– Це можна зробити не ранiше вечора, – сказав стрiлець. – Удень нiчого про це й думати. Нас схоплять, мов курiпок. I самi загинемо, i Романовi не допоможемо.
Раптом з замка ударила гармата. Пострiл був такий сильний i несподiваний, що всi оторопiли на мить. За першим пострiлом ударив залп усiх гармат. Задвигтiла земля. У вухах задзвенiло. Конi тривожно заiржали, затупотiли, присiдаючи на заднi ноги.
– На бога, що трапилося?
– Турки-иI Турки-и! – пролунав iз замка чийсь гучний голос. – Зачиняйте ворота!
Запорожцi вискочили на вал. Звiдси видно було всi пiдходи до мiста з пiвдня, заходу i сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий кра?вид i зцiпив зуби.
Вдалинi котилася по полю темна хвиля. Широкi лави кiнноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, вiд Суботова, понад Тясмином iшли яничари.
– Ну, от – почалося! – сказав Метелиця.
– Так, почалося. Незабаром вони будуть пiд стiнами мiста. I якщо ми не хочемо опинитися в облозi, то повиннi негайно тiкати звiдси, – сказав Звенигора, в думцi картаючи себе за те, що за?здив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. – Що будемо робити, браття?
– А що – ?хати на Запорожжя! – висловив загальну думку Метелиця.
Звенигора розумiв, що залишатися в обложеному мiстi вiн не може, не ма? прав. Листи вiд гетьмана i во?води Ромодановського змушують його спiшно мчати в Сiч. Та й Романа кидати напризволяще теж не мiг. Де ж вихiд?
– Друзi, – звернувся вiн до Рожкова i Гриви, – не гнiвайтеся на мене. Бачу, що тiльки ви зможете тепер чимось зарадити Романовi… Ось грошi – використовуйте ?х на свiй розсуд!.. А я постараюсь невдовзi прибути до вас. Навiть якщо Чигирин буде оточено з усiх бокiв, я знайду можливiсть проникнути в мiсто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!
Запорожцi скочили на коней i помчали до Кримських ворiт, маючи надiю прослизнути помiж наступаючими турецькими вiйськами i Тясмином у напрямку на Павлиш.
ВIДПОВIДЬ ЗАПОРОЖЦIВ
1
Незвичайна звiстка, мов блискавка, миттю облетiла всi куренi: в Сiч прибули посли вiд турецького султана.
– Такого ще не бувало! – вигукнув ошелешений Метелиця. – Що ?м тута треба, невiрам? Га? А ходiмо, хлопцi, подивимося зблизька на них, – може, котрий упiзна? Метелицю та почуха? старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мiтку на тiлi сво?ю шаблею! Ходiмо!
Весь курiнь вивернув надвiр. Кожному було цiкаво подивитися зблизька на живих туркiв: i тим, хто ?х ще нi разу не бачив, i тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полi чи на морi. Тiльки Звенигора i Спихальський не поспiшали – iшли повагом, поволi наближаючись до строкатого натовпу на майданi.
Ще здалеку, через голови запорожцiв, вони побачили бiлi тюрбани i фески спагi?в. Туркiв було не багато, – вони стояли мовчки, збившись у тiсний гурток, i напружено, з острахом глипали на запорожцiв i на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому свiту. Мiж турками i запорожцями утворилася невелика смуга вiльного простору. Там на чатах стояло кiлька молодикiв з особисто? варти кошового.
Попри незвичайнiсть подi?, запорожцi вели себе стримано, спокiйно. Натовп весь час двиготiв, гомонiв, але не чути було вигукiв, лайки чи смiху.
Розштовхуючи плечем запорожцiв, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався i Звенигора. Тепер з вiдстанi десяти крокiв вони могли спокiйно милуватися несподiваним для Сiчi видовищем: турки в Сiчi! Не полоненi i не купцi, а во?ни, з шаблями, пiстолями i яничарками! На таке варто було подивитись… Та й цiкаво, з чим вони прибули сюди!
Раптом Звенигору мов вогнем обпекло: серед, посланцiв султана вiн упiзнав Гамiда!
– Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи менi таке мерещиться? Гамiд!
Спихальський отетерiв, здавалося, йому перехопило дихання.
– Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправдi вiн — Гамiд! – загримiв поляк. – Н?х мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрiлися, стонайцять чортiв йому в пельку! – I вигукнув щосили: – Гамiде!
Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамiд, уздрiвши Спихальського, а потiм Звенигору, враз посiрiв i зробив мимовiльний рух рукою, нiби хотiв захиститися вiд удару.
Звенигора рвонувся вперед, вiдштовхнув вартового i в одну мить опинився перед Гамiдом. Спахiя скрикнув з переляку. Звенигора посмiхнувся.
– Гамiд-ага, от де довелося нам зустрiтися! Недарма говориться: тiльки гора з горою не сходиться… Як же живеться-ведеться, ага? Салям!
– Салям, – пробубонiв непевно Гамiд.
– Що привело тебе сюди, ага?
– Справи.
– I ти не побоявся ?хати в Сiч, знаючи, що я живий?
– Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, – попередив Гамiд, вiдчувши в словах козака погрозу.
Запорожцi притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо нiхто з них не знав, якi кривавi стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: "Що вiн сказав. Арсене?" Та той не звертав на його слова уваги.
– Я теж був послом вiд нашого кошового, й ага зна?, ким став в Аксу i якi злигоднi витерпiв, поки добрався додому… Та хай ага зараз не бо?ться: ми тут, на Запорожжi, шану?мо послiв. I поки ага в Сiчi, я його й пальцем не зачеплю. Але в полi… – Звенигора витримав паузу, що була красномовнiша за слова. – Але в полi, якщо аллах пошле таку зустрiч, ми схрестимо шаблi!
– Я теж при?хав у вашi степи не для того, щоб уникати небезпеки, – набундючився Гамiд, зрозумiвши, що Звенигора зараз йому не страшний.
– Гамiд-ага, тобi, напевне, кортить дiзнатися, що сталося з во?водою Младеном, Златкою i Якубом? – повернув Звенигора розмову в iнше русло.
– Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: вiн загинув! – зi злобою вигукнув спахiя.
– Помиля?шся, ага. Вони всi живi й дужi. I не гублять надi? поквитатися з тобою за всi тво? злочини!
– Он як! Ви всi гуртом уже не раз намагалися зжити мене зi свiту, та аллах береже свого вiрного Сина…
– А де зараз Ненко, ага? – Звенигора не назвав його Сафар-бе?м навмисне, щоб супутники Гамiда не зрозумiли, про кого йде мова. – Що з ним?
– Вiн у вiйську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий i рветься бити гяурiв!
– Не вiдмов, ага, в ласцi, – передай Ненковi привiт, скажи, що ми всi теж живi, здоровi i пам'ята?мо його.
Гамiд пробурчав у вiдповiдь щось нерозбiрливе. I в цю мить сколихнувся натовп, розступився, – вiд вiйськово? канцелярi? йшли два курiннi отамани i пiдскарбiй. Побачивши Звенигору, пiдскарбiй Поманив його пальцем до себе, сказав:
– Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими…
Отамани привiталися до турецьких послiв.
– Привiт i шана! Честь i повага! Кошовий отаман преславного вiйська Низового Запорозького чека? на вас, посли!
2
– Заходь, Арсене! – почувся голос кошового.
Звенигора зайшов – i зупинився бiля порога: за столом, що стояв углибинi велико? свiтлицi, сидiли дво? – кошовий Сiрко i Свирид Многогрiшний. "Що за день сьогоднi! – подумав запорожець. – Бракувало ще зустрiтися з Сафар-бе?м!"
Вiн пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрiшний, якого вiн знав у Туреччинi. Де й подiлися миршавiсть i виснаження! Свирид погладшав i нiби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'якi чоботи на пiдковах.
– Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вiтром?
Сiрко у вiдповiдь кивнув головою. Многогрiшний поважно встав i згорда вклонився.
– Чолом, козаче. А прибув вiтром попутним – до батька кошового вiд князя Укра?ни Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також – як провожатий посольства турецького султана до запорозьких козакiв. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що диву?ться, як змiнився дядько Свирид; пиха, що так i просвiчувала в його очах i на всьому округлому обличчi, видавалась козаковi смiшною. Запорожцевi було вiдомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрiй пiсля багаторiчних поневiрянь у татарському та турецькому полонi згодився пiд тиском яничарiв проголосити себе князем
Укра?ни i навiть брав торiк участь в облозi Чигирина. Правда, вiйсько його складалося з татар, якi на чолi з турецьким агою Аземом не стiльки штурмували Чигирин, скiльки дивилися за тим, щоб ?хнiй "князь" не переметнувся на бiк урусiв. Та було в нього i вiсiмдесят козакiв з тих невiльникiв турецьких, якi, щоб урятувати життя, зголосилися служити у вiйську падишаха. Пригадавши, що Многогрiшний умовляв невiльникiв у Семивежному замку в Стамбулi йти на службу до туркiв, Звенигора зрозумiв, як вiн опинився у вiйську Юрiя Хмельницького. Але з чим вiн прибув на Сiч?