Тхiр позеленiв. Упав на колiна – поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай рiзко вiдштовхнув пахолка.
– Ти хитрий, Тхоре. Але й тобi прийшов кiнець! Твоя хитрiсть мало не коштувала менi життя.
– Простiть мене, добрий господарю! – схлипнув Тхiр. – Не iнакше – диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам… Тiльки не вбивайте!.. Згадайте, скiльки разiв я рятував вам життя… Я завжди служив вам вiрою i правдою. Ну, а раз схибив – позаздрив на грошi… Каюсь…
Вiн знову пiдповз до господаря i, плачучи, цiлував його замазанi в глину чоботи.
Чорнобай мовчав. Лише по кiлькох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку i поставив перед собою. Свiчка мерехтливо кидала на перекошене вiд страху обличчя пахолка жовтаве свiтло, – i вiд того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою вiдштовхнув парубка вiд себе.
– Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…
З грудей пахолка вирвався радiсний стогiн.
– Однак не думай, що я тобi прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у сiчове товариство. А там вибереш влучну хвилину i прикiнчиш Звенигору… Вiн не зна? тебе в обличчя?
– Нi, не зна?.
– От i добре. Це сприятиме нашому задумовi… Та не зволiкай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорноба?вцi. Сьогоднi ж вирушу в Крим до Алi… Я ждатиму звiстки вiд тебе… Чу?ш?
– Чую… Все буде зроблено, як ви наказу?те!
8
Лише опiвночi Звенигора зупинив загiн на нiчлiг. Козаки попутали коней i пустили пастись на долину, а самi, прославши кире?, вклалися спати. Не спали тiльки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Iваник. Iваник виявився доброю i хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухо? нехворощi i помостив пiд кущем, заслав ?? широкими попонами.
– Прошу, дiвчата… Це, зна?те-ма?те… того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошка? погоня… Та, думаю, до цього не дiйде! Ми ?м, зна?те-ма?те, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались – бiльше носа не поткнуть!
Слухаючи хвастовите буркотання Iваника, Звенигора усмiхався в темрявi. Вiн був радий, що все скiнчилося щасливо. Стеха уникнула татарсько? неволi, нiхто з односельчан не потерпiв… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непоко?ло запорожця. Прийде час – потрапить птаха до сiльця!
Iншi думки полонили його. До пори до часу не дiлився ними з товаришами, а зараз вирiшив, що вiдкладати нiкуди.
– Вранцi я залишу вас, – сказав друзям тихо. – Ви по?дете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…
– Арсене, що ти вигадав? – здивувався Роман.
– Так треба. Я мушу негайно везти фiрман!
– Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?
– Я повернуся незабаром. А Златцi, Младеновi i Якубовi у мо?х буде добре… Та й ви будете з ними.
– Е нi, пане-брате, так негоже.
– Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Сiчi!
– Тодi ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека i небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?
– Атож. Пiвсвiту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортiло хоч ?дним оком поглянути на ту славутню Сiч Запорозьку. А допiру така оказiя, панове! Га!.. ?стем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради не? я ладен хоч на край свiту, перун ясний!
– Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспiша?ш до панi Вандзi в Закопане.
Наступила пауза. В темрявi не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всi почули тихеньке, стримуване зiтхання.
– Поспi?мо з козами на торг! – буркнув пан Мартин. – Панi Вандзя чекала на мене тши лята, почека? ?ще ?дне – буде штири!
– Ну, що ж, друзi, якщо ваш намiр твердий, то по?демо разом! Скажу вам, чортяки ви мо? дорогi, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!
Звенигора намацав у темрявi руки товаришiв i з почуттям мiцно потиснув ?х. Ось вони – друзi! Неволя i спiльна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила ?х, i вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь i воду. I вiдвертий, щиросердний Роман, i запальний, гоноровитий, але, по сутi, добрий, як дитина, пан Мартин, i похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, – всi вони, не вагаючись нi митi, грудьми заступлять його в час смертельно? небезпеки, як i вiн кожного з них. I вiд того, що вони нiколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що iнакше бути не може, що кожен зробить те, що ма? зробити справжнiй друг-побратим, Арсеновi стало на душi легко i радiсно… Справдi, один у полi – не во?н! Це старовинний закон вояцького життя. I скiльки разiв вiн переконувався в справедливостi цього! Мiцна ж вояцька дружба i готовнiсть у найскрутнiших обставинах постояти за товариша – то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цiлим iз найнебезпечнiшо? тарапати.
