Звенигора вiдчув, як щось тупо ударило його в живiт. "Поранений!" – майнула думка. Але болю не вiдчув. Напруживши всi сили, жбурнув униз каменюку. Спагi? з виском сипнули врозтiч. Користуючись замiшанням серед ворогiв, Арсен оглянув себе. Кровi нiде не видно. Тiльки на бекешi чорнi? дiрка вiд кулi. Невже куля застряла в сукняному спагi?вському жупанi?.. Чекай – чому в жупанi? А може… А може, то Сiркiв пояс, що подарував кошовий при розставаннi в Сiчi, врятував йому життя? Як вiн не догадався про це ранiш? Безперечно, туго начинений золотими i срiбними монетами, вiн став надiйною перепоною для олов'яно? кулi!
Звенигора швидко розстебнув бекешу i жупан, зiрвав з-пiд сорочки широкий i важкий ремiнний пояс. Золото – ось що зупинить спагi?в, затрима? ?х, поки стемнi?, i його друзi будуть на безпечнiй вiдстанi!
Вiн розкрив один з клапанiв пояса, насипав жменю золотих монет.
– Аскери! – крикнув голосно. – Я вiддаю вам усе, що ? цiнного у мене! Ось – ловiть!
Вiн сiйнув монетами по кам'янистому схиловi. Золотий дощ блиснув у повiтрi, бризнув на спагi?в i з дзвоном розсипався серед камiння. Якусь мить спагi? стояли остовпiлi. Потiм враз пригнулися – кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучi кружальця.
– Вперед! Вперед! Гнiв аллаха на вас, шайтанове насiння! – гримiв Гамiд. – Ми повернемось назад – i все буде ваше!
Його нiхто не слухав. Кiльком аскерам пощастило – вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу i заздрощi iнших. Почалася суперечка. Тi, хто нiчого не знайшов, вимагав, щоб здобич було подiлено порiвну. Щасливчики, пiдтримуючи один одного, вiдмовлялися дiлитися з товаришами.
Гамiд бiгав вiд одних до iнших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тодi вiн заверещав: ;
– Паскуднi шакали, смердючi гi?ни! Я пострiляю вас! Запроторю на галери, гяурськi свинi!
Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати мiсце, де можна було в одну мить розбагатiти на тисячу курушiв. Таке трапля?ться не щодня!
Час iшов. Сонце опустилося за далекi вершини гiр. В долинах погустiла iмла. Тiльки захiдна половина неба горiла малиновою загравою, i на верховинах було ще видно. Звенигора прослiдкував за сво?м загоном – вiн пiднявся на протилежний крем'янистий кряж i вже поволi ховався за обрi?м. Коли б ще хоч трохи затримати спагi?в, щоб у сутiнках вони не побачили, в якому напрямку вiн пiде!
Та раптом Гамiд викрикнув:
– Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Вiн несе гайдутинську казну! Доженемо його – i вся здобич буде ваша! Вперед, смiливцi!
Спочатку поволi, потiм дедалi швидше спагi? подерлися знову на гору. Тепер вони не вiдступлять: ?х гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливiсть поживитися.
– Стiйте, аскери! – гукнув Звенигора. – Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останн?!..
Вiн знову сiйнув широко по крутому схиловi жменю монет.
Спагi? знову зупинилися. Даремно Гамiд кричав, погрожував страшними карами, лаявся, – нiщо не помагало. Люди мов ошалiли – кублилися серед камiння i пiску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.
Звенигора швидко надiв на себе пояс, що значно полегшав, i кинувся навздогiн за товаришами.
Незабаром зовсiм стемнiло. Коли вiн вибiг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пiтьма.
В гайдутинському станi втiкачi зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджiй пригостив ?х вечерею, осiдлав для всiх свiжих коней, внiс iз комiрчини спагi?вський одяг. За вечерею вiдбулася коротка нарада.
