Пiсля паузи, нiби застидавшись свого душевного пориву, Сiрко досадливо поморщився, грубувато сказав:
– Тьфу, розпустив нюнi, старий базiкало!.. Арсене, синку, – Сiрко знову обняв козака, – спасибi тобi вiд усього коша за ту звiстку, якiй i цiни нема! Тво? зусилля, тво? страждання окупилися сторицею торiк i, вiрю, окупляться цього лiта… Ми пiдозрiвали про можливiсть нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому i зробимо все, щоб Кара-Мустафа поламав собi об Чигирин зуби, як i паша Iбрагiм!.. Треба негайно сповiстити про це гетьмана Самойловича i во?воду Ромодановського. Я сьогоднi ж пошлю гiнцiв. А ти по?деш трохи пiзнiше – сам одвезеш султанський фiрман. Може, гетьман-скупiй розкошелиться i нагородить запорожця-нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, сам цар-батечко пришле подарунок – i зразу станеш багатi?м… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Вiд коша…
– Що ви, батьку! Я й так скiльки ваших грошей розтринькав! Нi злотого не привiз додому… – I Звенигора розповiв Сiрковi, як рятувався з друзями вiд Гамiда i його людей.
– Що впало, те пропало, – заспоко?в його кошовий. – Грошi – рiч набутна, – були б тiльки ми живi та здоровi… А на дорогу вони просто необхiднi – сам зна?ш!..
Вiн пiдiйшов до столу – вийняв з шухляди оксамитовий капшук.
– Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожцiв не вiдчували нужди в дорозi до Чигирина, а може i до Батурина… А тепер – слухай! Спочатку за?деш у Чигирин, покажеш фiрман окольничому Ржевському, – вiн знатиме, що треба робити. То досвiдчений во?н… Пiсля торiшнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, вiн вiдновив стiни, полагодив ворота мiськi, поповнив запаси. А коли дiзна?ться, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготу?ться ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Днiпро. Гадаю, там же зустрiнеш i во?воду Ромодановського… У них фiрман i залишиш – хай шлють царевi… Ну, ти мусиш знати, що нi до першого, нi до другого у мене особливо? приязнi нема?… Гетьман спить i бачить у сво?й руцi поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всiм вiдомо, що то рука слабка, однак загребуща, i пернач кошового ?й видався б не пiд силу… А з князем у мене давнi рахунки. Коли князь захотiв було закрiпостити за московським звича?м наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами трохи пошарпав його людей пiд Бiлгородом, i вiн поклав на мене зло. Пiдступно схопив, забив у кайдани i заслав аж у Сибiр… Розповiдаю це тобi для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Сiч. Поки йдеться про боротьбу з турками i татарами, гетьман i во?вода вбачають у запорожцях надiйного спiльника, але як тiльки вiйна затуха?, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!
– Що ж менi робити?
Сiрко уважно подивився на козака.
– Самойлович намагатиметься примусити запорожцiв при?днатися до його вiйська, щоб гуртом захищати Чигирин… Треба та?мно переконати князя Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Сiчi напризволяще. Якщо ворог займе нашу укрiплену фортецю, то ми самi вiдчинимо дверi до сво?? хати. А кожному ясно, що Сiч – то надiйний захист Укра?ни вiд татар i туркiв. Доки iснуватиме смертельна загроза з пiвдня, доти повинна iснувати i наша Сiч-мати!.. Отож, тут ми принесемо бiльше користi загальнiй справi, нападаючи на тили турецького вiйська i загрожуючи Кримовi, нiж коли б при?дналися до лiвобережних полкiв.
– Розумiю, батьку.
– Ти вже був дома? – раптом спитав кошовий.
– Один день всього.
– Мало. Але сам зна?ш, який час наста?… Тому, побувавши у гетьмана i во?води Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрiбний. А зараз – iди! Вибери собi добрих попутникiв – i чекай. Я приготую листи – гукну тебе…
2
З гори, вiд Суботiвського шляху, Звенигора з товаришами побачили Чигирин i припинили коней.
Лiворуч, на стрiмкiй кам'янiй скелi, височить похмурий старовинний замок. Вiн пiднiсся так високо, що зда?ться, пливе в бездонному синьому небi, як велетенський корабель. Схожостi з кораблем йому надавала i гостроноса форма, i цiла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бiйниць.
Праворуч, попiд Чигиринською горою, що звалася ще в народi Кам'яною, розкинулось мiсто, обнесене земляним валом з сосновим палiсадом по ньому. Замiсть багатьох будинкiв – попелища або ру?ни. То слiди торiшньо? турецько? облоги.
Вдалинi, за мiстом, витiкаючи крутим колiном .з-за Чигиринсько? гори, вузькою блискучою стрiчкою в'?ться по широкому зеленому лузi Тясмин. За рiчкою темнi? в легкiй iмлi густа чигиринська дiброва.
