Поки боярин думав, Звенигора стояв непорушно, з цiкавiстю спостерiгаючи, як змiню?ться обличчя во?води. Нарештi, Ромодановський пiдвiв на нього очi.
– Я напишу кошовому. Завтра тобi передадуть мого листа – вiдвезеш на Сiч. Та, на всякий випадок, запам'ятай: запорожцям – лишатися в Сiчi i частиною сво?х сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною – напасти на Кизи-Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад-Гiрей почував себе пiд Чигирином, мов карась у ятерi!.. Ти зрозумiв мене?
– Зрозумiв, ваша свiтлiсть.
– Тодi – йди! З богом!
4
– Ну, що? – кинулись до Звенигори запорожцi.
– Ет, не питайте! – сказав розчаровано Арсен. – Ворон вороновi ока не виклю?!.. Пани скрiзь однакi, хай ?м грець! Боярин вiдмовився допомогти!
– То ма?мо шаблi в руках! – домагався свого запальний Сiкач. – Силою визволимо Романа! ?дьмо негайно!
– А то, панове, думка! – пiдтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. -Гайда на Сiч! Вiзьмемо пiвкуреня козакiв, повернемося до Чигирина – хай тодi начува?ться тен шваб!
Почалася суперечка. Сiкачевi i Спихальському протистали Метелиця i Товкач.
– Ви як маленькi дiти! – сердився Метелиця. – Шаблями! Шаблями! А що з того вийде – не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дiзнаються, подивляться, винюхають, а тодi й вiзьмемося за дiло! Треба обхитрити Трауувер… Траер… Тьху, чорт, язика злама?ш, поки вимовиш!.. Травернiхта, грiм на його голову!
– Батько правильно мислить, – сказав Звенигора. – Наослiп нападати – карк зламати! Пошука?мо iншого шляху, розумнiшого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це – в майбутньому. Вируша?мо назад завтра. По дорозi я хочу на пiвдня заглянути додому, якщо ви згоднi…
Арсен скучив за рiдними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо ранiш, навiть у неволi, вiн спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не мiг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго i невiдступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорого? дiвчини. Як ?й там, у Дубовiй Балцi? Що робить? Про що дума?? Чи не жалку?, що по?хала з ним у чужу кра?ну?
Товаришi зрозумiли його почуття.
– Безперечно, за?демо, – сказав Метелиця.
А пан Мартин аж просяяв: йому й досi згадувалися смачнi пирiжки з сиром i сметаною та шулики з медом, якими пригощала ?х Арсенова мати. Того дня вiн уперше за багато рокiв по-справжньому вдосталь поласував смачною ?жею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по-людськи.
– Ще б пак! – крякнув задоволено пан Мартин. – Чом би нам i не за?хати? Для козака сто верст – не гак, коб лиш попо?сти всмак!
Усi засмiялися. Навiть новi друзi поляка – Метелиця, Сiкач i Товкач – уже знали, що пан Мартин ласун, i завжди лишали для нього кращi шматки. Незважаючи на щоденнi пере?зди та турботи, вiн за час мандрiв i життя на Запорожжi вiдгодувався, налився здоров'ям, викохав чудовi вуса, що вже не обвисали вниз, а стрiмко розходилися вбоки i навiть трохи випиналися наперед, i, за запорозьким звича?м, поголив голову, залишивши на тiм'? пишного рудого оселедця. Всiм сво?м виглядом, навiть одягом вiн зараз скидався на бувалого запорожця, i тiльки окремi словечка та польськi звороти в мовi видавали його походження.
– Я теж не вiд того, – пiдтримав Арсена i старий Метелиця.
На тому й порiшили.
На другий день вранцi ад'ютант во?води вручив Звенигорi листа кошовому i двадцять п'ять золотих червiнцiв – нагороду за важливу вiстку. Зоставатися надовше в таборi, що кишiв вiйськовим людом, не було потреби, i запорожцi помчали до Дубово? Балки.
5
Ще здалеку, пере?жджаючи вбрiд Сулу на мiлинi, запорожцi помiтили в хуторi якесь дивне i незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигонi, стояв натовп, чувся гул стривожених голосiв, крiзь який проривалися окремi вигуки i голосiння.
– Що воно там за оказiя? – спитав пан Мартин.
Звенигора стривожився. Пiдвiвшись на стременах, намагався розгледiти, що дi?ться на майданi, але, крiм строкатого жiночого вбрання, солом'яних брилiв та шапок-бирок, не побачив бiльш нiчого.
Не роздумуючи довго, погнали коней лугом i незабаром вихопилися вузькою хутiрською дорiжкою на широкий вигiн.