Охопленi спiльним почуттям, друзi довго гуторили впiвголоса, лежачи горiлиць на землi i вдивляючись у густо-син? небо, всiяне безлiччю мерехтливих зiрок. До них озивався нiчним шурхотом степ: шелестiла пiд вiтерцем тирса, цвiрчали на тисячi ладiв коники, iнодi десь, налякана нiчним хижаком, запiдпадьомка? перепiлка чи зiрветься з гнiздовища бистроногий стрепет.
В долинi форкали стриноженi конi.
Нарештi на всiх налягла дрiмота.
– Спати, друзi! Спати пора! Незабаром свiтатиме, – сказав Звенигора.
Однак сам не заснув. Тихенько пiдвiвся i тiнню ковзнув до куща, де спали дiвчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущенi коси i довго сидiв нерухомий, заглибившись у сво? думи й оберiгаючи сон дiвчат i товариства.
Вранцi загiн роздiлився надво?. Спихальський, Роман i Грива ще сiдлали коней, а балкiвчани вже вiд'?жджали. Iваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькi груди i примушував коня грати пiд ним. Арсен побажав щасливо? дороги, поцiлував Стеху i гукнув:
– Ну, рушайте!
Балкiвчани вдарили коней i риссю помчали широкою долиною прямо на пiвнiч. Коли вони сховалися за виднокра?м, Звенигора скочив у сiдло, i чотири вершники повернули на пiвденний схiд.
НЕСПОДIВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ
1
Третього дня, пiзно ввечерi, чотири подорожнi зупинилися пiд брамою сiчово? фортецi. Звенигора рукiв'ям пiстоля загрюкав у мiцнi дубовi дошки. У пiдворiттi прокотилася гучна луна.
Десь угорi, в темрявi, скрипнула хвiрточка, i сонний голос незадоволено запитав:
– Який там чорт, прости господи, товчеться?
Звенигора мало не зареготав. Радiсть розпирала йому груди. Пiсля всього того, що пережив у чужих краях, ось вiн сто?ть перед ворiтьми рiдно? Сiчi i сам собi не вiрить: сон це чи наяву? Нiби й не було важкого шляху до Криму, Гамiда i Сафар-бея, гайдутинiв Младена, ненависно? галери, довго? путi через Болгарiю, Волощину i сплюндровану Правобережну Укра?ну до тихо? Сули. Зда?ться, нiби вчора надвечiр ви?хав вiн iз цi?? брами, а сьогоднi вже й поверта?ться назад. I зустрiча? його не хто iнший, як сам батько Метелиця! Усмiхаючись невидимою в темрявi радiсною усмiшкою, Звенигора уявля?, як там, нагорi, висунувшись iз вiконця, старий козарлюга вдивля?ться вниз i намага?ться розпiзнати чотири постатi. Але розпiзнати не може i вiд того злиться. I вже готовий вибухнути гнiвом i добiрною лайкою.
Голос загримiв знову:
– Чи тобi там заклало, iдоле? Чого грюка?ш, питаю?
Тепер уже Звенигора не витримав i зареготав. Саме такi слова i сказанi саме таким тоном, притаманним тiльки бувалим запорожцям, що не бояться нi бога нi чорта, вiн сподiвався почути зараз вiд свого колишнього учителя.
– Пiзнаю сво?х! – крiзь сльози i смiх промовив Звенигора. – Вiдчиняйте, батьку Корнiю! Невже не впiзна?те?
Метелиця на якийсь час замовк. Потiм охнув i, чути було, одскочив вiд оглядового вiконця. З надворiтньо? вежi знову почувся його гучний голос. Вiн будив вартових запорожцiв, якi, нехтуючи небезпекою, спокiйнiсiнько повкладалися спати.
– Вставайте! Та вставайте-бо, iродовi душi! Сiкачу, Товкачу, годi спати! Прокидайтеся! Дорогий гiсть при?хав!..
По дерев'яних сходах загупотiли важкi чоботи. Заскрипiла пiдойма, грюкнув залiзний засув – i брама вiдчинилася. З не? вилетiв засапаний Метелиця. За ним поспiшали Сiкач i Товкач, якi спросоння до ладу не розшолопали, чого ?х так поспiшно збудили, i незадоволено бурчали.