Але минали спалене село чи мiстечко – вiн замовкав i гнiвно стискував величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго вiд нього не чути було й слова.
Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi, звiдки видно було все мiсто, зупинився i злiз з коня. Тут i наздогнали його друзi.
Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова не промовив. Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби, де колись стояв Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло смородом. А в небi кружляло гайвороння…
Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече.
– По?демо, Степане.
Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до Днiпра. Там вiн завернув у бiчну вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня.
– Тут була моя хата, – промовив глухо, нiби сам до себе.
Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена пiч та обгорiлi чорнi ушули. Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива пiдiйшов до не?, обхопив руками, притулився лобом до твердо? порепано? кори. I застиг так у нiмому горi.
У Златчиних очах заiскрилися сльози. Всi стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша?
Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх.
– Ха-ха-ха! При?хали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди!
Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх… Тодi, коли ?хав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину. I теж на сплюндрованому дворищi, пiсля татарського нападу.
Так ось як зустрiча? його рiдна земля!
Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з палаючими очима на худому чорному обличчi. Коси розпущенi, в них сухi реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах.
– Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер ще й милу?тесь нашим горем, неприкаянi! – Жiнка пiдняла вгору скоцюрбленi руки i йшла прямо на них. – Убийте i мене, iроди, щоб мо? очi не бачили цього горя!
Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважа? ?х за туркiв, ?? ввiв в оману ?хнiй спагi?вський одяг.
– Ми не турки, матiнко! – кинувся вiн до не?. – Ми сво?! З Туреччини тiка?мо… Ось i земляк ваш… Грива… Повернувся.
Вiн показав на похилену постать товариша.
Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви. Той повiв на не? невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старо?.
– Тiтко! Тiтко Катерино!
– Степане!
Вони обнялися.
– Де ж… мо?? – видавив Грива.
Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо не?, i раптом вид ?? почав втрачати ту задерев'янiлiсть, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози.
– Спалили… Спалили усiх тво?х, Степане, недовiрки!
– Хто спалив?
– Татари.
– Тут? У хатi?
– Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всi чоловiки загинули в бою. А потiм…
– А потiм?
– Жiнки, дiти й старi заховалися в соборi. Заперлися там… Татари обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем i згорiли всi… i тво? теж…
На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В очах – вiдчай i лють.
– Ходiмо до церкви. – I рушив перший.
На горбi, де стояв Канiвський собор, зараз лежала купа сiро? золи. Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до не?, упав на колiна i довго стояв так, схиливши голову. Потiм вийняв з кишенi спагi?вський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срiбний дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками, i почепив кисет собi на шию.
– Носитиму вас бiля серця, – сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уявi, – до сво?х дiтей, дружини, до стареньких батькiв. – Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть i жадоба помсти!
Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло.
– Арсене, брате, по?демо! Менi тут бiльше нiчого робити! Горить моя душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече менi нутрощi… По?демо!.. Прощайте, тiтко Катерино.
Вiн ударив коня i вихором помчав крутою дорогою вниз до Днiпра. Звенигора скрушно похитав головою i дав знак ?хати слiдом за ним.
ЧАСТИНА ДРУГА
СЕСТРА
1
Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янiв i лугових трав повiтря не сколихнеться. Сизi димки стрiмко пiднiмаються вгору над коминами бiленьких мазанок, що розсипалися в широкiй долинi понад Сулою. З води вста? прозорий вранiшнiй туман.
В одному з дворiв, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жiночi голоси.
– Стехо, доню! – загукав перший голос. – Пора вставати! День бiлий надворi!
– Так уже й день, – почувся з клунi голос молодо? дiвчини, невдоволений, але при?мний. – Самi, мамо, з дiдусем товчетесь вiд свiту дотемна, та й iншим не да?те поспати…
Мати пiдiйшла до клунi, розчинила дверi.
– Та ти викукни, зозулько, на свiт божий! Глянь – уже сонце купа?ться в Сулi. Пора гусей гнати на луг! Та й снiдати час…
– Зараз! Iду!
Мати пiшла до хати. Перегодя з клунi вийшла дiвчина. Потягнулася, трiпнула розкiшною русявою косою, глянула на сонце.
– Ай справдi, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! I щастя сво? проспиш, небого! – докорила сама собi.
Перебiгши двiр, порослий морiжком, вiдчинила дверцята виплетеного з лози i обмазаного рудою глиною сажа.
– Гиля, гиля! – гукнула на гусей.
Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно оглянувся навкруги, потiм розпростав широко сiрi крила, радiсно загерготав i пiшов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двiр враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.
Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до рiчки, а сама обережно зайшла по колiна в холодну воду i заглянула в не?, мов у дзеркало.
– Фе, яка заспана! – повела грайливо тонкою бровою i показала сво?му вiдбитковi у водi язика.
Але з усього було видно, що дiвчина задоволена собою. Та й чому б нi? З води на не? глянуло ясно-голубими очима молоде, нiжне личко. Коси пiсля ночi ще не заплетенi i розсипаються по плечах, як шовк. Бiла сорочка вишита вирiзуванням, а барвиста плахта обтягу? стрункий стан…
Стеха нагнулася, набрала повнi жменi води, що пахла лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потiм ще й ще… Озирнувшись, чи нiхто не пiдгляда?, пiдiйшла до жовто-зелених кущiв верболозу, пiдняла бiлi подолки сорочки i витерлась ними.
Свiжа, рум'яна, вiдчуваючи силу в усьому тiлi, дiвчина закинула назад руки i почала пальцями, мов гребiнцем, розчiсувати коси. ?й хотiлося спiвати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усi милувалися нею. Хотiлося звiдати того солодкого, як мед, почуття, що у пiснях зветься коханням… Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо де i як, оповивала ?й серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце ни?, мати щодня плаче, а дiдусь ходить, мов хмара, важко зiтхаючи! А кохати так хочеться!
Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса:
Ой, що за кiнь сто?ть,
що сива гривонька.
Ой сподобалася,
ой сподобалася
козаку дiвчина!
Стеха зiтхнула. Спiвала про кохання, а думала про Арсена. Бiдний братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була остання звiстка… Ох!
Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив ?? руками, а шорстка долоня, що тхнула кiнським потом, мiцно затулила рота. Стеха заборсалась, як перепiлка в сiльцi, намагаючись вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув ?й серце. Татари? Вона хотiла крикнути i не змогла: ганчiр'яний кляп забив ?й рота, на голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й ноги зв'язано цупкими вiрьовками.
Дво? – це вона ясно вiдчувала – пiдняли ?? i понесли. По тому, як шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть до лiсу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий вiд весняно? зеленi, вiн широко розкинувся попiд горами i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули.
"Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай хуторян – доганяй злодi?в i посiчи ?х шаблею, триклятих! Визволь мене вiд каторги агарянсько?, неволi бусурменсько?! – благала вона в думцi, зрозумiвши, яке страшне лихо впало на не?. – Не дайте ж пропасти, людоньки-и!"