– Гадаю, нам не завадить переодягнутися, – сказав Младен. – По Старiй Планинi тепер гасають, крiм Гамiда, iншi загони спагi?в i яничарiв. Тож надiнемо на деякий час i ми ?хню шкуру, щоб ввести ?х в оману. А султанський фiрман стане для нас надiйним тезкере – пропуском…
– Гарна думка, – зразу погодився Звенигора, i в його головi вмить народився iнший задум. Не знаючи, як поставиться до цього во?вода, козак понизив голос i почав здалеку: – Але, друзi, ми повиннi зараз обмiркувати, як доставити фiрман на Укра?ну. Час iде. Вже наступила весна. Через мiсяць-другий турки розпочнуть похiд…
Вiн замовк, пильно вдивляючись в кожного.
– Що ж ти пропону?ш? – нарештi, порушив мовчанку во?вода.
– Я пропоную всiм: рушаймо на Укра?ну! Вам, бай Младене, однак потрiбно довго лiкуватися. А з нами буде Якуб. Вiн i в дорозi знайде для вас лiки… Пiд виглядом спагi?в, що везуть султанський фiрман, ми легке подола?мо наш шлях!
– Младеновi важко буде ?хати верхи, – промовив Якуб.
– Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, – вiдповiв Звенигора. – А там ми купимо у волохiв добру каруцу…
Вiн запитливо глянув на во?воду. Той довго мовчав. Усi чекали, що вiн скаже.
Порушила тишу Златка.
– По?демо, тате, – промовила тихо. – Однак ти не скоро повернешся в загiн… А Драган – надiйний юнак.
Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослонi, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий бiль у ранах почав поволi затухати. Во?вода думав.
– Я згоден, другарi, – прошепотiв вiн. – Врештi, наша по?здка до руснацьких во?начальникiв завдасть велико? шкоди османам, а вiдтак – на користь Болгарi?!
Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн – шлях на вiтчизну!
В головi ро?м завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь мiсяць-другий – i вiн ступить на рiдну землю? Невже вдихне ?? солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого жита i кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про свою мандрiвку в чужi кра? та вип'? з товариством кiвш палючо? горiлки чи пiнистого меду? Невже, врештi, вiдчинить скрипучi дверi невисоко? хатини над Сулою, пригорне до сво?х грудей посивiлу неньку, занiмi? вiд щастя, вдивляючись у дорогi серцю обличчя сестри i дiда?
Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима i, мов марево, миттю щезали.
Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше затримати в уявi картини рiдно? землi, що зринали перед ним.
О рiдна земле! Ти, як мати, – ?дина i неповторна! Ти не обов'язково найкрасивiша. У свiтi ?, можливо, iншi кра?, сповненi чарiвно? краси, кра?, де ласкавий шум морського прибою по?дну?ться з нiжним спiвом барвистих птахiв, а пахощi лавру чи магнолiй – з свiжiстю грозових пiвденних вiтрiв.
Та що з того?
Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна i не кожному впада? в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом старо? верби у воротях, з квилiнням чайки бiля степового озерця i золотим дзвоном пшенично? ниви за селом, iз звуками рiдно? мови та пiсень вечорових дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi тако? сили, яка вирвала б iз нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу.
В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi ми вiдда?мо тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи сплива?ш кров'ю i на пожарищах здiйма?ш до неба в прокльонах i благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'?ться в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле!
10
Минув мiсяць. Одно? весняно? днини, подолавши чимало труднощiв i перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'?жджав до Канева. Те, що Звенигора i його товаришi побачили на Правобережжi, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi чоловiкiв, жiнок i дiтей татари потягли в неволю. Бiльшiсть населення втекла на Лiвобережжя. Лише ближче до Днiпра, серед канiвських гiр, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i татар. Але люди були пригнiченi i з дня на день чекали бiди.
Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева. Там у нього жили старi батьки, дружина, п'ятеро дрiбних дiток. Радiсть i тривога навперемiну бентежили його душу.
– Ех, i почастую вас, браття! – вигукував вiн, коли був у доброму настро?. – Тiльки б швидше дiстатися менi додому! Весь Канiв скличу! Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки закуплю у шинкаря! Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з неволi бусурменсько?!