Стрiльцi схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку вiн намагався вийняти з пiхов. Поволокли до виходу.
– Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзi! – крикнув, пручаючись. – Ось яку волю я знайшов на батькiвщинi! Прокляття!
Арсен кинувся до генерала.
– Стривайте! Що ви робите! Негайно звiльнiть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звiстку, а ви його в тюрму? Оце така нагорода?
– Чого косак так кричить? Чи вiн гада?, що тут запорошський сiч? – промовив глузливо Трауернiхт.
Звенигора аж тремтiв од лютi. Нi, не тако? зустрiчi вiн чекав у Чигиринi! Рука мимоволi потяглася до шаблi. Але його раптом вiдтер плечем Спихальський, а Грива мiцно здушив за лiкоть.
Пан Мартин став перед генералом, на?жачив на нього вуса. Обличчя його зблiдло, а очi були готовi виприснути з орбiт. Голос тремтiв.
– Псякрев! Пане генерале, але то ж неподобство творити таке зухвале злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навiть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного пiвня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився сво?й ойчизнi! До того ж вiн юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, рiч друга!
Трауернiхт поривався щось сказати, але Спихальський так розiйшовся, що не помiчав того i продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима.
– Нинi я майже зрозумiв, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з сво?ми крiпаками, якщо така добра i чуйна людина, як пан Роман, пiдняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гiрше, нiж вашому бидловi… Але ж, панство, хлоп – теж члов?к, холера ясна!.. Вiн ма? ту ж плоть i кров, що й ми, шляхтичi. Вiн так само радi?, суму?, коха? i ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан ?зус? Га? Питам вас!..
– Холоп – то ?ст холоп, майн лiбер! – вирячився на Спихальського Трауернiхт. – I якщо ви ?ст справдi шляхтич, як заявляйт, то менi дивно слухайт од вас подiбну мову!.. Нiхт вар[26], панове?
– Так, так, пане генерал-майор, – почулися голоси.
– Вi слухаль?.. На цьому з холопом кiнчайт!.. Шпасибi, косакен, за фiрман, за надзвичайно важливу звiстку… Гадаю, князь Ромодановський дасть вам за не? шудесний презент.
– Нам не потрiбний нiякий презент! – вирвався знову наперед Звенигора. – Звiльнiть нашого товариша! Iнакше ми домагатимемося його звiльнення силою збро?! – I вiн люто стукнув рукiв'ям шаблi.
– Вас?[27] Що то означайт, менш?[28] Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвiр!
Вiд гнiву та образи кров шугнула Арсеновi в голову. Вiн рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауернiхт скрикнув злякано i поточився назад. Та в ту мить мiж ним i запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого генерала, який пiдняв перед Звенигорою руку.
– Стоп! – вигукнув громовим голосом. В його мовi теж вчувався чужоземний акцент. – Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити ??! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справдi треба бути обачнiшим у виборi слiв, адже сто?те не перед татарами чи яничарами… А вам, генерал-майоре, мусить бути соромно за те, що дозволили собi заарештувати одного з запорозьких гiнцiв. Це не мiня? справи, що вiсiм чи дев'ять рокiв тому вiн був вашим крiпаком i вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старi рахунки!
– Генерале Гордон! – верескнув Трауернiхт. – Ви забувайт, що тут нижчi чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт менi, як я мус поводитися зi сво?ми крiпаками!
– В сво?му ма?тку ви вiльнi поводитися з ними так, як вам дозволя? ваша совiсть. Але тут, у вiйську, нема? крiпакiв! – Генерал Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. – Ви зробили помилку, i ?? треба виправити, щоб не завдати шкоди оборонi Чигирина.
– Генерале, вi перебiльшувайт!
– Нiскiльки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожцiв, що з ?хнiм товаришем нiчого поганого не трапиться. Його долю повинен вирiшити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Вiд вашого iменi, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з ?хнiм товаришем насилля.
Трауернiхт не вiдповiв нiчого. Мовчки зник за дверима.