Одначе козакам нiколи було милуватися чудовим кра?видом, i вони погнали стомлених коней до Кримських ворiт.
Двiр коменданта був запруджений вiйськовим людом.
Козаки спiшилися, прив'язали коней до конов'язi. Старий Метелиця пiшов роздобувати сiна, Сiкач i Товкач метнулися в пошуках ?стiвного, а Звенигора зi Спихальським, й Гривою i Романом Во?новим попростували до великого кам'яного будинку коменданта. Арсен вирiшив, що з його боку було б не по-товариському самому вручати високим во?начальникам спiльно привезений з Туреччини фiрман. Тому йшли всi гуртом.
Молодий бравий стрiлецький старшина, якому Звенигора розповiв про мету ?хнього при?зду, на хвилину задумався.
– Коменданта, окольничого Ржевського, нема? зараз у мiстi, – нарештi, промовив вiн, не знаючи, як бути йому iз запорожцями. – Хiба провести вас до генерала?
Звенигора розмiрковував, що у нього нема пiдстав вiдмовлятися. Врештi, вiн привiз таку звiстку, яку треба широко розголосити серед вiйська i народу. Тому сказав:
– Давай i до генерала.
Старшина завiв ?х до велико? порожньо? зали. Лише пiд однi?ю стiною стояла довга широка лава, на якiй сидiло кiлька вартових стрiльцiв з протазанами. Дво? дверей вело до сусiднiх кiмнат. З однi?? з них доносився гомiн голосiв. Старшина обсмикав на собi каптан i сховався за дверима.
– Султанський фiрман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! – долетiв крiзь нещiльно причиненi дверi гучний голос. – Або зачекайт! Я сам виходiль… Панове офiцiри, гераус![16] Запорожцi привозiль султанський фiрман… Я хочу бачiль його негайно!.. Ком, ком![17]
В залу вивернув цiлий гурт вiйськових старшин. Попереду йшов рожевощокий генерал, його ясно-голубi очi з цiкавiстю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним.
Побачивши генерала, Роман Во?нов здригнувся i хотiв було вiдступити назад, але в залi настала тиша, всi завмерли, i вiн не посмiв порушувати стрiй.
– Генерал-майор Трауернiхт! – об'явив хтось iз старшин.
Звенигора виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до пiдлоги.
– Ти привозiль фiрман? – спитав Трауернiхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака.
– Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччинi. Кошовий Сiрко наказав вiдвезти його до гетьмана i пана во?води, а по дорозi – показати комендантовi Чигирина, щоб вiн спiшно готував фортецю до ново? облоги.
– О-о, вi слухаль? Що говорить цей косак!.. Це ? знову вiйна! – вигукнув генерал.
– Так, пане, – пiдтвердив Звенигора, виймаючи фiрман i подаючи його генераловi.
Той розгорнув, повертiв перед очима.
– Швайнерай[18], але ж тут написано по-турецьки!
– Так, пане. Дозвольте – я прочитаю i перекладу.
Звенигора вже знав лист напам'ять i швидко переказав його змiст. Трауернiхт не спускав з нього погляду. Видно було, що вiн вражений не тiльки важливою вiсткою, а й тим, що звичайний запорожець так вiльно переклада? з турецько?.
– Панове, надзвичайно iнтересант! – вигукнув генерал. – Ми ждали вiйна, але все-таки сумнiвались… I от запорошцi привозiль таку важливу новiну… Колосаль! Колосаль! – I поплескав Звенигору по плечi. – Данке, майн лiбер![19] Я завшти вiт запорошський косак у захопленнi бути… Дуже добрi зольдат, майне гершафтен!.. [20] Вiт дiзер[21] новiн князь Ромодановський дуже задоволений бути…
Я також задоволений… Молодшина, косакен… – I глянув на Арсенових товаришiв. – А то тво? камераден?[22]
Вiн пiдiйшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Нiмець поблажливо поплескав його по плечi також.
– О, богатир! Геркулес!.. А цей… Ба! Ба! – Генерал раптом поперхнувся, витрiщив очi, а його вид почав наливатися кров'ю. – Доннерветер![23] Але ж то ?ст холоп Ромка Во?ноф! Ройбер![24] Грабiжник! – вiн задихнувся, посинiвши вiд лютi, що нахлинула на нього. – Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд![25] Вiн нiякий косак ?ст! То ?ст мiй крiпак… З сiльця Плоского, iз-пiд Тули… Бунтiвник, пiдпалювач!.. Спалив мiй ма?ток… Дуже корош ма?ток… I втiк, ферфлюхтер!.. Н-на!.. Тепер ма?ш – вiн став запорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разiна?.. Голюбщику, тво? мiсце на стайня! Там я покажу, як палить мiй тiм!.. Зольдатен, схопiть його – забийт у кайтани! В тюрму! – Трауернiхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою.