Пахолок отетерiло переводив погляд з хазя?на на незнайомцiв, ще не розумiючи, що ж, власне, ско?лося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго вiн ждав цi?? хвилини! Скiльки разiв у безсоннi ночi в пiдземеллi Гамiда чи прикований до весла на галерi уявляв, що скаже при зустрiчi сво?му вороговi! I ось ця мить настала!
– Ну, от i зустрiлися, пане Чорнобаю. Не чекав?
Чорнобай мовчав. Пiд розстебнутим кунтушем високо здiймалися груди.
– Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дiвчат? Чи жалi?ш, що тодi, коли я був у тво?х руках, не перерiзав менi горла, га?
– Чого ти вiд мене хочеш? – прохрипiв Чорнобай.
Звенигора рвучко пiдiйшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.
– Хочу дiзнатися, звiдки ти сьогоднi прибув! З Дубово? Балки?.. Де подiв мою сестру Стеху, яку тво? люди там викрали? Ну! Говори!
– Я там не був, – прошепотiв Чорнобай, але по тому, як сiпнулися його брови i ще бiльше розширилися зiницi, Звенигора зрозумiв, що вiн бреше. Стеха в його руках.
– Ми прибули сюди по тво?му слiду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалi з тобою не варто було б панькатися жодно? хвилини, – ти давно заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Вiддай менi мою сестру!
– ?? нема у мене!
– Але ж ти був у Дубовiй Балцi!
– Не був!
Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши останню вiдповiдь Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i ткнув нею сотниковi пiд носа.
– А це пiзна?ш, собако? Ми ?? знайшли на мiсцi вашого нiчлiгу, в лiсi… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий з тво?х коней загубив цю пiдкову?
Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсило? лютi закусив до кровi губу.
– Чого ж мовчиш? – струснув його Звенигора.
– Та що з ним говорити, панове! – вигукнув Спихальський.- Пальни, Арсене, в пiстоля – хай гине до дзябла!
– I справдi! – пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзiв. Вiн ще вагався.
– А як же сестра?
– Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
– Ну, якщо так, – смерть негiдниковi! – Звенигора пiдняв пiстоль.
– Стривайте! – прохрипiв Чорнобай. – Дайте помолитись перед смертю!.. Не губiть душi без сповiдi!
Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами.
Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до iкон, що пiд рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна, обiперся обома руками об нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд носа.
Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком, щоб Чорнобай i пахолок були в полi зору.
Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт – i на очах ошелешених воякiв Чорнобай зник. На тому мiсцi, де вiн стояв навколiшки, зяяв чорний отвiр.
– Прокляття! – вирвалось у Звенигори.
Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крiм дерев'яно? ляди, що хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав ледь чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля.
Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Во?нов схопив його за руку.
– Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто зна?, якi несподiванки приготував там Чорнобай для переслiдувачiв! – Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з пiстоля. Прогуркотiла луна, – пороховий дим заволiк неширокий отвiр.
Позаду грюкнули дверi: переляканий на смерть пахолок чкурнув iз свiтлицi.
– Стiй, псякрев! – метнувся за ним Спихальський. Та пахолок вiдбiг не далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки. Звенигора вiдвiв важку руку товариша.
– Чекай, Гриво! Цей птах нам потрiбен! – I до пахолка: – Якщо хочеш жити, вiдповiдай правду, як на сповiдi! Де дiвчина, яку Чорнобай привiз сьогоднi? Куди ви ?? подiли?
– Господар мене заб'?. Помилуйте, вашмосць!
– Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобi вiку зараз!
– У нього кiлька тайникiв…
– Кажи всi!.. Один – у вiтряку – я сам знаю…
– Два тут, у фортецi. Один – у стiнi, хiд з конюшнi… Я покажу. Але там зараз нема? нiкого…
– А другий?
– Поклянiться, що вiдпустите мене живого.
– Вiдпущу. Ось тобi хрест!
Пахолок зразу пожвавiшав. Полегшено зiтхнув.
– Тодi скажу. Може, легше на душi стане, а то носив цю та?мницю в серцi, як камiнь! Та нiкому не кажiть, що вiд мене дiзналися. Помiтили в дворi собачу будку? Мiж конюшнею i коморою… Ото хiд в тайник! Пiд будкою глибокий льох, а в будцi-собака… Зрозумiли?
