Плин Арсенових думок порушив Сiрко: кошовий, очевидно, продовжував попередню розмову.
– Бог – свiдок душi мо??: я нiколи не ходив з вiйськом на Укра?ну, щоб розоряти вiтчизну свою! Не хвалячись, iстинно кажу: всi мо? турботи i старання були направленi на те, щоб завдати шкоди нашим одвiчним ворогам-бусурменам. I тепер, на схилi рокiв мо?х, я думаю не про владу й почестi, не про вiйськовi подвиги, а про те, щоб до останнiх днiв мо?х твердо стояти проти тих же давнiх ворогiв наших – бусурменiв… Отак i передай князевi сво?му Юрiю!.. А ще скажи: турки й татари стiльки горя й зла завдали народовi нашому, стiлькох наших людей порубали, а iнших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко здобувати для себе дiдизну свою – Суботiв i славний город Чигирин. Народ не зрозумi? його i не пiдтрима?… Тож хай не сподiва?ться i на пiдтримку запорожцiв!..
Многогрiшний зблiд. Слухаючи мову Сiрка, неспокiйно бiгав поглядом по свiтлицi i м'яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподiвався вiн вiдмови, як, мабуть, не сподiвався ?? i сам Юрiй Хмельницький.
Звенигорi стала зрозумiла мета при?зду Многогрiшного на Сiч, вiн з цiкавiстю стежив за виразом обличчя посла i чекав, що ж той скаже на сповненi гiдностi й глибокого почуття слова кошового.
– Спасибi за вiдверту вiдповiдь, пане кошовий, – тихо промовив Многогрiшний. – Не приховаю, що вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана-князя глибоко опечалить… Вiн пам'ята? вашу любов i повагу до батька його Богдана Хмельницького i сподiвався, що таку ж любов i повагу ви проявите i до нього. А виходить…
– Пане посол, – рiзко перебив Сiрко Многогрiшного, – ось уже бiльше сорока рокiв тримаю я в руцi шаблю i завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навiть i таким визначним, як наш покiйний великий гетьман Богдан, а дорогiй нашiй матерi Укра?нi, i тiльки ?й однiй!.. Так i передай!.. А тепер – iди! Я чую – прийшли посли султана, а ?х не варто затримувати у Сiчi.
Многогрiшний мовчки вiддав чолом i поспiшно вийшов iз свiтлицi.
Сiрко пройшовся по кiмнатi, розправив широкi плечi й усмiхнувся до козака.
– Ну, от – одного посла вiдшили… Цiкаво, з чим же прибули турки? Проси ?х, Арсене!
3
Того ж дня, коли пiдскарбiй i Звенигора вiдвели султанських послiв до сiчового передмiстя, де височiв гарний посольський, чи, як його звали запорожцi, грецький дiм, i розташували ?х там на спочинок, несподiвано сiчовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучнi тривожнi звуки полинули з Сiчi, закликаючи запорожцiв на раду.
Вони притьмом вибiгали з куренiв, мчали з гарматно?, з зброярнi, з корчми, поспiшали з гаванi, де стояла козацька флотилiя, i шикувалися пiвколом на майданi перед чималим дубовим столом, за яким сидiв писар. Обабiч стола стояли старшини. З вiйськово? скарбницi винесли клей-ноди – малиновi корогви, бунчук, лiтаври. Потiм з вiйськово? канцелярi? вийшов Iван Сiрко. Ставши перед столом, вийняв з-за пояса булаву, пiдняв угору.
Запорожцi, вишикуванi по куренях, поволi заспокоювалися. Врештi над майданом запала тиша. Чулося тiльки гучне сопiння Метелицi та бухикання старого Шевчика.
Кошовий виступив кiлька крокiв наперед, став посеред пiвкола, утвореного тисячами воякiв.
– Браття, отамани, молодцi, вiйсько запорозьке! – пролунав його дужий голос. – Зiбрав я вас на раду, щоб повiдомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Сiч з депутацi?ю листа. Писар зараз прочита? його, i ви дiзна?тесь, чого хоче намiсник бога на землi, як велича? себе султан. Послухайте уважно i самi вирiшуйте, що вiдповiсти… А перед тим я хотiв би сказати ось що: я не сумнiваюся у вашiй вiдповiдi, братове, та все ж нагадаю, – може, хто забув, – хто ми i чого тут, на Низу, прожива?мо…
Споконвiку татарськi кровожерливi хани та мурзи, а також турецькi пашi та султани плюндрували нашу землю, нищили дiтей наших, матерiв, батькiв, а всiх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвiку вiйсько запорозьке розбивало татарськi чамбули i визволяло невiльникiв з неволi тяжко?, шарпало мiста i села Криму й Туреччини, вiдомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Сiч виникла тому, що потрiбно було боронитися вiд лютих нападникiв з пiвдня. I житиме вона доти, доки iснуватиме ця смертельна загроза… А зараз, браття, вiдомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Укра?ну вiйська множество. Чорна пiтьма застила? нашi степи! Вiзир Мустафа поклявся бородою пророка витоптати кiньми всю землю нашу вiд Кам'янця до Полтави, вiд Запорогiв до Ки?ва! I ось у такий час султан пропону? нам… Та краще самi послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай!
Писар вийшов з-за столу, розправив сувiй пергаменту, почав читати.
– "Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця i мiсяця, онук i намiсник божий, володар царств – Македонського, Вавiлонського, ?русалимського, Великого i Малого ?гипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, нiким не переможений во?н, невiдступний оборонець гробу Iсуса Христа, пестун самого бога, надiя й утiха мусульман, острах i великий оборонець християн, – наказую вам, запорозькi козаки, з добро? волi пiддайтесь менi без суперечки i мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий".
Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав листа, тривала якусь хвилину i пiсля того. Потiм майдан вибухнув, як вулкан. Небо наче трiснуло, розкололося – iз нього упала блискавка й покотився грiм!
Що ско?лося в Сiчi!
Натовп – козаки враз порушили стрiй – завирував, заклекотiв. Зчинився неймовiрний галас. Гнiвнi крики, образлива лайка, погрози сипалися з усiх бокiв. Нiхто нiкого не слухав. А всяк хотiв крикнути так, нiби його неодмiнно мали почути аж на берегах Босфору.
Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив – у веселий смiх.
Перший гучно зареготав старий Метелиця.
– Га-га-га! – заколихався вiн, тримаючись руками за опасисте черево. – Ну й насмiшив, клятий невiра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га!
Дiд Шевчик аж присiв до землi.
– Хи-хи-и-и!.. Ой, братцi, дайте кiвш горiлки, бо не витримаю – удавлюся смiхом!.. Хи-хи-и-и!
– Го-го-го! – заквоктав, мов у дiжу, Товкач.
Розгонисто заливався веселий Сiкач.
Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.
Та незабаром невтримний смiх поволi знову почав змiнюватись злими вигуками. Звенигора стукнув кулаком по рукiв'? шаблi, вигукнув люто:
– Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Здатися!
– А дулi з маком не хочеш! – пiдтримав його Сiкач.
– Вавiлонський ти кухар, александрiйський козолуп, вiрменська свиня, а не лицар! – посварився величезним кулацюгою Метелиця.
– Кам'янецький кат!
– Подолянський злодiюка!
– Самого гаспида внук i всього свiту блазень!
– Свиняча морда!
– Рiзницька собака!
З усiх бокiв неслися вигуки, смiх, лайка. Кожен намагався якнайгострiше дошкулити далекому, але такому ненависному султановi. Сiрко, весело блискаючи очима, крикнув писаревi:
– Пиши! Записуй швидше! Та це ж така вiдповiдь, що султановi вiд не? аж млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як вiдповiсти!..
Писар схопив бiле перо – почав швидко-швидко писати. А звiдусiль летiло – з гиком, свистом, у?дливими приказками:
– Македонський колесник!
– Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!
– Кобиляча пiдхвiсниця! Га-га-га!
– Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и! – на всi лади смiялися козаки.
Сiрко пiдняв булаву. Гамiр почав стихати. Усе ще здригаючись вiд смiху, кошовий витер з очей сльози, промовив:
– Спасибi, браття! Оце так вiдказали! Писарю, записав?
– Записав, батьку!
– Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому!
Запорожцi знову вибухнули смiхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Пiдняв руку – поволi гамiрливий натовп угамувався.
– "Запорозькi козаки турецькому султановi, – почав читати писар. — Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим… ?жака не вб'?ш? Не будеш ти годен синiв християнських пiд собою мати! Твого вiйська ми не бо?мося, землею i водою будемо битися з тобою! Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, ?русалимський броварник, александрiйський козолуп. Великого i Малого ?гипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодiюка, самого гаспида внук i всього свiту i пiдсвiту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…, рiзницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче!.. Числа не зна?м, бо календаря не ма?м, мiсяць на небi, год у книзi, а день такий у нас, як у вас, поцiлуй за те ось куди нас!"