
Пiрвати? Не перервеш I Перерубати чи перепиляти? Нiчим.
Що ж робити?
Звенигора перебрав у думцi десятки рiзних можливостей. Однак нi до чого не додумався. В безсилiй злобi намотав ланцюг на обидвi руки i щосили рвонув… Залiзо загримiло, задзвенiло, нiби засмiялося з його даремних потуг. Вiн кинув його собi пiд ноги, безсило усмiхнувся в темрявi зi сво?? на?вностi i, охопивши руками голову, повалився на лаву.
Та думки точать мозок, мов шашiль дерево.
От коли б дiстати шматок каменю-пiсковика, – ним би можна було поволi перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дiстанеш? На берег невiльникiв не пускають. Нiхто з туркiв тако? послуги тобi не зробить… Тож годi тiшити себе марною надi?ю!
Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янцi, одного разу зiрвався з цепу собака й накинувся на жебракiв, що зайшли на подвiр'я. Арсен був тодi хлопчаком, але й досi пам'ята?, як могутнiй гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомцiв, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, вiдбиваючись вiд пса палицями. Батько вибiг з майстернi i вiдтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, нiби ?х вiтром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, пiдняв з землi цеп.
– Сильний наш Циган, – сказав тодi малий Арсен.
– Не в силi справа, – вiдповiв батько. – Глянь-но сюди – бачиш? – I показав обривок ланцюга.
Арсен був вражений. Ланки ланцюга в мiсцях з'?днання так перетерлися за довгий час, що були не товщi капустяного листка.
– Чи ти ба! – здивувався тодi вiн. – Таке мiцне залiзо – а перетерлося…
– Час i залiзо пере?да?, сину, – вiдповiв батько i вiдбив молотком скобля, щоб вiддати цепок ковалевi для переробки.
В той час Арсен так i не зрозумiв, як то час пере?да? i залiзо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув i миттю пiдхопився з лави. Затермосив Спихальського i Романа, розбуркав i прошепотiв:
– Уставайте! Та вставайте ж! Годi спати, холера б вас не побрала!
– Що трапилось, Арсене? Снiданок дають? – очамрiло спитав Спихальський. – Але ще ж рано, псякрев!
Звенигора затулив йому рота.
– Тс-с-с, пане Мартине! Думка ? цiкава! Чи не хотiло б товариство послухати?
– Най його мамi стонайцять болячок, то для того треба чоловiка розколошкати серед ночi? -розсердився Спихальський, голосно позiхаючи.