– Зрозумiли. А бiльше нема нiде?
– ? ще в лiсi. За двi версти звiдси, в урочищi Журавлi, насупроти джерела, викопано в гущавинi потайний погрiб… Але то для зими.
– Ясно. Як же тебе звати?
– Минкою.
– Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе вiдпустимо. Хоча, по правдi кажучи, все Чорноба?ве кодло заслугову? однi?? гiлляки. Веди нас до будки!
Викопаний у твердiй глинi та?мний хiд мав кiлька колiн. Це врятувало Чорнобая вiд Романовоi кулi. Вiн кумельгом скотився вниз, до повороту, i, боляче вдарившись об суху стiну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав пострiл. Але Чорнобай уже був у безпецi. Звiвшись на ноги, вiн намацав на стiнi ятаган i шаблю, повiшенi тут же на скрутний випадок, i в думцi похвалив себе за передбачливiсть. Тепер вiн мiг оборонятись у цiй тiснiй норi, де двом не розминутись.
Постоявши деякий час за виступом i пересвiдчившись, що погонi не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазiвки, закрито? мiцними дубовими дверцятами, вiдсунув засув, вiдчинив дверцята i вилiз iз нори. Опинився в напiвпорожнiй i напiвтемнiй клунi. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого – ятаган i поспiшно вийшов на подвiр'я.
Тут вешталося чимало людей – наймитiв, наймичок i пахолкiв. Однi готували на завтра зерно для посiву – саме сiяли пiзню гречку, другi чистили гнiй у стайнях, третi вешталися без дiла.
Побачивши господаря, всi враз заметушилися.
Блiдий, вимазаний у вогку глину Чорнобай пiдбiг до комори. Гукнув:
– До збро?! До збро?! Напад! Всi до мене! Зачинiть ворота!
Люди враз кинули роботу. Звиклi до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю – шаблi, мушкети i бiгли до Чорнобая. Хтось зачинив важкi ворота, хтось ударив на сполох – i уривчастi згуки дзвону полинули ген-ген по околицi.
– Сiдлайте коней!
Пахолки виводили з ста?нь блискучошкiрих огирiв, накидали сiдла, затягували попруги.
Опинившись у сiдлi, Чорнобай вiдчув себе спокiйнiше. За плечима у нього гарцювало пiвтора десятка вершникiв. Вiн наказав вiдчинити ворота.
– За мною! Нападникiв небагато! Вируба?мо всiх до ноги! Нiкого не жалiти!
Щойно пережитий страх змiнився лютою радiстю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тiльки б не випустити з рук Звенигори i його друзякiв!
Вiн махнув шаблею i на чолi загону вихором вилетiв з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортецi.
6
Минка вгамував розлютованого пса i зачинив у комiрчину. Потiм вiдтягнув убiк будку. Пiд нею виявилась майстерно зроблена ляда.
– Тут, – сказав пахолок i, злякано позираючи, чи нiкого не видно з людей Чорнобая, вiдступив за рiг комори.
Звенигора з Романом пiдняли досить-таки важку ляду, стали на колiна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею i плiснявою.
– Стехо, – тихо погукав Звенигора, все ще не вiрячи, що тут може бути сестра. – Стехо! Сестричко!
У нього над головою згромадилися товаришi й односельчани, що по?хали з ним. Всi затамували подих.
З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.
– Стехо! Ти тут? Це я – Арсен! – гукнув козак щосили.
– Арсене! – не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впiзнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кiлькох дiвчат. Пролунав тупiт нiг, i внизу, якраз пiд отвором, з'явилося четверо дiвочих облич. Запорожець побачив змученi очi Стехи, скуйовдженi коси. Дiвчина простягнула вгору тонкi руки.
– Драбину! – крикнув Звенигора.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по однiй пiднялися наверх. Арсен пiдхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.
– Сестронько!
– Братику! Арсене! Де ти тут узявся?
В цей час внизу, над рiчкою, забив на сполох дзвiн. Низькi уривчастi звуки тривогою одiзвалися в серцях козакiв. Усi нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вiтром здуло – десь зник.