Генерал Гордон повернувся до Звенигори. Його невеликi допитливi очi дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим i твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати i завжди домагалася свого.
– А вам, молодий чоловiче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчiть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тiльки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми… А за султанський фiрман велике спасибi вiд усi?? залоги Чигирина! Щасливо? дороги!
Звенигора мовчки вклонився i попростував до виходу. Спихальський i Грива поспiшили за ним.
Iшли швидко, збудженi, зi стиснутими кулаками. Звенигора i Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони i лайки. Врештi, йому це набридло, i вiн замовк.
Метелиця ще здалеку помiтив, що нема? Романа, а його друзi чимось схвильованi.
– Що трапилося?
Звенигора коротко розповiв про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя пада? на нього. Коли б не тягнув товаришiв за собою, а сам вiднiс той фiрман, все закiнчилося б якнайкраще. А тепер – ма?ш! Роман у темницi, i його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячковитий Сiкач вихопив з пiхов шаблю.
– Браття, то чого ж ми тут сто?мо! Нас б'ють, а ми, як телепнi, тiльки придуркувато посмiхатимемось? Бiжiмо мерщiй – шаблями прокладемо собi дорогу i визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжi, коли там дiзнаються, що ми нiчого не зробили для визволення Романа!
– Чекай, чекай! – остудив його запал Метелиця i наморщив лоба. – Який швидкий!.. Крiм шаблi, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь – скiльки тут воякiв! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий рiг. I чого тодi доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, – стрiльцiв та сердюкiв! Сво?х людей, а не яничарiв… Нi, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… – I старий козак покрутив перед носом Сiкача сво?ю розчепiреною п'ятiрнею.
– Батько правду каже, – сказав спроквола небагатослiвний Товкач.
– Що ж тут можна придумати? – гарячкував Сiкач.
Погляди всiх звернулися на Звенигору.
– ? кiлька шляхiв, – промовив Арсен. – Можна зараз напасти на варту i спробувати визволити Романа. Спочатку я так i хотiв зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не пiдходить. Когось ми уб'?мо, хтось iз нас загине. А головне, невiдомо, чи пощастить визволити Романа… ? другий шлях – законний. Просити князя Ромодановського i гетьмана Самойловича. За кiлька днiв ми будемо у них. Одного ?хнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волi. ? i третя можливiсть…
До гурту запорожцiв швидко пiдiйшов незнайомий стрiлець, i Звенигора замовк. Стрiльцевi було рокiв тридцять, але невеличка темно-руса борiдка i такий же темно-русий, . пiдстрижений пiд скобку чуб, що вибивався з-пiд шапки, робили його старшим, поважнiшим. Привiтавшись, стрiлець звернувся до Звенигори.
– Я хочу повiдомити вам дещо про вашого друга…
– Про Романа? Хто ти такий? I чому турбу?шся про нього?
– Не дивуйтеся, братцi, – усмiхнувся доброю усмiшкою незнайомець. – Мене звуть Кузьма Рожков… Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Во?нова… Я, щоб ви знали, як i вiн, туляк…
– Ти ранiше знав Романа?
– Нi, та хiба це ма? значення? Я знаю Трауернiхта i чув про нього ще дома… Справжнiй собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двiр червоного пiвня, я дав собi слово зробити все, щоб допомогти земляковi.
Запорожцi щiльнiше оточили стрiльця. У Звенигори загорiлися очi. Несподiвана допомога була дуже доречна.
– Де зараз Роман?
– Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кiнцi двору.
— I варту доставили?
– Атож.
– Як його можна звiдти визволити?
– Цього я зараз не знаю. Треба розвiдати. Подумати.
– А тим часом нiмець закату? Романа!
– Не закату?. Ви чули, що сказав мiй генерал?
– Гордон?
– Так. Справедливий шотландець. I вояка добрий… Вiн заступиться за Романа.
– Гм. – Звенигора задумався. – Все дiло упира?ться в те, що ми повиннi негайно ?хати далi. Що ж робити? Може, менi залишитись, а ви самi ?дьте? – подивився вiн на товаришiв.