– Нi, нi, ти повинен ?хати, Арсене – загукали козаки. – Ти роздобув фiрман, ти чита?ш по-турецькому! Та й, крiм фiрману, розповiси багато… А опрiч всього, попросиш во?воду за Романа. Може, накаже випустити.
– Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, — сказав Грива. – Стрiлець менi допоможе, i ми до вашого при?зду щось розвiда?мо.
– Так буде добре, – погодився Кузьма Рожков.
Всi зiйшлися на цьому.
Домовившись про мiсце майбутньо? зустрiчi, запорожцi попрощалися з Гривою i стрiльцем, скочили на коней i помчали до Калинового мосту через Тясмин.
3
Тяжкi думи обсiли боярина Григорiя Григоровича Ромодановського. Як тiльки залиша?ться вiн на самотi в сво?му пишному похiдному наметi, не да? йому спокою одна думка: про сина Андрiя, який ось уже багато рокiв поневiря?ться в татарському полонi. Всi спроби i намагання викупити його закiнчилися нiчим. I боярин небезпiдставно пiдозрiва?, що зацiкавленi його сином не татари, якi були б не вiд того, щоб узяти за невiльника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись лiктями на невеликий похiдний столик, боярин мовчазно сидить у напiвтемрявi. Вiн хоче вiдпочити, намага?ться не думати про князя Андрiя, але не в змозi вiдiгнати гiрких думок, що настирливо лiзуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увiйшов начальник варти.
– Ваша свiтлiсть, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провiв рукою по обличчю, нiби зiгнав з нього невидимi сльози, розправив плечi.
– Проси!
До намету ввiйшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупанi i горноста?вiй шапцi, прикрашенiй барвистим павичевим пiр'ям та дорогоцiнними камiнцями. Лiвою рукою притримував шаблю, що ряхтiла срiблом i самоцвiтами.
– Чолом тобi, боярине Григорiю Григоровичу! Радий бачити тебе во здравi?!
– Спасибi. Милостi прошу, ясновельможний гетьмане. Сiдай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
– Не гостювати я при?хав, князю… Доведеться знову воювати. Сiрко прислав депутацiю. Запорожцi привезли дуже важливий лист султана: турки знову iдуть здобувати Чигирин!…
– Ми це передбачали.
– А тепер зна?мо достеменно. Князь Голiцин наполягав, щоб ми двинули вiйсько пiд Ки?в. Вiн вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свiй головний удар…
– Але ми, пане Iване, виявилися далекогляднiшими.
– Так, Чигирин – це ключ вiд Укра?ни. Передусiм вiд Правобережно?. I ми добре зробили, що вiдбудували мiськi вали, змiцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також iнших припасiв. Сьогоднi я наказав вiдправити з Великих Сорочинцiв валку селiтри. З Миргорода, Лубен i Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Днiпро в наших руках. Ми завжди зможемо пiдкинути пiдкрiплення обложеним. I людей ми цього року матимемо бiльше, нiж торiк. Зi мною – п'ятдесят тисяч козакiв!
– Мене сповiстили, що сюди йде князь Булат з калмиками i донськими козаками. Тодi людей государевих буде зверх сiмдесяти тисяч. А з козаками – сто двадцять…
– Гадаю, треба притягти пiд Чигирин i запорожцiв. Сiрко, залишивши в Сiчi залогу, приведе десять тисяч умiлих у нападi й оборонi во?нiв. Якщо турки матимуть навiть двiстi тисяч, то й тодi ми з божою допомогою можемо успiшно протистояти ?м!
– Вiйна – це гра, пане гетьмане. I вигра? той, хто з самого початку захопить якомога бiльше козирiв…
– Один з них – у наших руках i чека? дозволу зайти до намету, князю.
– Запорожцi?
– Так.
Ромодановський плеснув у долонi. Зайшов старшина.
– Введiть гiнця iз Запорожжя, – сказав Самойлович.
До намету ввiйшов Звенигора. Вклонився.
– Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане!
– Покажи, козаче, султанського листа бояриновi! Прочитай! – наказав гетьман.
Звенигора вийняв фiрман. Переклав.
Ромодановський уважно вислухав. Потiм схопився, обняв козака.
– Спасибi, молодче! – До гетьмана: – Надзвичайна удача! Я накажу негайно вiдiслати цей лист царевi… Що ми з нього дiзналися? По-перше, нашi торiшнi добрi знайомi Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей усунутi з сво?х високих посад i засланi на острiв Родос. По-друге, великим вiзиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний i жорстокий во?н. Звичайно, вiн не захоче зазнати долi Iбрагiма-пашi i докладе всiх зусиль, щоб домогтися перемоги. Трет?. Як i торiк, турки iдуть пiд Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися i не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цiй звiстцi, картина прояснилася, i ми будемо дiяти напевне. Але порiвняно з минулим роком розширюються загальнi цiлi вiйни. Султан не задовольня?ться вже тiльки Чигирином, а хоче захопити Ки?в i навiть Лiвобережну Укра?ну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тiльки пiсля того, коли знищить наше вiйсько пiд Чигирином. Отже, наше завдання – не допустити здачi мiста або ж, на крайнiй випадок, зберегти бо?здатним наше вiйсько… Нарештi, одна iз цiлей султана – знищити Запорозьку Сiч. Видно, торiшнi набiги запорожцiв на турецькi i татарськi тили не на жарт стурбували султана.
