Запорожцi в'?хали в двiр. На крик Стехи з хати попереду всiх вискочив Яцько. За ним вибiгла мати. Нарештi, пiдтримуваний попiд руки Якубом i дiдом Онопрi?м, на ганок вийшов во?вода Младен.
Звенигора з одних обiймiв переходив до iнших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усiма, сповнюючи двiр сво?м могутнiм голосом. Метелиця, Сiкач i Товкач статечно вiдвiшували традицiйнi запорозькi поклони.
Мати зразу почала збирати на стiл. ?й допомагали Стеха i Златка. Чоловiки сидiли на колодi, вели жваву розмову. Кожному було що спитати i розповiсти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жiнкам носити страву, кухлi, вишнiвку та слив'янку i пiдкидати до загально? розмови сво? несподiванi смiшнi словечка.
Коли посiдали за стiл, пан Мартин прицмокував вiд задоволення язиком, куштуючи смачнi напо? та не менш смачнi страви, йому сподобалося все: i наваристий борщ зi свiжою зеленню, i пшеничнi пампушки з салом та часником, i гречанi млинцi з сметаною, i шулики з маком та медом…
– Ох, що то за розкiш, панове! – басив вiн, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана бiлiла, як снiг. А запиваючи ?жу пахучою слив'янкою, мружив вiд задоволення очi, прицмокував губами i муркотiв, як кiт. – М-м-м! Скiльки жию, не пив нiц нiчого лiпшого!
– Не поспiшай, пане Мартине, хвалити, – сказав дiд Онопрiй, встаючи з-за столу. – ? на свiтi i кращi речi!
Вiн поколивав до льоху i незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самi вiнця золотистим напо?м. Простягнув повний кухоль пановi Мартину.
Спихальський втягнув у себе рiзкуватий, але при?мний запах питва i вiдсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усмiхалось, очi закотилися пiд лоба.
– О, пан ?зус, яка то втiха! – I, не вiдриваючись, вижлуктив повен кухоль. – Цо то ?сть, пане?
— Мед, пане Мартине… Варений мед.
– О, то ?сть райське питво! Налий, пане Онопрiю, ?ще ?ден кухоль, най розсмакую!
Пiсля обiду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся вiн аж до сутiнкiв, запорожцi з Спихальським потягли до клунi спати на сiнi, а Звенигора ще довго розмовляв з рiдними, з Младеном, Якубом та Златкою.
– От i вiйна, Арсене? – спитав во?вода. – Сьогоднi прискакав гонець – закликав усiх здатних носити зброю до вiйська…
– Чека?мо незабаром Кара Мустафу.
– З ним, напевно, прибуде сюди Гамiд. Жаль, я ще не можу сiсти на коня. А то зумiв би вiдшукати його серед турецького вiйська!
– Вам рано, во?водо, про це думати… А якщо бог допоможе, то i я розшукаю його! А там знатиму, що робити!
– Мабуть, i Ненко прибуде на Укра?ну, – вставив Якуб. – Чи не по?хати б i менi пiд Чигирин?
– Нi, нi, – гаряче заперечив Звенигора. – Тобi, Якубе, треба лишатися в Дубовiй Балцi… Хто ж вилiку? во?воду?.. До того ж i я з товаришами сподiваюся на випадок поранення покористуватися тво?ми послугами. Ми всi ходимо пiд богом, i в разi чого, приплазу?мо до хутора, як звiр до нори.
– Так, Арсен правду каже, – погодився Младен. – Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубово? Балки… Та як тiльки я стану твердо на ноги, я по?ду до Болгарi?. Гадаю, не всi ж мо? соколи загинули! Хтось лишився живий – i ми знову пiднiмемо людей проти тиранiв! Знову здригнеться Планина, загудуть гiрськi потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогрiватимемо серця болгар золотою надi?ю, пробуджуватимемо в них приспанi сили i сподiвання на волю!
Хоча Младен був виснажений, худий i майже зовсiм сивий, зараз вiн виглядав значно краще, нiж у дорозi через Волощину. А темнi очi, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заiскрилися молодечим запалом i невгасимою силою. Звенигора мимоволi замилувався старим во?водою, його високим вiдкритим чолом, срiблястою чуприною, що ?? легко, одним порухом голови, вiдкидав назад, усiм його мужнiм i гордим виглядом.
Пiзно ввечерi полягали спати.
Арсен заснути не мiг. Тихо, щоб не розбудити товаришiв, устав iз свiжого лугового сiна, вiдчинив виплетенi з лози дверi i вийшов iз клунi.
Нiч була тепла, мiсячна. Прямо перед двором чорнiв по горi заснулий лiс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомнi жаби. ?хн? глухе – на тисячу ладiв – кумкання заливало всю долину, в якiй розкинувся хутiр, i луною вiддавалося в старезному пралiсi.
Арсен перейшов двiр i зупинився коло ганку. Тут на нього нiби чекали. Рипнули сiнешнi дверi – з темряви майнула невеличка бiла постать.
– Златко!
Дiвчина спурхнула з ганку, мов пташка. Склавши на грудях тонкi бiлi руки, мовчки стала перед козаком. Арсен нiжно пригорнув ??, вiдчуваючи, як вiд хвилювання йому забива? вiддих.
– Златко!
– Як я виглядала тебе, Арсене!
– Я теж, мила, ждав цього часу!
– Але ж ти завтра ?деш?
– Мушу, кохана. Насува?ться вiйна.
– Я знову ждатиму на тебе.
Вiн нiжно потис ?? руки, ще мiцнiше пригорнув i тихо повiв з двору. На вулицi звернули праворуч i поволi рушили холодним споришем насупроти мiсяця.
6
Запорожцi в'?хали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий мiст.
Як змiнилося за цi днi мiсто! Тисячi росiйських стрiльцiв та укра?нських козакiв-сердюкiв затопили вулицi й майдани. На валах кипить робота: лагодять палiсад, складають у штабелi лантухи з землею латати проломи у стiнi, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспiшають зi сво?м домашнiм скарбом городяни: хто не може зi збро?ю в руках захищати мiсто, поспiшають за Днiпро. Мчать на конях гiнцi. Лунають накази i розпорядження старшин, часто пiдкрiпленi лайкою. Палахкотять пiд великими закопченими котлами смолистi дрова, привезенi з Чорного лiсу, – кашовари готують обiд. Шум, гамiр, крики. Але на всьому лежить печать тривоги i неспокою. В тому шумi й гаморi не чути веселих вигукiв i смiху.
Чигирин ще дуже добре пам'ята? торiшню облогу, тому серйозно готу?ться до ново?.
Гриву запорожцi знайшли бiля сердюкiв полковника Коровки. Разом з iншими вояками вiн працював на валу, забиваючи в земляну стiну мiцнi дубовi палi. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязi, з натугою пiднiмав важку дубову бабу i з люттю опускав униз. Побачивши друзiв, спроквола витер спiтнiлого лоба i не поспiшаючи спустився додолу.
– Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? – запитав Звенигора, потискаючи козаковi руку. – Роман ще й досi в темницi?
– А де б же йому бути? Не так його стереже Трауернiхт, щоб легко визволити!
– В тому ж самому льосi?
– В тому самому. Бiля дверей невiдступно чату? дво? вартових.
– Ви не пробували поговорити з ними?
– Нiчого не виходить. Не вступають у розмову.
– Хай йому чорт! Так пiдкупити треба!
– Я ж кажу: такi цербери, що й на мову не здаються! Як же пiдкупиш?
– Романа нiкуди не виводили? Не допитували?
– Не знаю. Я ж не можу там сидiти цiлий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомi там знайшлися, – допомогли. Зате маю тепер обов'язки, i не завжди щастить вiдлучитися.
– Не багато ж ви встигли зробити, – розчаровано промовив Звенигора. – Де ж нам знайти Рожкова? Може, вiн придумав що-небудь?
Грива ображено знизав плечима.
– Рожков зна? те, що й я… Та ось i вiн!
Кузьма Рожков здалеку помiтив вершникiв i безпомилково впiзнав запорожцiв. Привiтно усмiхаючись, вiн поспiшав до них. Подавши всiм руку i запримiтивши, що Грива насупився бiльше, нiж завжди, Рожков вiдразу збагнув причину настрою товариша.
– Що, брате Гриво, перепало вже?
– Перепало, – похмуро сказав той. – Арсен дума?, що тут нам легко було.
– Я не думаю цього, – заперечив Звенигора роздратовано. – Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь!
– Не треба поспiшати, – сказав Рожков. – Поспiшиш – курей насмiшиш! Поки Роман у Чигиринi, доти вiн у вiдноснiй безпецi. Я просив генерала Гордона, i вiн розмовляв з Трауернiхтом. Нiмець не обiця? звiльнити свого крiпака, але й катувати тут не буде: бо?ться шотландця.
– Вiн першого-лiпшого дня може вивезти його звiдси, а тодi – шукай вiтра в полi! Десь тихо закату? – i не дiзна?мося.
– Ну, що ж, головою об стiну не битимешся…
Звенигора з досадою стукнув рукiв'ям шаблi.
– Ех, чорт! Я гадав, ви кмiтливiшi… Не можемо ж ми сидiти тут кiлька днiв! Мусимо якнайшвидше мчати до Сiчi! Треба сьогоднi, не вiдкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хiд шаблi!