– Чорнобай склика? сво?х людей, – сказав Роман.
– Так, прогавили ми його, собаку! – глухо вiдгукнувся Арсен. – Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзi! Для дiвчат осiдлайте Чорноба?вих!
Поки сiдлали чотирьох огирiв, Звенигора вiддавав накази.
– Романе, ви з Гривою берiть дiвчат i мчiть попереду! На допомогу вiзьмiть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Iваника, – i тихо додав: – З нього менi мала допомога, а вам усе-таки жива душа… -Потiм голосно: – Ми ?хатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас i ми вiдстанемо, то ждiть нас на Iнгульцi!
Сонце зайшло, i на землю спадали синi вечiрнi сутiнки. Попереду ви?хали з фортецi Роман, Грива, Iваник i дiвчата. За ними – решта загону на чолi з Арсеном. Спихальський був незадоволений.
– Може, хоч червоного пiвня пустимо на це кляте гнiздо, пане добродзею? – спитав Звенигору. – Невже так i по?демо?
– Не треба, – скрушно махнув рукою Звенигора. – Не гнiздо винувате, а той звiр, що живе в ньому. Хитрий, бестiя! Наготував лазiвок! Знав, що рано чи пiзно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж ?? руйнувати? Добрий захисток для наших людей вiд татарви…
– Як зна?ш, пане добродзею, – буркнув Спихальський. – А я викресав би вогню, жеби вшистко пiшло з димом!
Звенигора не вiдповiв. Попереду, з узвозу, виринув кiнний загiн. Хоча до нього було не менше двохсот сажнiв, i Арсен i пан Мартин зразу впiзнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впiзнав його i Роман, бо миттю звернув лiворуч i погнав зi сво?ми людьми поза селом до лiсу, що чорнiв удалинi. Звенигора прикинув оком i зрозумiв: у Чорнобая бiльше людей. Встрявати у рукопашний бiй небезпечно. До того ж йому не хотiлося ризикувати життям чи здоров'ям сво?х односельчан. Тому вiн вирiшив ?хати слiдом за Романом у надi?, що скоро наступить вечiр, i темрява схова? ?х вiд переслiдувачiв.
Чорнобай розгадав задум козакiв i, зрiзавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свiжi, нестомленi конi.
Почалася погоня.
Гула пiд копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули бiленькi хати села – i три загони вирвалися в степ. Переднiй явно стишував хiд. Не призвича?нi до швидко? верхово? ?зди полонянки ледве держалися в сiдлах, i це змушувало Романа i Гриву притримувати сво?х коней.
Нарештi, коли стало ясно, що до темряви вiдiрватися вiд погонi не пощастить, Звенигора на ходу крикнув:
– Приготувати мушкети! Стрiляти на ходу залпом! Цiлитися не в вершникiв, а в коней!
Козаки зiрвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити сво?х. На горбi Звенигора подав знак зупинитися. Верхiвцi осадили коней i, не розвертаючи ?х, впiвоберта приклали мушкети до плiч.
– Пали!
Гримнув залп. Три чи чотири переслiдувачi рухнули на землю. Iншi зупинилися. Конi здибилися, злякано заiржали. Почувся крик i стогiн поранених. Потiм усе зникло – пороховий дим кострубатою хмаркою поволi посунув на переслiдувачiв i прикрив ?х вiд козакiв.
– Вперед! – гукнув Звенигора.
Прищуливши вуха, конi рвонули щодуху. Пострiли, крики, запах диму стривожили ?х, наддали нових сил, i втiкачi прудко помчали до лiсу.
Через двi-три сотнi крокiв Звенигора оглянувся. У нього радiсно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засiб зупинити наступ ворожо? кiнноти цiлком виправдав себе i тут. Загiн Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на мiсцi. Видно, смерть чи поранення кiлькох товаришiв вiдбили у пахолкiв охоту продовжувати переслiдування.
Незабаром вечоровi сутiнки погустiшали i темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотiв i мав сили, мусив би припинити погоню.
7
Справдi, несподiваний козацький залп викликав у загонi Чорнобая велике замiшання. Два пахолки були пораненi. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'ятi i товаришi вважали ?х загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Вiн хотiв продовжувати погоню, але нiхто за ним не по?хав. Тому вiн наказав пiдiбрати поранених i вертатися додому.