– Безперечно, нам пощастило, – погодився Самойлович. – I я вже вiдповiдним чином нагородив запорожцiв.
Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорi.
– Спасибi, козаче. Вiд гетьмана знаю, що ти не сам привiз цей фiрман… Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червiнцiв.
Звенигора злегка вклонився.
– Красненько дякую, князю. Однак, якщо ваша ласка, замiсть золотих червiнцiв ми хотiли б просити у вас милостi для одного з наших товаришiв… Вiн разом зi мною привiз цього листа з само? Туреччини.
– Що з ним?
– Його схопив генерал Трауернiхт.
– Як же так? Трауернiхт проявив самоуправство… А за вiщо вiн його заарештував?
Звенигора смiливо глянув у вiчi бояриновi. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тiльки правдива розповiдь може допомогти визволити Романа.
– То був крiпак генерала… Кiлька рокiв тому вiн утiк вiд нього на Дон.
Ромодановський нахмурив брови. Лiвою рукою схопив бороду i почав закручувати на вказiвний палець. Це була прикмета, що во?вода чимось незадоволений.
– Так об чiм же мова! Генерал просто повернув собi те, що йому належало!
– Але ж то людина, а не рiч… Низове товариство прийняло його до себе, – вiн став запорозьким козаком!
Гетьман, дивлячись на Ромодановського, iронiчно посмiхнувся: на обличчi князя промайнули погано прихованi досада i роздратування. Не чекаючи, що вiдповiсть козаковi во?вода, Самойлович вiдкланявся i вийшов.
Ромодановський став перед Звенигорою, насупився.
– Якщо кожен крiпак-утiкач об'являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, помiщики, зостанемося без робiтних людей, без крiпакiв… До того ж вони збираються в гурти, i серед них почина?ться бродiння. З'явля?ться Степан Разiн – i лл?ться дворянська кров!.. Нi, нi, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На мiсцi Трауернiхта я зробив би те саме!
Звенигора зрозумiв, що говорити далi марно i небезпечно. Не оповiщати ж во?водi про участь Романа у повстаннi Разiна! Але ще лишався наказ Сiрка. Тому запорожець знову вклонився.
– Ну, що ще? – вже незадоволено промовив боярин.
– Ваша свiтлiсть, – понизив голос Звенигора, – хочу передати та?мне прохання кошового…
– Кажи.
– Кошовий бо?ться, що гетьман примусить запорожцiв iти пiд Чигирин… Це дало б татарам i туркам можливiсть легко заволодiти Сiччю, а потiм i всiм пiвднем нашого краю. Сiрко вважа?, що ми на Низу принесемо бiльше користi, нiж пiд Чигирином. У слушний час запорожцi нападуть на Крим чи на Буджацьку орду i змусять хана вiдступити з-пiд Чигирина. Ми не пропустимо по Днiпру турецькi човни з припасами. Сiчова фортеця в тилу ворога, маючи кiлька тисяч запорожцiв, буде бiльмом на оцi у Кара Мустафи. Ми знатимемо всi намiри туркiв, напрями пересування ?хнiх вiйськ i кiлькiсть ?х…
Ромодановський задумався. Нi, що не кажи, а треба вiддати цьому запорожцевi належне: розумний, хоробрий достобiса! I мiрку?, як зрiлий досвiдчений во?н, дарма що молодий… Може, вiн поспiшив, вiдмовивши в його просьбi, дума? во?вода. Одне слово Трауернiхтовi – i той випустить свого колишнього крiпака. Враз думка во?води сяга? на кiлька рокiв назад… Грiзнi заграви осявають береги Дону i Волги, – то проходять повстанцi Разiна… Вогонь повстання розроста?ться, шириться i залива? усе новi й новi мiсцевостi Росiйсько? держави, докочуючись мало не до Москви. Вiдгомiн того повстання ще довго стрясав землю i ледве не коштував йому життя пiд час заворушень на Харкiвщинi i Бiлгородщинi. Князь пригаду? в одну мить i те, що ватажком того заворушення був Сiрко… Сiрко! Напруженi вза?мини склалися з ним у во?води. Ромодановський зна?, що кошовий отаман не забув, з чи?? милостi був запроторений аж на Iртиш пiсля придушення харкiвських заворушень, яких зусиль йому коштувало разом з кiлькома засланими ранiше разiнцями втекти звiдти i, вже лiтнiй людинi, подолавши десятки небезпек, знову прибути на Запорожжя… Розумi? боярин, що Сiрко – незвичайна людина, що тiльки вiн може разом з запорожцями успiшно вiдбивати кривавi наскоки татар i сам у вiдповiдь робити спустошливi походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згаду? йому старого, однак i не забува?, що той не терпiв утискiв i знущань не тiльки з боку татарви, а й од сво?х панiв… Во?вода розумi?, що кошовий не хоче приводити сво? вiйсько пiд Чигирин, щоб тут не зустрiтися з ним… Ну, що ж – хай промишля? на Низу! Там вiн зi сво?ми шибайголовами принесе бiльше користi… А Трауернiхтовi нiчого говорити не буде! Не стане вiн, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здiйме на нього руку!