Тут зiбралося майже все населення Дубово? Балки. Одного погляду на зажурених, заплаканих жiнок, принишклих дiтей, стурбованих старих чоловiкiв сивих дiдiв, а особливо на озбро?них по-похiдному козакiв було досить, щоб зрозумiти, що тут виряджають на вiйну.
На запорожцiв усi звернули увагу. До Звенигори крiзь натовп продерлася заплакана жiнка, схопила за стремено. Арсен стримано привiтався.
Жiнка пiдвела вгору розпухле вiд слiз обличчя.
– Арсенчику, голубчику, скажи ти мо?му кайвiровi, – може, хоч тебе вiн послуха?! З того часу, як при?хав з тво?ю сестрою, мов пiдмiнило чоловiка, – все вида? себе за вояку! Замiсть того, щоб косити та жати, стриба? на коня i мчить у степ. Там шаблею руба? будякам голови, стрiля? з мушкета… Все пнеться в козаки… А сьогоднi – голiвонько моя бiдна! – разом з усiма збира?ться до вiйська! Кида? мене з дрiбними дiтками сиротою нещасною… А-а-а!
Вона прихилилась до Арсеново? ноги i заридала.
"Кайвiр" стояв збоку, похмуро глипав на дружину i на запорожцiв. Це був Iваник. Вiн мав при боцi шаблю, а в руках – мушкета. Козацький жупан брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самi вуха, та чоловiчок цього не помiчав i хвацько пiдкручував рiденькi вуса.
– Зiнько, годi! Поплакала – i досить! Однак буде по-мо?му… Зна?ш-ма?ш… Як надумав – так i зроблю!.. Турки йдуть, а я сидiтиму, гада?ш, у запiчку? Нi, нi, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобi на арканi…
– А щоб тебе потягло до виру, iроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! – Огрядна молодиця пустила стремено i накинулась на чоловiка. – Бодай я забула той день, як стала з тобою пiд вiнець, бродяго несусвiтнiй!
Звенигора не мав часу слухати прокльони i плач розхвильовано? жiнки й торкнув коня. Ще здалеку вiн впiзнав Стеху та Златку, якi, розштовхуючи людей, бiгли до нього.
– Арсене!
Обидвi мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерiшуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись i поцiлувавши сестру в розпашiлi ?доки, Звенигора простягнув руки до Златки, нiби пiдбадьорюючи ??. Златка оглянулась навкруги. Сотнi очей в цю мить звернулись на не?. З цiкавiстю слiдкували за кожним ?? рухом i поглядом.
Бачачи, що дiвчина все ще вага?ться. Арсен порiвнявся з нею. I раптом, несподiвано для всiх i в першу чергу для само? Златки, пiдхопив ?? попiд руки, пiдняв i посадив поперед себе на коня.
– Ой, любий, що ти робиш? – шепнула злякано дiвчина. – Люди ж!
– Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?
– Нi.
– Аз во?водою як?
– Уже видужу? потроху. Вчора сам через хату передибав.
Вони поволi ?хали вздовж хутора: попереду Звенигора зi Златкою i Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи вiдставши, запорожцi.
Пiд'?жджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до не?. В очах дiвчини – невисловлене питання.
– Що тобi, сестронько?
Стеха почервонiла.
– Арсене, а що я тебе хочу спитати? – почала несмiло.
– Кажи.
– А де подiвся отой твiй товариш?
– Який? – здивувався Арсен.
– Ну, такий бiлявий… Романом звати…
Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер вiд його допитливого погляду не втекло замiшання, що оволодiло дiвчиною, i краска, що ще густiше виступила на щоках. А-а, так он воно що! Яко?сь години було досить, щоб дiвчина запримiтила i розкiшний пшеничний чуб Романiв, i його стрункий стан, i всю його спокiйну голубооку красу!
На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.
– Вiн загинув? – спитала швидко.
– Ну, з чого ти взяла? – зволiкав iз вiдповiддю Арсен. – Вiн живий. Залишився в Чигиринi…
– Не захотiв ?хати сюди з тобою? – В ?? голосi враз забринiло почуття вражено? гордостi.
– Та нi ж бо! Його там затримали важливi справи… А тобi що? Ти часом не того…
Стеха раптом пустила стремено i, не вiдповiдаючи, побiгла вiдчиняти ворота. Арсен, дивлячись на ?? стрункi ноги, що виблискували з-пiд плахти, на розкiшну русяву косу, сумно усмiхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якiй опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовiй Балцi вiн не ма? права.