У фортецi, кинувши поводи пахолковi, наказав:
– Розшукайте Минку i приведiть до мене! А також пошлiть за Тхором i Митрофаном – хай зайдуть!
А сам пройшов до себе в спочивальню, зiрвав зi стiни два пiстолi – застромив за пояс i, сiвши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволi Звенигори було як грiм серед ясного неба.
Тiльки чудом урятувався вiн сьогоднi. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-лiпший день може повернутися з бiльшими силами або пiдстереже його десь одного i пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотниковi.
Грюкнули дверi – i пахолки ввели Минку.
Чорнобай пiдвiв голову, суворо глипнув на хлопця.
– Пiдiйди ближче! А ви – геть звiдси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, пiдiйшов до Минки. У хлопця задрижали колiна.
– Це ти впустив тих розбiйникiв, падлюко? – прошипiв господар. – Скiльки вони тобi заплатили?
– Батечку, ?й-богу, нiчого! – забелькотав Минка. — Хай мене грiм поб'?, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Вiд Юрiя Хмельницького або вiд Многогрiшного… А виявилося…
– Ти чув, що вони тут говорили?
– Чув.
По тому, як у Чорнобая блиснули очi, хлопець зрозумiв, що бовкнув зайве. Руки його ще бiльше затремтiли.
– Кому про те розповiдав? Тiльки правду!
– Нiкому. Хай менi язик одсохне, коли брешу!
– Забожись!
– Хрест мене побий, нiкому!.. Хiба я маленький?
– Гаразд. Iди!
Хлопець повернувся i ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорноба?вiй руцi ятаган – i пахолок, не встигнувши крикнути, упав на пiдлогу. Чорнобай нахилився над ним i вдарив ще раз, цiлячись у серце. Потiм витер ятаган об одяг пахолка i знову сiв на лаву.
Через деякий час у сiнях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню – запалив свiчку. Потiм прочинив дверi.
– Це ти, Митрофане?
– Я, – почувся протяжний голос.
– А Тхiр з тобою?
– Та вже ж.
– Заходьте!
Пахолки боязко зайшли до свiтлицi. Пiсля по?здки за Днiпро вони мiцно спали i тепер, почувши про напад на фортецю i про погоню, в якiй вони не брали участi, не знали, чого чекати вiд господаря. Побачивши на пiдлозi труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.
– Невже Минка?
Чорнобай не вiдповiв. Зачинивши за пахолками дверi, пiдштовхнув ?х на середину кiмнати i став насупроти.
Пахолки вiдчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кiнь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхiр, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
– Чого крутишся, мов муха в окропi? Перед ким сто?ш, падло? Забув?
Тхiр завмер, гарячкове думаючи, звiдки чекати напастi. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не мiг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподiваним запитанням:
– Де ви подiли Звенигору?
Митрофан вирячив очi.
– Якого Звенигору?
– Не прикидайся дурнiшим, як ?, йолопе! – гримнув на нього Чорнобай. – Того козака, що я звелiв посадити на палю, а потiм кинути в озеро!
– А-а, – Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, нiби говорив: "Бач, я ж тобi казав!"
Тхiр улесливо усмiхнувся, винувато опустив очi.
– Ми продали його Алi, пане.
– Продали Алi? Як же ви посмiли, нещаснi?
– Митрофан пiдбив… Каже, господар заробив добре, а ми хiба не люди? Я й не хотiв, але вiн напосiвся… Погрожував…
Митрофан ще дужче вирячив очi. Обличчя його посинiло вiд гнiву. Вiн аж задихнувся, почувши, як Тхiр звалю? з себе вину й переклада? на нього, i не мiг нiчого сказати в сво? виправдання. Вiн здебiльшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацiдив Тхоревi у вухо. Той вiдлетiв до вiкна i вихопив пiстоль. Гримнув пострiл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволi осiв на пiдлогу.
Чорнобай усе ще непорушно стояв бiля столу, тiльки уважно слiдкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготовi зведений пiстоль. Тхiр кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.
– Готовий!
– I ти гада?ш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? – тихо спитав Чорнобай. – Гада?ш, я так i повiрив, нiби то Митрофан пiдбив тебе продати Звенигору татариновi?