– Арсене! Чортяко! – вигукнув Метелиця i згрiб Звенигору в сво? ведмежi обiйми. – Живий! Прилетiв, соколику! Ох ти боже!..
Вiн мiцно притис Арсена до грудей, поцiлував в обидвi щоки i, врештi, просльозився.
Здивованi i зрадiлi Сiкач i Товкач силомiць вирвали товариша i побратима, якого вони вже не сподiвалися побачити живого, з могутнiх рук Метелицi.
– Арсене! Брате!..
Пiсля перших бурхливих проявiв радостi, коли чулися тiльки окремi вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожнi, мабуть, стомилися i потребують вiдпочинку.
– Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, – сказав Арсен. – Тож не дивно, що я i мо? товаришi не вiдмовимось вiд вашо? гостинностi. Останнi три днi мчали, мов на крилах. Скучив за товариством сiчовим та й наглi справи… А що – кошовим i досi Сiрко?
– А хто б же? Вiдмовлявся, правда, дуже. Казав – старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…
– Менi б зразу до нього…
– Чекай, чекай, хлопче! Надворi глупа нiч – а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся – а тодi роби що зна?ш! – охолодив Арсена Метелиця. – За?жджайте!.. Товкачу, постав коней до стайнi! А ти. Сiкачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавiше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!
Пiсля сито? вечерi Метелиця вiдправив Романа, Спихальського i Гриву спати, а Звенигору примусив розповiсти про сво? мандри i поневiряння. Старий запорожець i його молодi товаришi, затамувавши подих, довго слухали цiкавi розповiдi, i лише перед свiтом зморений Арсен заснув.
Вранцi вся Сiч дiзналася про повернення Звенигори. Кожен хотiв на власнi очi побачити його i послухати про все, що вiн зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг i вбравшись за рахунок вiйськово? скарбницi у новий, пiшов до кошового. Зате Спихальський, Роман i Грива на всi заставки оповiдали про сво? поневiряння в неволi. Особливий успiх у запорожцiв мав пан Мартин. Розповiдав вiн цiкаво i не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповiдь польськi словечка i змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем i звитяжцем. Слухаючи його, козаки час вiд часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навiть про трагiчнi подi? з ?хнього життя умiв розповiсти дотепно i весело. Тодi пан Мартин реготав гучнiше за всiх, задерши голову i наставивши в голубе небо сво? рудi вуса-списи. Потiм набирав поважного вигляду i знову заходжувався розважати сво?х слухачiв новою пригодою, в якiй правда нерiдко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.
Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрiвся поглядом з паном Мартином – йому запорожцi пiдсунули пiд ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усiм було видно оповiдача. Спихальський хитро усмiхнувся, пiдморгнув i теревенив далi:
– А ?днего разу – то було юж на Днiстрi – послав мене пан Арсен розвiдати переправу… Шуснув я в кущi i йду собi понад берегом. Остерiгаюсь, коб який татарин не загледiв мене. Аж патчу – бiжить до рiчки гарненька татарочка з високим мiдним глеком на плечi. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далi? Татарочка поставила глек на камiнь, оглянулась навколо i – о, панство! – почала швидко роздягатись… Я зажмурив очi… Потiм менi набридло стояти, мов слiпому, i я розплющив ?дне око…
– Га, га, га! – зареготали навколо запорожцi.
– Патчу – лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, ?зус!.. А як я розплющив i друге око, вона юж встигла…
Звенигора не розiбрав, що там "юж встигла" татарочка, але по тому, який громовий регiт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом i жартом зумiв прихилити до себе козацькi серця.
У свiтлицi вiйськово? канцелярi? Звенигору зустрiв сам Сiрко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим i зворушеним. Старий отаман розкрив обiйми i, не дозволяючи молодиковi вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землi, притис його до грудей.
– Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподiвався побачити тебе живого i вiдчував грiх на сво?й душi!
– Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…
Сiрко посадив Арсена насупроти себе. Зiтхнув.
– Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бiдоласi померти на рiднiй землi… Однак ти недаремно ?здив: прислужився рiднiй матерi нашiй Укра?нi i всьому кошевi запорозькому. Твоя звiстка про похiд Iбрагiма-пашi на Чигирин дозволила нам вчасно пiдготуватися до зустрiчi ворога й успiшно вiдбити його напад… Даремно Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей три тижнi без упину штурмували Чигирин. По кiлька разiв на день кидали вони на приступ сво? вiйська, копали апрошi i закладали пiд стiни мiста пороховi мiни – нiщо ?м не допомогло! Чигирин вистояв, а Iбрагiм-паша з Селiм-Гiре?м безславно вiдступили… А ми тут, на Низу, теж не сидiли склавши руки – шарпали татарськi улуси, громили переправи турецькi через Буг, стерегли Муравський шлях, знищували ворожi валки з припасами… В усьому цьому ? й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про намiри ворога – то вже наполовину виграна баталiя!
– Я радий чути це, батьку, – скромно вiдповiв Звенигора. – Але то дiло минуле… Турки не облишили намiру заволодiти Укра?ною. Султан Магомет знову готу? похiд. Ще грiзнiший, нiж торiк!
Сiрко уважно подивився на козака.
– Ти ма?ш певнi вiстi?
– Так. Менi пощастило разом з мо?ми болгарськими друзями роздобути султанський фiрман. – 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи цупкий сувiй пергаменту i подав його кошовому.
Сiрко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього.
– Про що пише султан?
Звенигора прочитав фiрман i слово в слово переклав. Сiрко мовчки слухав. На його високому загорiлому лобi зiйшлася мiж бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але вiн намагався цього не показати. Мужн? обличчя Сiрка, до якого так пасували густi довгi вуса, що пiдковою охоплювали чисто поголене круте пiдборiддя, лишалося непроникним.
Деякий час вiн мовчав. Згорнувши сувiй. Арсен дивився на кошового i намагався вiдгадати його думки i почуття.
– Ось воно як, – нарештi, тихо промовив Сiрко. – Отже, цього лiта щонайменше двiстi тисяч туркiв i татар топтатимуть нашi степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть мiста!.. А хто скаже, скiлькох наших людей вони уб'ють, скалiчать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бiдна моя Укра?но, чим ти провинилась перед богом, що вiн насила? на тебе одну напасть за одною! Скiльки горя зазнала ти i скiльки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рiвно сорок лiт, з часу гетьмана Якова Острянина, я не випускаю шаблi з руки… Походи великого Богдана… Булава Вiнницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечнi вiйни з татарами… Вiдчуваю, що вже не тi у мене сили, якi були ранiш. Слабi? мiй зiр, i кволiше б'?ться серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в мо?х руках сили рiвно на Стiльки, скiльки потрiбно буде, щоб вiдвести загрозу од вiтчизни мо?? дорого?, а в очах збережи зiр, щоб я мiг побачити, як тiкатиме Кара-Мустафа з сво?ми недобитками з землi нашо?! А потiм хоч i упокой мя, господи!
Звенигора зата?в подих. Нiколи не доводилося йому так близько i так гостро вiдчути душу цi?? незвичайно?, могутньо? людини, як тепер. Ось уже безперервно двадцять рокiв Сiрко перебував на Сiчi й очолював запорожцiв у ?хнiм смертельнiй боротьбi з турками i татарами. Десятки великих бо?в i сотнi дрiбних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного во?на. Вороги боялись одного iменi Сiрка. Часто показували козакам хребет, навiть не вступивши в бiй, а лише дiзнавшись, що перед ними Урус-шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його татари й турки… Земляки ж називали його Ганнiбалом i грозою кримчакiв-людоловiв. Справдi-бо, сотнi й тисячi бранцiв з Укра?ни, Московсько? Русi, Польщi визволяв з козаками Сiрко, перестрiваючи в степу переобтяженi здобиччю хижi татарськi чамбули; десятки улусiв, мiстечок i фортець у Криму, в Ногайськiй та Буджацькiй ордах спалив, зруйнував вiн, вiдомщаючи за грабiжницькi вторгнення на Укра?ну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали i визволяючи невiльникiв! Тому його iм'я наводило на ворогiв жах, а земляками прославлялось i оспiвувалось у думах та пiснях. Запорожцi безмежно вiрили в свого ватажка i щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, мiг кинутися за ним хоч i до чорта в пекло!