Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не могла вдiяти, ?? довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомiн ?хнiх голосiв.
Нарештi ?? поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали до сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" – i пiд копитами кiлькох коней загула земля.
Куди ?? везуть?
Спочатку ?хали лiсом, – це Стеха визначала по хльосканню гiлля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невiдомi ?й вершники загомонiли голоснiше, ударили ногами коней – i та?мничий, хижий загiн людоловiв шпарко помчав у невiдому далину.
2
Тiльки опiвднi, коли Стеха не з'явилася i на обiд, мати й дiдусь Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповiдала, як вона збудила дочку i послала вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала.
– А може, вона, зна?ш-ма?ш, того… i справдi втопилась? – розмiрковував маленький за?куватий чоловiчок, якого на хуторi звали не iнакше, як Зна?ш-ма?ш за його безглузду приповiдку або Iваником за малий зрiст. – Треба пошукати в Сулi!
– Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! – побивалася в невтiшному горi мати. – Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до рiчки! Чого ж ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду!
Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Iншi шукали на березi одягу.
Нi тiла, нi одягу не знайшли.
– Зна?ш-ма?ш, може, вона того… на глибочiнь запливла, – продовжував вiдстоювати свою думку Iваник. – А там того… i втопилась?
– В одязi, чи що? – спитав дiд Онопрiй. – Верзеш казна-що!
– То де ж вона подiлася… того… зна?ш-ма?ш? Дiд Онопрiй здвигнув плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним рушили всi. На березi лишився один Iваник.
Мати голосила. Жiнки заспокоювали ??. Говорили, що Стеха зросла дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, – тож, може, ?й забаглося пiти десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки, сусiднього села… "Витрiшки продавати", – додавали стиха найбiльш язикатi.
– Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березово? кашi в одно мiсце, то б не голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала ?й, а тепер – плачте, очi, хоч повилазьте! – пащекувала на вулицi огрядна червонощока молодиця.
Iнша з гурту ?й заперечила:
– I що бо ви, Зiнько, говорите! Стеха зовсiм не зманiжена дiвчина. Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила ??. Може й справдi дiвчина втопилась.
Рiзноголосий шум розмови, плач, зiтхання i пересуди, що лунали на дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надi?ю й острахом вдивляючись у загiн дивно вбраних вершникiв, якi вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора.
– Матiнко! Турки! – зойкнула якась жiнка.
– Де б вони тута взялися?
– Справдi – турки! Гляньте!
Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про ?? зажурених матiр i дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я, чоловiки, особливо козаки, якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.
Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня чвалом. З-пiд копит сiрого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи пiною з роздертого вудилами рота, зупинився.
– Люди, що тут трапилося? – вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку-яничарку.
– Арсен! Арсен Звенигора! Живий! – загомонiли в натовпi.
– Так, це я… Але ради всього святого, скажiть – у нас дома нещастя? Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр…
Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед.
– Та бачиш, козаче, i самi не зна?мо – нещастя чи нi… Стеха зникла… Твоя сестра… Погнала вранцi гусей на луг – i от ма?ш! Чи пiшла куди, чи втопилася, може… Нiхто нiчого до пуття не зна?… Мати плаче, побива?ться… Та ось i вона!
Хтось уже встиг сповiстити Звенигорисi, що при?хав син. Жiнка схопилася за серце i подибала на вулицю. За нею пiдтюпцем поколивав дiд Онопрiй. Люди i собi посунули з двору.
– Арсене! – зойкнула мати, i в тому зойковi забринiли одночасно i радiсть i горе. – Стехи нема?!
Арсен пригорнув матiр до грудей. Почав утiшати:
– Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю… Щось будемо робити! Знайдеться Стеха… Не голка ж… Не плачте, рiдненька!.. А ось i дiдусь! – Козак почоломкався з дiдом. – Побiлiв ще бiльше…
– Хiба тут не побiлi?ш, за вами побиваючись?
– Не тужiть! Знайдеться Стеха! – заспокоював рiдних Арсен, хоча в самого вiйнуло холодком попiд серцем. – А зараз приймайте гостей… Мо?х друзiв… З само? Туреччини добиралися…
Пiд'?хали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько. Мiж двох коней, у мiцнiй попонi, лежав Младен.
Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на ?хнi обличчя.
– Перун ясний! – пробубнiв Спихальський. – I тутай лихо! Коли ми позбудемося його!
Подорожнi завели коней у двiр. Дiд Онопрiй винiс iз клунi сiна. Младена занесли в хату, поклали на лiжко.
Хуторяни почали розходитися. Тiльки дiти та найбiльш цiкавi видивлялися на смаглявого срiбноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по-польському.
Раптом до двору прибiг схвильований Iваник.
– Знайшов! – вигукнув вiн. Побачивши Звенигору i незнайомих людей, знiяковiв i вже тихше додав: – Зна?ш-ма?ш, того… знайшов слiд!
– Де?
Всi кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловiка за плече.
– Розповiдай! Де Стеха? Куди ведуть слiди?
– Е-е, зна?ш-ма?ш, того… я цього не знаю… Я тiльки знайшов бiля кущiв кiсник дiвочий… Ось!
Вiн розцiпив невеликого кулачка. На долонi зачервонiла шовкова стрiчка.
– Це Стешина! – скрикнула мати.
Арсен довго не роздумував.
– Веди! Покажи те мiсце, де знайшов кiсник, дядьку Iване!
Всi повалили на луг.
– Ось тут! – показав Iваник на столочену траву пiд розложистим кущем верболозу.
Арсен пильно оглянув слiди. Вони чiтко виднiлися на вологому наносному глею. Ось слiд невелико? босо? ноги. Це, безперечно, Стешин… Тут вона довго стояла. Мабуть, розчiсувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кiсник. А ось i кiлька русявих волосинок на гiлцi верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку – слiди вiд чобiт…
– Романе, поглянь! – Звенигора показав друговi на них.
Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном.
– Крiм дiвчини, тут було дво? чоловiкiв, – сказав вiн упевнено. Як i запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину, а якщо треба, то й ворога. – Бачиш – слiди рiзнi: один, вiд чобiт, вузький, довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий – коротший, на ньому ясно видно вiдбитки пiдкiв…
– Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв та й нiколи не бувають на пiдковах.
– Без сумнiву, не татарськi… Але чи??
Арсен не вiдповiв. Махнув Романовi рукою i, придивляючись до притоптано? трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi. Роман поспiшив за ним.
Незабаром слiд вивiв ?х у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд. Земля тут була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка сон-трави чи зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях.
У яру, пiд горою, натрапили на рештки нiчлiгу. Витоптане кiнськими копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що тут ночувало кiлька верхiвцiв i що вони по?хали звiдси не ранiше, як сьогоднi вранцi.
Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко: кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi, нiж Звенигора i Во?нов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман знайшов пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета.
Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався степ, i побачивши, що звiдси слiди повертають на пiвдень, у напрямку до Днiпра, козаки зупинилися.
– Не доженеш, – промовив скрушно Роман.
– Так, пiхотою не доженеш, – погодився Звенигора. – Та ма?мо коней!.. Крiм того, я, зда?ться, догадуюсь, чия це робота.
– Чия?
– Чорноба?ва! Я розповiдав тобi про нього… Викрадення i продаж красивих дiвчат вiн зробив сво?м ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака!